Закарпатка почала життя в сиротинці, а доживає віку в будинку перестарілих
Пані Любі 87 років. У неї немає рідних, немає даху над головою. Колись вона мала все… А зараз мешкає у богадільні. Обличчя цієї привітної літньої жінки вкрите шрамами, які нанесло життя. А скільки їх, глибоких зарубин долі на її серці? Крізь вицвілі від сліз очі проглядається трагізм її непростої життєвої історії.
Зґвалтоване дитинство
Народилась Любов Тищук у Львові у звичайній родині робітників. Коли дівчина мала 10 років, почалася Друга світова війна. Батька забрали на фронт, де він уже через кілька місяців загинув. Любі з матір’ю жилося дуже скрутно, не раз лягали спати голодними. Дитина намагалася підробляти прибиранням у закладах торгівлі, продаючи квіти, домашні речі, однак грошей все одно не вистачало. У 1942 році під час пожежі в будинку трагічно загинула мати. Любу лікарям вдалося повернути до життя, а брат під час трагедії саме гостював у тітки.
-Залишившись одна, як стеблина в полі, у 11 років я мала сама дбати і про себе, і про Семена. Їли ми раз на кілька днів: то знаходили щось на вулиці, то сусіди дали скибку хліба, то кілька ложок борщу вдалося «заробити» у кафе, миючи півдня посуд, – згадує жінка.
Утім це було далеко не найстрашнішим із того всього, що випало на долю знести Любові Тищук.
-Коли до міста увійшла німецька армія, мене пильно оглянули і під конвоєм повели до вагону. Когось із моїх знайомих розстрілювали на місці, когось – відправляли до іншого потяга і про те, що трапилося з ними, мені не відомо. Я тоді мала 12 років, була вже на вигляд дорослою дівчиною. По дорозі до Берліну я вперше пізнала, що таке бути зґвалтованою, пережити приниження, побиття та біль… і фізичний, і духовний. Пізніше, уже в Німеччині, зрозуміла, що чинити опір чоловікам у військовій формі немає сенсу. Тих, хто сильно пручався, вони вбивали. Мене перетворили на покритку, мною користувались, мені робили аборт, коли завагітніла від одного з офіцерів, але, стиснувши зуби, я мовчала, бо хотіла жити… У концтаборі ми були ніким, рабами без імені, – тремтячим голосом, не приховуючи хвилювання розповідає співрозмовниця.
З неволі Любу та інших українок звільнили тодішні радянські війська. Вдома на дівчину чекали допити, підозри та дитячий будинок, де її «виховували» за допомогою стусанів…
«Найбільшого болю завдають рідні»
Брата Любов Тищук знайшла уже в дорослому віці. Як виявилося, вони з тіткою, втекли жити до Києва. А сама львів’янка після дитбудинку закінчила курси швачок і влаштувалась працювати на одну з фабрик. Отримала житло, вийшла заміж. Із Семеном зустрілися через 12 років, коли він з дружиною та сином повернувся до міста лева.
-Дітей у нас із Василем не було, тож племінника любила, як рідного. Стільки всього батьки йому не купували, як я. Олег був для мене і втіхою, і розрадою. Незабаром помер чоловік, тож ближчої людини, здавалося, не залишилося, – запевняє старенька.
Час летів. Олег став дорослим, у нього з’явилася своя сім’я. Маленький Семен, якого молода родина назвала на честь діда, проводив багато часу у пані Люби, яку навіть називав бабусею.
-Я його випестила, вибавила собі ж на голову, – каже жінка. – Не знаю, у кого вдався, але встромив ніж прямо в серце. Від його вчинку досі боляче. Правду кажуть, що найбільших страждань завдають нам саме рідні. Спочатку хлопець придбав собі якусь хату на Хустщині. Потім поселився в Закарпатті. А одного разу приїхав і запропонував продати мою львівську квартиру, казав, що житиму разом із ним у осерді казкових Карпат, де повітря таке чисте і свіже, що всі болячки неодмінно пройдуть. Повірила. Зробила все, як просив. Так опинилася в Ізі. Проте незабаром Семен продав і цю хату, а сам повернувся до Львова. Ті відчуття, які я пережила, опинившись посеред вулиці, навіть не передати… немає таких слів, щоб висловити мою скорботу.
Кілька місяців перестаріла жінка поневірялася Хустом, спала у людських підвалах, на узбережжі Тиси, займалася випрошуванням милостині, аби не померти з голоду. Відтак опинилася в Хустському територіальному центрі для літніх краян.
-Живу у «оселі старості» не перший рік. Звикла. На Семена образи не тримаю. Вибачила, хоча й не забула. Знайшла у терцентрі справжніх друзів. Тут годують, одягають, розважають. Ні на що не нарікаю. За роки довелося пройти через такі поневіряння, що безтурботне проведення часу тут здається відпочинком. Таке відчуття, що я у санаторії. Справді, в Закарпатті природа має цілющу силу, – уже усміхаючись, тихо шепоче Любов Тищук.
Газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
