Пані Маґдушка понад сорок років зберігала шаржі чоловіка

Якби не величезні виноградники моїх діда-терапевта й бабки-педагога Іштвана й Бланки Мейсарошів у Середньому, що на Ужгородщині, якби не їхні пивниці з чудовим вином, якби не дідова гостинність, комунікабельність і потяг до чарки, то й власником шаржів Адальберта Ерделі, які в Ужгороді майже півстоліття ревно зберігала його дружина Магдалина, був би не я, а хтось інший.

А ланцюгова реакція така: у 40-х і на початку 50-х років Ерделі кілька разів приїздив до мого діда по вино, розрахувавшись трьома картинами – двома пейзажами і натюрмортом. У 70-ті роки експресивні пейзажі бабка подарувала своїй старшій доньці Емеке, тобто моїй тітці, натомість нашвидкуручний натюрморт «Польові маки» – доньці Ілоні, тобто моїй мамі. Натюрморт кільканадцять років висів у моїй кімнаті. Завдяки польовим макам у двох скляних вазах я виплекав у собі ледь не феєричне ставлення до Ерделі.

Аксіома: нічого в світі не відбувається випадково – усі є-сьме під Богом. З іншого боку, як стверджували видатні філософи, на стиці випадковостей виникає закономірність. Так сталося, що одного липневого дня 1999 року ми з фотографом Михайлом Дороговичем завітали на чергову виставку крайових митців-світил у Художній музей ім.Йосипа Бокшая. Перед геніальним пророчим полотном Адальберта Ерделі «Автопортрет. ХХ століття» я просто так зронив фразу, що він – мій найулюбленіший художник. «Та ось тут, неподалік, живе його дружина Маґда», – відреагував приятель. Я глибоко здивувався. Чому – здогадатися легко. Але через кілька днів у мене в голові все стало на свої місця. Виявилося, що різниця між подружжям була аж 25 років. Утім головне те, що в першій розмові зі мною 83-річна Магдалина Ерделі випадково згадала Пішту Мейсароша, котрий одного разу першим прибіг до митця у лікарняну палату. Я перебив вдову, радісно зауваживши, що йдеться про мого діда по маминій лінії. Пані Маґдушка ніби просвітліла і розсміялася. «Йой, то був фіґлярний чоловік!» – зробила висновок.

Відразу акцентую: достеменно переконаний, що саме цей родинний аспект став визначальним, сильно несучи мене в подальших стосунках з Ерделійкою. Я чи не щотижня обідав у вдови, пив каву з ерделівської філіжанки. Жінка прив’язалася до мене, можливо, тому, що ніколи не мала дітей, можливо, в мені вона побачила свого уявного сина. За безконечними спогадами про чоловіка безпосередня пані Маґдушка розповіла й кілька пригод, які стосувалися мого діда. Найколоритніша: ідучи пізнього вечора з якоїсь гостини п’яним додому, дід зупинився під деревом помочитися; не втримавшись на ногах, упав на спину і так продовжував пішати через себе. Компанія насміялася досхочу. Ось і так дід зблизив нас із Ерделійкою. Що прикметно: вдова пам’ятала дві картини, дані Ерделі моєму дідові в обмін на вино. Хай там як, але одного – вже серпневого – дня пані Маґдушка принесла з іншої кімнати три блокноти з малюнками Ерделі, серед котрих домінували шаржі. Принесла з натяком, чи не купив би я їх. Я зрозумів, що мені пощастило і що не можна втрачати шансу. Довго просторікувати – мало слухати, але врешті за 12 блокнотів, чимало фотографій, кілька листів, ескізів, документів я залишив у Ерделійки сім-вісім своїх зарплат. Як на сповіді: з одного боку – так, це коштувало у рази більше, але, вибачте, я і близько не мав таких грошей, натомість з другого – це все доволі умовні речі. Двічі-тричі я платив за формулою, цитую пані Маґдушку, «кілько даш – тілько й буде». Зрештою, Бог свідок, що коли Ерделійка вже загинала захмарні, а то і космічні ціни чи за картину, чи за щоденник, чи за бозна-що, то наша торгівля високим і вічним припинилася.

Митець моментально вмів фіксувати вдачу знайомця або незнайомця

Шаржі Адальберта Ерделі – це дуже цікава, неординарна, розкішна, а може, й навіть геніальна сторінка творчості митця. Вона надзвичайно мило її урізноманітнює, увиразнює, додає симпатичного шарму, кокетливої інтриги. Прикметно, що Розі неодноразово казав Розіці (так подружжя часто зверталося один до одного), що коли помре, то кожне його полотно, кожен малюнок, ескіз, рукопис, папірець, запис матимуть велику цінність, що люди ганятимуться, аби їх мати. Ніби у воду дивився. Будучи за натурою веселим, жартівливим, таким різновидом карикатури, як дружній шарж, Ерделі захопився ще в середині 20-х років. Пані Маґдушка розповідала, що Ерделі постійно ходив із нотесом у кишені піджака. Якщо випадково не мав записника, то малював шарж на будь-чому, що потрапляло під руку. Подружжя любило ходити по різних кафе, ресторанах. Ось там Ерделі і звик був вибирати з присутніх колоритної зовнішності особу і, як казала вдова, «раз-два – і шарж був готовий». Митець умів моментально схоплювати нюанси обличчя, постави, характеру знайомця або незнайомця, і гротескно, дотепно, комічно зображувати їх, зберігаючи при цьому проникливу схожість із моделлю. Якщо ж особа просила шарж на згадку, то Ерделі запросто віддавав. Інколи митець малював шаржі удома, зафіксувавши в пам’яті ту чи іншу людину. Цікаво й те, що, будучи закоханим у жіночу вроду, здебільшого малював шаржі на чоловіків. Що ж, відомо, які жінки примхливі і непередбачувані! Факт до теми: у бібліотеці майстра зберігався альбом карикатур і шаржів ключового німецького художника Ґеорґа Ґросса. Серед безлічі знайомих Ерделі було багато євреїв. Чимало дружніх шаржів присвячено їм. Приміром, час від часу з Праги до Ерделі приїжджав художник Гутман. Кульгавий був, багато пив чорної кави, багато курив. Дивно, але був дуже бідним. Носив старе-старе затерте пальто, ходив постійно у жирному від їжі машлику. Тоді пані Маґдушка вирішила йому купити за свої гроші новий, довжиною в один метр. Радів, як дитина. Ерделі це дуже сподобалося, він сів і в кліп ока створив шарж. Оригінальним є шарж, на якому зображений власник ресторану «Коруна» єврей Вільд із ключами в руках за спиною. Правда, такі ідентифіковані шаржі можна порахувати на пальцях двох рук і двох ніг. Приміром, легко впізнаються окремі колеги, друзі художника – Йосип Бокшай, Федір Манайло, Дезидерій Задор, Василь Свида, Петро Сова. До речі, скільки створив шаржів Ерделі – знає, звісно, лише Бог. У мене – близько 200. Рахую всі – і вдалі, і невдалі, і завершені, і незавершені, і в блокнотах, і на серветках, і на окремих папірцях, і на листах, і на афішах. І з підписом, і без. І чехословацького періоду, і радянського. Виконані і вугільним олівцем, і простим, і ручкою. Колись кількадесят шаржів Адальберта Ерделі пані Маґдушка подарувала художньому музею ім. Йосипа Бокшая. Зберігаються шаржі і в інших приватних колекціях. Конкретно – в Ужгороді, Мукачеві та Києві. Звісно, шкода, що з різних причин це багатство не популяризується. Свого часу письменник Володимир Фединишинець видав брошуру «Невідомий Ерделі», яку оформив 24 шаржами. Також кілька шаржів скрасили монографію про Ерделі мистецтвознавця Івана Небесника і альбом генія, упорядкований художником Антоном Ковачем.

Закарпатські художники майже цілком забули, занедбали жанр дружнього шаржу. Майже цілком тому, бо пливуть на гадку – Бог свідок! – кілька імен, але це випадкові спроби відродити шарж. І це – завважте! – минуло понад 60 років від смерти маестро Ерделі. Тобто не помилюся, якщо назову фундатора крайової школи живопису його і фундатором закарпатського шаржу. Причому неперевершеним як нині, так і в майбутньому.

Іноді доводилося по-доброму обводити вдову навколо пальця

У спогадах Магдалини Ерделі «Заради нього я навчилася вигравати в карти…» можна натрапити на пасаж, мовляв, є люди, котрі намагаються її, стару й беззахисну жінку, обдурити, пропонуючи придбати рукописи й малюнки митця за мізерні гроші, мовляв, нібито на певний час зичать документи, блокноти, а насправді не повертають. Переконаний, що вдова мала на увазі мене. Тим паче знаю від друзів, що називала мене аферистом. Ні тоді я не сердився на вдову, ні нині не збираюся виправдовуватися, утім узагальню так: я – аферист, але порядний. Так, з різних причин я іноді мусів, висловлюючись шаржовано, зловживати добротою та наївністю пані Маґдушки, оскільки розумів, що її апетити зростають, а мій гаманець – худий. Тому при покупці чергового чи блокнота, чи малюнка, чи документа доводилося лавірувати, умикаючи свої аферистичні (увімкніть, будь ласка, почуття гумору) здібності, акуратно, по-доброму обводячи її навколо пальця. А ще мною керувала інтуїція, що рано чи пізно будинок-музей вдови обікрадуть. Я її мінімум тричі переконував встановити сигналізацію, але марно. Хто Ерделійку знав, той мене зрозуміє. По-перше, жінка майже нікому не відмовляла подивитися велику колекцію полотен Ерделі; по-друге, будучи приземленою, зацикленою на своєму світі, не вірила, що хтось на таке може наважитися; по-третє, сигналізаційна розкіш вимагала неабияких грошей. Одне слово, уперше на чиєсь замовлення двоє злодіїв проникли в будинок Ерделійки в ніч із 7 на 8 листопада 2000 року. Від шуму вдова прокинулася, відчайдушно захищалася від ножа грабіжника, далі втекла у ванну й зачинилася. Покидьки ж вкрали чотири полотна. Що цікаво: першому, кому рано-вранці жінка подзвонила, був я. І я був глибоко вражений початковими формальними й допотопними кроками правоохоронців, які, ясна річ, не дали результату. Опісля листопадової ночі пані Маґдушка вже, мовити б, фільтрувала гостей, відвідувачів. Я не потрапив у список персон нон ґрата, але наші стосунки стали холоднуватими. Треба наголосити: творчу спадщину Адальберта Ерделі пані Магдушка сумлінно берегла. Берегла, як знала, як розуміла. Але чорнюща година для крайового мистецтва невблаганно наближалася. І в ніч із 16 на 17 вересня 2004 року пані Маґдушка трагічно загинула. Ті ж покидьки, перекусивши пасатижами ґрати і зв’язавши 88-річну стареньку електричним дротом, безслідно зникли з усіма 50 полотнами, залишивши лише рамки. А пані Маґдушка померла від розриву серця. До болю містичною видається дата похорону вдови – 20 вересня. Тобто її хоронили того ж дня, що й Адальберта Ерделі, – лише через 49 років. Вважаю це загадковим небесним знаком.

Завершити б так: з різних причин я йшов до альбому шаржів Ерделі довгих 17 років. І якби не пропозиція видавця Олександри Гаркуші, то шлях цей міг би тривати й далі. І кінцевий акорд: якби не чудове середнянське вино мого діда Іштвана Мейсароша, якби не його лікарська професія, якби не його пішання через себе, то й упорядниками альбому стали б інші люди…

Михайло МЕЙСАРОШ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено