Чому закарпатка боялася натрапити на очі справжньої матері малюка

Іра тримала в руках чуже немовля і не зважала на перехожих. Вона сиділа на бруківці, на картонній коробці. І бачила тільки черевики перехожих. Час від часу вона зводила благаючий погляд догори. І зовсім не відчувала ваги дитини, яка спала в неї на колінах.

Та й її не обходило, як себе почуває ця дитина. Вона поняття не мала, що це за малюк. Та й не хотіла про це питати в хазяїна. Могла наразитися на велику небезпеку за таку свою цікавість. Могла взагалі одного разу не повернутися зі старцювання. Та й, чесно кажучи, їй було все одно, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Час від часу вона згадувала, що має зображати матір. Матір, якій нема на що нагодувати бідне маля. І люди на це велися. Кидали щедро. Бо це ж вам не картонка  з написом «Подайте на хліб для моєї дитини». Тут тобі справжня дитина. Та ще й така обідрана і худенька.

Але в тому, що Іра не хотіла здіймати погляду вгору, була ще одна причина. І дуже вагома. Вона боялася натрапити на очі справжньої матері малюка. А що, коли ця мати зараз кидається в розпачі всім світом, щоб знайти малого сина? А що, коли вона здійме крик і її оточать люди, які будуть ладні її вбити?

У будь-який момент Іра готова була зірватися на ноги і кинути цей злощасний кульок, в якому дихало немовля. Навіть навмисно обирала такі місця, де можна було втекти в будь-який бік.

Чесно кажучи, її точила цікавість – що це за малюк. Їй його вручали перед робочим днем і забирали ввечері. Певно, йому щось підсипали в молоко, бо малюк постійно спав. А може був просто змучений постійними поневіряннями, спекою та голодом.

У хлопчика була вивихнута права ручка. І Іра мала цей ефект вигідно підкреслювати перед перехожими. Але деколи Іра замислювалася, чому це так? Може малий кричав, і хтось схопив його за рученя, щоб малий замовкнув.

Але вже іншої миті на Іру накочувалася страшна байдужість. До цієї дитини, до цього міста, та й до свого життя теж.

У 18 вона втекла з дому. Батьки вдома пиячили, в хаті залишалося ще троє дітей. Коли молодшому – Ігоркові – виповнилося 12, Іра сказала собі: все, з неї досить. Вона піде шукати кращого життя.

А те краще життя так вабило її – вітринами великих міст, дорогими автомобілями, гарними кав*ярнями. Їй здавалося, що все це для неї стане доступне, варто їй тільки цього дуже захотіти.

Вона довго по копійці приховувала гроші від усіх, щоб можна було майнути в чуже місто. Тим, більше, що батьків не так вже й важко було обдурити. Коли вони, захмелілі, посилали її за півлітрою у сільський магазин, вона скільки лишень могла, відстібала із цієї суми для себе. Та й батькам це було на користь. Менше пили.

Вона опинилася у чужому великому місті увечері. Вирішила, що переночує десь на вокзалі чи в парку. Не знала, що цього робити не можна, міліція її може забрати. У перший же вечір зустріла Вадима. Він їй здавався таким могутнім, що захистить від усяких злигоднів.

І справді, Вадим мав око розвідника. Він одразу ж помітив дівчину. Одразу зрозумів, що в неї щось негаразд. А ще одразу втямив, що в дівчини є якісь свої великі надії на це життя. Він запропонував поїхати до нього додому. А завтра поговорити про плани на життя.

У першу ж ніч вони опинилися в ліжку. Така багата квартира, такий ніжний та заможний Вадим. Іра не могла повірити у своє щастя. Щастя тривало рівно чотири дні. Наступного ранку Вадим почав говорити суворо. Так суворо, що в Іри почали бігати мурашки по спині.

Віднині, сказав господар, вона буде заробляти на хліб. І тоді їй вистачить на хліб із маслом. Бідувати не буде. Іра дивилася з жахом на коханого і не розуміла, що має робити – плакати, радіти чи тікати.

Але Вадим із незворушним виглядом наказував, що вона має робити. Вона буде старцювати. Через годину їй вручать чужу дитину. Вона сяде десь на розі людної вулиці і буде благати дати грошей, щоб можна щось купити для малюка.

– А якщо я не стану такого робити? – у душі Іри раптом прокинулась гідність. І вона люто подивилася на Вадима. Але раптом Вадим висмикнув із шухляди найбільшого кухонного ножа і приставив до шиї.

– Тоді, дівчинко, кіна більше не буде. Ніякого кіна. І сама знаєш, що шукати тебе ніхто не буде.

Іра розревілася. І одразу отримала ляпаса.

– Замовкни!- гарикнув на неї Вадим. – Тут накази виконують мовчки.

Вже через годину їй справді привезли малюка. Він був закутаний у якесь лахміття. Таке ж лахміття кинули й Ірі і наказали негайно перевдягнутися. Вона все ще стояла, ошелешена. І отримала ще одного ляпаса. Цього разу вже від дружка Вадима, який наказав ворушитися. І йти в центр міста.

Перший день вона тільки сиділа на вулиці і боялася навіть підвести голову. Але бачила, як час від часу їй під ноги падають дрібні гроші. Малюк спав. Навіть не чутно було, як він дихає. Коли б вона не відчувала тепло від своїх доторків, могла б подумати, що він неживий.

А ввечері були побої. Її картали за те, що вона не просила в перехожих гроші, а сиділа, як королівна. Нові господарі Іри натякнули, що вона хоче закінчити життя в канаві. Проте дали поїсти.

А потім були три вагітності. Але від побоїв щоразу у неї ставався викидень. Слава Богу, що не на вулиці. Адже через таку надзвичайну ситуацію нові друзі ій би не пробачили, забили б її вдома до смерті.

І життя для Іри стало втрачати сенс. Про колишню красу вже не було й мови. Одного разу на радощах їй відстібали великі гроші, іншим разом могли відібрати все зароблене. Але головне – вона жила під постійним наглядом. І ні з ким зустрічати ні говорити не мала права. Життя було схоже на в*язницю.

Але все змінило буквально кілька секунд. Раптом малюк, з яким вона жебракувала, почав плакати. Іра стала його заспокоювати – гойдати, гладити по голівці. І раптом малюк обхопив її шию руками і замовк. Він заснув. Але Іра була приголомшена. Цей раптовий вияв дитячої любові став для неї справжнім потрясінням. Її ніхто ніколи не любив. Ніхто. Ніколи.

Всі від неї бокували. Батько та матір вважали її ледащом і зайвим ротом. Брати вічно сварилися за їжу. Друзів у не було. Навіть любов до Вадима обернулася жахіттям.

Ірі здавалося, що вона потрапила в інший вимір. І вона придумала блискавичне рішення. Вона втече. Вона чудово знала, як це зробить. Колян, який час від часу має перевіряти, чи всі жебраки на місці, зранку вже добряче набрався. До неї він майже ніколи не доходить. Бо спокійний за неї. Має її за безмовну вівцю.

Тож вона має аж шість годин часу. Тим більше, навіть якщо Колян побачить, що вона не на місці, він подумає, що вона пішла в туалет. Бо так бувало вже десятки разів. А перевіряти і повертатися знову на це місце йому буде ліньки.

Та й Вадим поїхав на тиждень за кордон. Іра вирішила, що це знак самої долі. Вона підвелася і дуже повільно пішла, почекала, чи хтось за нею не стежить. Потім дуже повільно пішла до міського туалету, де вже її знали. А потім – на вокзал.

В неї завжди були при собі гроші. Їх вже назбиралося чимало. Ніхто б не подумав її обшукувати, бо знали, що вона й так дуже залякана. Але обличчя Вадима зараз стояло перед очима і навіювало жах. Воно просто стояло зараз перед Ірою і затьмарювало їй  весь світ.

Іра рушила в бік вокзалу. Спокійно взяла квиток у інше місто. Тільки вона знала, чого коштував їй цей спокій. У іншому місті у секонді одразу накупляла дешевого одягу для себе й малюка. У кутку магазину висів парик. Він вкривався пилюкою, бо навряд чи хтось додумався б його куприти. Аде Ірі він згодився.

Відбулося повне перевтілення. Крім того, Іра купила велику сумку, куди обережно поклала малюка. Потім проїхала в інше місто, потім – ще в інше. Потім – нічним потягом. Бо ночували було ніде. Так перебралася в іншу область. Вийшла в якомусь селі. Попросила літню жінку, чи та би не продав для малюка молока. І так опинилася на дворі в однієї бабусі.

Та поклала перед нею не тільки горня молока, а й тарілку пахучого борщу та ще одну – з варениками. І тут Іра зламалася. Розплакалася і розповіла старій все. Думала, що більше не витримає, серце розколеться з розпуки.

Але бабуся тихо слухала, кивала. А потім  сказала, що Бог якось все влаштує. Іра не дуже на цього Бога надіялася. Бо зазнала вже немало горя. І почула ще одну гірку історію, яку розповіла їй бабуся.

Дочка її випхала з дому. І почала жити з чоловіком, який не хоче бачити тещі.  Вони й купили їй цю стару хатку в скелі, щоб тільки з очей геть. Тож тепер вона може сказати односельцям, що це її дочка приїхала з внуком. Та й скільки тих односельців. Село закинуте, тільки старі та такі от матері з дітьми на руках, які не мають, де дітися.

І почали вони жити, господарювати. Життя було скромним, аде на харчі вистачало. Аде коли старенька сказала, що в них добрий голова сільради і все владнає з документами, Іра здригнулася. Та сталося диво. Він справді все владнав.

Коли минув рік, старенька порадила їй їхати у місто або за кордон. Може, якогось нареченого знайде. А вона ще при здоров*ї, догляне за малим. Але Іра й чути не хотіла про чоловіків.

Познайомив її з майбутнім нареченим саме всиновлений Дімка. Якось на базарі він потягнув її до прилавку, де торгував молодик – яблуками та всякою садовиною. Купили вони тоді яблучок. Але малий кожного разу до цього дядька підходив. І той пригощав його то полуницею, то грушами, то соковитими черешнями.

А малий тим часом ще й дуже нахвалював свою маму. Казав, що вона в нього добра і дуже красива.

– А коли ти вередуєш, наказує тебе? – цікавився дядько.

– Ні, вона тоді плаче, – зізнавався малий Дімка.

Отак потроху він їх і познайомив. А потім вони побралися. Забрав той Василь до себе жити Іру з Дімкою. Але ті не захотіли кидати стареньку. І нарешті вирішили – заберуть і її із собою. Так і сталося. А хатка бабусі в селі стала їм за дачу. Землі там багато, тож і садок мають, і буряк, і моркву, і часник та цибулю.

І за цей час дочка жодного разу не поцікавилася своєї матір*ю. Навіть ховали стареньку чужі люди – Василь, Іра та Діма, якому на той час вже 20 виповнилося. Хоча які вони там чужі люди? Найрідніші, які тільки можуть бути на світі.

Надія Селехман, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)