Як закарпатка вийшла заміж за хлопця зі СНІДом
Ця історія кохання була дуже трагічною і дуже романтичною. Про неї відомо багатьом закарпатцям.
Однак ми з етичних міркувань імена дійових осіб замінимо, оскільки йдеться про речі не надто приємні для широкого загалу і надто особисті для окремої родини.
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Ірина познайомилася з Павлом через одну із соцмереж. Вона вважала себе глибоко віруючою людиною, щотижня ходила до церкви і запевняла подруг, що до шлюбу не матиме жодних контактів із хлопцями. Та й великого досвіду спілкування у дівчини не було. Вона завжди мала друзів, але ніколи не мала коханого.
Під час навчання в університеті, коли інші студентки ходили на побачення, вона сиділа з книгами в руках, ноутбуком на колінах і шукала корисну та цікаву інформацію з предметів, які вивчала. Через п’ять років дівчина повернулася до рідного міста уже з дипломом. Невдовзі влаштувалася менеджером на одне з приватних підприємств. Роботи за фахом не було, тож працювала там, де її взяли.
Вечорами також не гуляла з дівчатами, не ходила до кав’ярень, воліла вдома почитати якийсь роман чи новини у Інтернеті. Якось у соцмережі їй запропонував дружбу хлопець із Одеси. Вони почали листуватися. Поступово Павло став Ірині найріднішою людиною на світі. Вона йому розповідала те, про що б не наважилася поговорити ні з ким іншим. Невдовзі хлопець запропонував зустрітися. На той час дівчина й сама цього хотіла, бо розуміла, що кохає свого віртуального товариша.
Перед зустріччю дуже хвилювалася, довго вибирала одяг, зробила зачіску, макіяж. Хотіла дуже сподобатись Павлові. І їй це вдалося. Вони довго блукали вулицями міста, розмовляли про різні речі. Тим часом стемніло, хлопець уже мав іти в готель, але не поспішав. Аж раптом запропонував зайти в кімнату разом, мовляв, хоче сказати щось дуже важливе. Серце в Ірини завмерло. Вона так мріяла, аби він зізнався їй у коханні. Але Павло вирішив розповісти про інше.
«Ти дуже гарна. Надзвичайно мені подобаєшся. Але більше ми ніколи не зустрінемось», – тихо прошепотів він.
«Чому?» – щосили вигукнула Ірина.
Вона не могла зрозуміти, в чому справа і що трапилось.
«Ти заслуговуєш на щасливу родину. Тобі потрібно мати дітей. А я не можу…», – на очах хлопця з’явилися сльози. Йому було важко говорити. – Я не зможу подарувати тобі радість материнства, – зібравшись із силами продовжив Павло. – У мене СНІД».
Ірині здалося, що небо впало на її голову. Такого розвитку подій вона не очікувала. Та любов була сильнішою за страх заразитися, стати однією з тих, кого називають інфікованими.
Вона заспокоїла хлопця і сказала, що дитину можна взяти з сиротинця. Вона готова прийняти Павла таким, яким він є.
«Я був наркоманом. Почав курити травку у шостому класі. Далі перейшов на важчі препарати. Разом із хлопцями ми почали колотись. То зараз широкий вибір наркотиків, а тоді не було. Не знаю, від кого заразився, але це трапилось… і не лише зі мною. Тоді я мав 18 років. Зав’язати з залежністю було дуже складно, але мені хотілося жити. Лікування результату не давало. Скоріше то було каторгою. Якось випадково я довідався про одного монаха у Миколаївській області. Казали, що силою молитви він творить дива. Поїхав до нього. Каявся, плакав. На колінах благав порятунку. І він допоміг. Щоправда, не відразу. Полегшення прийшло аж після шостого сеансу. Із того часу я не вживаю не те що наркотики, а навіть спиртне», – тремтячим голосом продовжував розповідь хлопець.
А тоді Павлові було вже 28 років. Хвороба прогресувала, але він тримався.
Ірина мовчала. Просто дивилась на нього і намагалася підібрати хоч якісь слова.
«Що ж, прощавай! – ніжно обняв її хлопець. – Не бійся. Через дотик ВІЛ не передається!».
«Та не боюся я нічого, – нарешті обізвалася дівчина. – Мені все одно. Одружись зі мною», – несподівано для себе сама ж зробила Павлові пропозицію.
Пара справді невдовзі вирішила одружитись. Жити планували в Одесі. Єдине, не знали, як про все розповісти батькам.
Рідні Ірини після звістки влаштували скандал, почали виганяти Павла. Та дівчина повідомила, що їде з ним. Вона кинула все – дім, роботу, батьків, бо хотіла бути з коханим.
Весілля наречені не робили. Просто розписалися і посиділи з колегами Павла в кафе. Хлопець працював будівельником і добре заробляв. Тож замість великих застіль молоде сімейство вирішило поїхати відпочити у Єгипет. Ірина почувалася дуже щасливою, оскільки за кордоном, та ще й із коханою людиною була вперше.
Чоловік беріг дружину як зіницю ока і в прямому значенні слова носив на руках. Оскільки він сам був із неблагополучної родини і його мати ще малим здала до притулку, дуже хотів дати сімейне тепло чужій дитині. Тож уже невдовзі почав оформляти документи на усиновлення. Утім було багато бюрократичних перепон. Потрібно було знайти роботу й Ірині. Але у великому місті зробити це вдалося швидко. За кілька місяців жінку взяли вчителем географії в одну із одеських шкіл. Дітей вона дуже любила, а учні швидко полюбили її. Та мріяла про власне крихітне дитятко.
Взяти Василька, який ще двомісячним припав до душі подружжю, з дитячого будинку вдалося аж через три роки. Але коли це сталося, радості Ірини і Павла не було меж.
Тим часом батьки хустянки вибачили дочку, навіть почали приїздити допомагати їй з дитиною, купували онукові дорогі подарунки. Здавалося, так буває тільки у казці. Та ейфорія тривала недовго. У Павла різко почало погіршуватись самопочуття. Він все більше часу проводив у лікарні і все менше – з родиною. Лікарі оптимістичних прогнозів не давали, казали, що все в Божих руках, кожному відведено свій вік і свій час.
Павло відчував, що сил для боротьби за життя стає все менше. Звичайно, він не показував дружині, що вогник надії стає все слабшим, навпаки, запевняв її, що одужає і все буде, як раніше.
Але раптом його не стало. Ірина втрату пережила дуже важко. Чоловіка кохала понад усе. Навіть маленький синок відчував, що в сім’ї трагедія і батька більше немає.
Нещодавно Ірина повернулася з Васильком до Хуста. Живе у батьків. У школу працювати не пішла, відкрила невеликий бізнес разом із матір’ю. Каже, що тепер шукатиме на Закарпатті такі ж родини, яка була в неї, у яких є ВІЛ-інфіковані і допомагатиме їм як лише зможе.
«Багато кому не вистачає навіть доброго слова чи просто погляду, немає з ким поговорити, злити душу, – запевняє вона. – Часто ці люди ізольовані від суспільства. І навіть не через те, що інші не приймають їх, а через власне почуття непотрібності. Вони мають брак людської підтримки».
Заміж жінка більше не хоче, бо переконана, що кращого чоловіка, ніж був її Павло, просто не існує на планеті. А маленькому синочкові вона готова бути не лише мамою, але й татом, і другом, і ким завгодно, аби лише він почувався поруч із нею комфортно, щоб був завжди усміхненим, здоровим і щасливим.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
