Сповідь ВІЛ-інфікованої закарпатки

Чомусь про СНІД говорять переважно лише напередодні Міжнародного дня боротьби з ним… а тим часом проблема була й залишається поруч  із інфікованими щоденно і ми повинні навчитись адекватно ставитись до тих, хто живе з невиліковною недугою.

Попередньо вважається, що найчастіше «привозять» смертельну хворобу у наш край заробітчани, адже згідно зі статистикою, справді найбільший відсоток заражень припадає на осіб працездатного віку.

Зокрема, пані Марту з Хуста СНІДом «нагородив» чоловік, який протягом 10 років їхнього спільного подружнього життя їздив на заробітки у Москву. Жінка (з етичних міркувань імена у матеріалі замінено) погодилася розповісти читачам zakarpatpost.net свою сумну життєву історію, аби інші, ті, кого ВІЛ також стосується, просто знайшли в собі сили «не зламатись», не переставали вірити в краще, адже лихо може спіткати будь-кого…

-Я дізналася, що хвора 4 роки тому. На той час мала п’ятирічну доньку та, як раніше здавалося, благополучну родину. Мешкали ми у одному із сіл Виноградівщини. Тоді мені було 26 років і життя мало б тільки починатися, – ділиться думками вона, витираючи сльози.

Найважче жінці говорити про те, як довідалася про захворювання, адже з тими важкими моментами пов’язано багато емоцій та переживань.

-Не маючи роботи, я й сама, як і чоловік, їздила підробляти до інших областей. Якось у Києві мені стало погано, розболівся живіт. Мене забрала «Швидка». Довелося вирізати апендикс. Операція була терміновою. Мені зробили всі аналізи. Коли лікарка повідомила, що я інфікована, світ потьмянів, а земля поплила з-під ніг. Як? Коли? Чому? Я ж була хорошою дружиною і навіть не задивлялася на інших. Довелось «викликати» з Росії мого благовірного і вже обом здавати кров. Не вірилося… Та, на жаль, діагноз підтвердився. У телефоні чоловіка я прочитала смс від його російської коханки. Коли вона телефонувала, він виходив говорити до іншого приміщення, тож запримітити щось незвичне у його поведінці було неважко, – розповідає хустянка.

Однак Дмитро, почувши вердикт лікарів, почав бити дружину. У нього була істерика. Чоловік звинувачував Марту у всіх можливих гріхах, кричав, що це вона його заразила.

-Ми розлучилися. Він не захотів зі мною жити. Хоча моя совість чиста. Переконана, москвичка назарі теж інфікована, якщо він досі з нею, – з гіркотою в голосі каже Марта. – Я не знала, як мені діяти, про що думати, відчай охопив усю мою сутність. Якби не дочка, можливо, наклала б на себе руки. Однак тепер думаю, що буде з нею, якщо помру. Добре, що мама ще не дуже стара. До речі, звістку про мою недугу батьки сприйняли дуже важко.

На той час саме померла бабуся Марти, яка мешкала у Мукачеві. Тож жінка продала її хату, яку успадкувала, і придбала собі з дитиною будинок у Хусті.

-Змінивши умови проживання, я зібралася силами і твердо вирішила – буду боротись за кожну хвилину на землі, – впевнено стверджує 30-річна закарпатка. – Періодично мені треба лікуватися, найближчі друзі знають про мою проблему, утім не цураються, спілкуються зі мною, навіть допомагають. У загальному самопочуття непогане, тільки сильно втрачаю зір, швидко втомлююся і часто хворію застудними захворюваннями.

У розмові Марта намагається не вживати слів ВІЛ та СНІД, зовсім не хоче думати про недугу, налаштована на боротьбу, на життя, на щастя, мріє, що допоможе доньці здобути освіту і бавитиме онуків. Справді дуже хочеться, аби в неї все було добре.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net