Чому в Ужгороді більше жінок, ніж чоловіків?

Коли ідеш середмістям, складається враження, що ти поринув в якусь нескінченну симфонію. Навколо тебе все вирує, різні емоційні хвилі обтікають тебе зусібіч. Бо навколо переважно жінки.

Їх чомусь на вулиці завжди більше, ніж чоловіків. Вони нагадують якісь різнобарвні шахи, де кожна фігурка ходить за власними правилами, які відомі тільки їй самій, а частіше невідомі навіть їй. Чоловіки тільки зрідка намагаються прослизнути між ними, як щось таке чорно-біле. Чоловіки менш помітні – вони всі усередині себе. А от жінки – назовні, навіть якщо вони ще закутані по-зимовому, як качан капусти. Вони все одно екстраверти – кидаються тобі в очі, душу і печінки.

До того ж жінки ніколи не мовчать. Просто інколи вони перестають говорити уголос. Чесно кажучи, це робить їх тільки мудрішими. Хоча, здавалося би, куди вже далі! Аж ні, внутрішня мова – це мова інтуїції, котра у жінок розвинута сильніше, ніж у чоловіків. Жінка ближча до світу природи – у цьому її слабкість і її сила. Схоже, звичну для нас мову придумано чоловіками. Жінки освоїли і її, хоча у них це виходить чимось на кшталт жіночих шахів, жіночого боксу чи жіночого детективу. Ніби й те саме, але зовсім не те. А от коли вони говорять про себе (себто не розтуляючи рота) – це щось питомо їхнє. Говорячи словами, вони роблять над собою певне зусилля, а безсловесна мова у них на автопілоті.

Тому жінка здатна говорити з тобою про якісь дурниці і водночас думати про щось своє – про бензин чи дрейф континентів. Але найчастіше – про дієти та інші способи схуднення. Для цього вони ходять у басейн та на фітнес. Гм, подивилися би вони на кита – той постійно тільки те і робить що плаває – і що воно йому дало?! Чи став він від того стрункішим? Ото ж бо. Тож краще менше морочити собі голову і жити у власне задоволення.

Тим паче що бути ужгородкою саме по собі дуже важко – хоча би тому, що постійно доводиться мати справу з ужгородцями. За кого вони виходять заміж – це мама мія! Потім бідкаються:

– Я зразу зрозуміла, що він п’яниця, злодійчук і дебошир. Але я сподівалася, що, принаймні, чоловік з нього буде добрий.

Збагнути цю логіку здатні тільки її подруги, котрі звично кивають їй співчутливо, бо самі переймаються тим самим. Усі вони гадали, ніби їм вдасться підрихтувати своїх дорогоцінних наречених. Ага! Ученого вчити – тільки псувати. Але наші жінки якраз нічого так не люблять, як що-небудь зіпсувати. Тому вони вічно намагаються вплинути на своїх чоловіків – звісно методом проб і помилок. Проте якщо дружина почала виховувати чоловіка, це значить, готує його для іншої жінки. Пиляє, обточує, шліфує для своєї незнаної посестри по нещастю. До неї він найчастіше й іде собі, міняючи шило на мило. Іде на поклик якогось незбагненного інстинкту (так дельфіни інстинктивно викидаються на берег).

Втім одружені чоловіки живуть довше. Але гірше. Одноманітніше. Вони не переживають усіх тих катаклізмів, які стають буднями для самотнього хлопа і поволі перетворюють його на термінатора. Тому «живи швидко, помри молодим» – це про холостяків. Вони мобільніші, більш несподівані і… безперспективніші.

Коли чоловік заливає жінці, що вона найкрасивіша, найрозумніша і найдобріша, це ще зовсім не значить, ніби він насправді так гадає. Швидше, якраз навпаки. Просто він з останніх сил намагається переконати бодай себе самого у тому, що це справді так.

Хоча більшість чоловіків уже просто махнули на все рукою.

Усякий ужгородець – це воістину багатогранна особа. І цим він нагадує класичний гранчак: кожна грань міниться своєю барвою, а всередині щось булькає, причому щоразу щось інше. Чоловік має багатий внутрішній світ і бідний зовнішній, тому постійно намагається перелити перше у друге. Здійснити закон сполучених посудин, аби всюди було порівну. Вдається таке нечасто, проте й сам процес захоплює.

Випити такий гранчак здатна не всяка. Та що там випити – хоча би пригубити! Коли його беруть до рук, він найчастіше обпікає, виривається з пальців і б’ється і лишаються з нього самі скалки, що боляче ранять серце і душу. Так жінки і ходять – зраненими і ображеними до глибини душі. Хоча по-справжньому сягнути тієї бездонної глибини рідко кому вдавалося по-справжньому.

 Сергій Федака, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net