Закарпатець заявив дружині, що нарешті вона повинна вигнати дочку з хати

Вадим був моїм другим чоловіком. А з першим я розлучилася через три роки шлюбу. Чесно кажучи, тільки тому, що завагітніла. Це сталося після однієї із прекрасних бурхливих вечірок на дачі у моєї подруги.

Я думала, що ніколи більше не буду зустрічатися з Василем. Це була тільки хвилинна слабкість, підігріта алкоголем. Я одразу побачила, який він інфантильний, як тримаються за спідницю своєї матінки. Та вона б нізащо не дозволила йому одружитися у 19.  Моя вагітність просто дуже її налякала. Вона ж була богобійною жінкою, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Я в той час працювала на заводі і могла б отримати квартиру. Але тільки в тому випадку, якщо б вийшла заміж. Холостячкам давали там тільки гуртожиток, та й то утрьох із іншими дівчатами.  Тому, коли Василь прийшов до мене з квітами і запропонував піти до ЗАГСу, я вже не вагалася.  Та й вирішила, що в моєї дитини має бути батько.

Батько з Василя вийшов нікудишній. Він ніколи не міг знайти доброї роботи. Ніколи не міг полагодити щось удома. Я вже страшенно жалкувала,  що погодилася на шлюб.  Бо розуміла, що ніколи так і не полюблю цю людину.

Вадим чудово розумів, що він невдаха і почав гірко пити. Оце вже було лихо! Він пропивав свої жалюгідні зарплати і цілими днями пропадав із так званими друзями. Звісно, що у всіх цих нещастях свекруха звинувачувала тільки одну мене.

Одного дня я таки не втерпіла і сказала – хай забирає свого любого синочка під спідницю до себе. Свекруха налякалася,  так само, як і тоді, коли почула про мою вагітність. До речі, про це вона мені не втомлювалися нагадувати майже щоразу, коли ми бачилися.  Та і я приймала цю свою помилку, яка мені так дорого обійшлася.

А потім я почула, що чоловік взяв кредит і заклав квартиру. Це було щось страшне. І я мусіла цьому покласти край. Адже ми могли опинитися на вулиці. Василь має їхати додому. Одразу ж! І я сказала про це свекрусі, яка якраз прийшла в гості.

І я була налаштована так рішуче, що вона ледь не задихнулася від злості. Я за кілька хвилин зібрала всі речі її чудового сина, а потім викликала вантажівку і сказала, що шофер має доправити усі ці речі на адресу свекрухи. А їй порадила теж сісти в кабіну, щоб шоферу було зручніше у подоланні такого нелегкого маршруту.

Свекруха навіть не встигла оком змигнути, як я заштовхала її в машину. А сваритися зі мною перед чужою людиною їй було соромно.

Наступним рейсом поїхав Василь.  Він, як завжди, був напідпитку, тож не міг довго молоти язиком.  Я викликала таксі, і знову ж таки – вже новому водієві сказала свекрушина адресу. І урочисто посадила в таксі свого чоловіка, який ще не міг втямити до пуття, що ж це діється насправді. Ну, так ми й розлучилися.

Моя донечка Катруся зовсім за ними не сумувала. Адже цього я й боялася найбільше. Але мої побоювання були зовсім марними. Катруся ж навпаки – почала все частіше посміхатися і запрошувати в нашу хату подружок. Бо ж раніше вона просто соромилася це робити, щоб дівчата не побачили її непутящого тата.

Ми зажили спокійніше і навіть веселіше. Я зробила у квартирі ремонт – і тепер наша оселя стала радісною. Сюди вже хотілося повертатися з роботи. Дочка завдавала мені мало клопотів, бо виросло самостійною. Глибоко в душі я цим дуже пишалася. А ще вона була красунею. На щастя, вона не схожа на свого батька, а більше – на нашу родину. Тож про колишнє життя мені зараз мало що й нагадувало.

Час від часу у моєму житті виникали різні чоловіки. Але бажання заводити сім’ю у мене чомусь більше не було. Та ось з’явився Вадим. І саме він перевернув все моє життя, адже був втіленням всіх моїх  мрії щодо чоловіків.

І вправний майстер, і турботливий, і ніжний, і пристрасний. Життя ніби знову усміхнулося мені. Я довго не могла в це повірити. Але Вадим був дуже упертим і таки домігся свого. І ми одного літнього дня все ж таки одружилися.

Все в нас було гарно, та от із Катею він чомусь так і не поладив. Вони сварилися на всіляких побутових дрібницях. А тих дрібниць чомусь було безліч. Я розривалася між ними обома. То плакала в Катрусі в її кімнаті, то на плечі у Вадима. Кожен з них мене ніби жалів і втішав, але сварки між ними чомусь тривали й далі.

Катруся після таких сварок одразу ж тікала в свою кімнату. І все частіше виривалася на прогулянки з подругами. А потім навмисно завела собаку, щоб причин на прогулянки було більше. Тож тепер вона будь-якої миті могла кинути на Джима повідок і це був ніби й дуже логічний привід для того, щоб разом із псом вислизнути з квартири.

А тим часом чоловік нещадно критикував мою дочку. Казав, що вона – неабияке ледащо, що вона – ще й до того ж велика егоїстка, що я ще побачу, чого варто її так звана любов до мене. Дивно, але чогось тих всіх рис я не бачила у своїй доні. Невже я була такою засліпленою і моя материнська любов затьмарила мені розум? Але люди навколо теж не бачили Катю такою, якою її побачив мій Вадим.

Та й Катя не ледарювала – вона працювала. І хоч я щодня казала, що вона має обернути гроші на себе, на гарний одяг. Але вона купляла в наш дім багато продуктів, давала гроші на ремонт, часто й мені купляла одяг, бо я на цьому заощаджувала як тільки могла.

Одного дня він заявив, що я маю нарешті вже вигнати дочку з хати. Їй уже 20. Невже вона буде вічно сидіти біля моєї спідниці? Так вона виросте великою нікчемою. Я маю погодитися, що життя її має загартувати.

Я ледь не втратила свідомість від тих слів. І сказала, що ні – такого не буде ніколи. І що хай вже вона покине цю домівку тоді, коли сама цього захоче. Боже, чому ж я не вигнала після цих слів з квартири самого Вадима і на яку таку щирість та й на яку таку любов я ще могла після цього всього розраховувати?

Але я не почула, що тим часом зашурхотіли вхідні двері і не помітила, як Катя зайшла до хати. Вона чула нашу розмову і ні слова не сказала ані мені, ані вітчиму. Наші стосунки з дочкою після цього не погіршилися, а навпаки – ставали все теплішими і довірливішими.

Але якогось дня Катя заявила, що вона хоче вступати в якесь училище. Вчитися на швачку. Тож має виїхати до іншого міста. Моє серце розривалося від болю. Розуміла, що вона просто хоче поступитися моєму щастя. Так званому щастю.

Дочка поїхала і ми щодня говорили по телефону. Вадим ревнував нас навіть до цих розмов. Це тому, що в нього ніколи не було дітей – заспокоювала я себе. У першому шлюбі дітей у нього не народилося. А зі мною він теж не поспішав заводити нащадків. Казав, що з нього вийде дуже поганий тато і що я вже мала приклад такого поганого батька. Чи що, може мені цього досвіду ще виявилося замало?

Але через деякий час трапилося ще інше диво. Вадим заявив, що знайшов жінку своєї мрії і нам треба розміняти квартиру.

  • Хіба я не була жінкою твоєї мрії? – здивувалася я.

Він відповів, що просто тоді помилився і що таке буває в житті в кожного. Говорив так, що в його словах жодного відчуття вини не відчувалося.

А згодом я побачила ту його кралю. Вона має будинок у центрі міста і кавовий бізнес. Якось на вулиці ми перетнулися. Вона кинула на мене зверхній погляд переможниці. А я її жалію – ще не знає, дурненька, в яку історію вляпалася. Але й переконувати її в поганому виборі не стала. Вона ж все одному мені не повірить.

Тим часом між нами з Вадимом не вщухала буря. Тож ми одне одному почали пригадувати різні події. Я йому сказала, що він прийшов у готову квартиру. А він кричав мені у відповідь, що ми вже досить довго прожили в шлюбі і що він теж має право на це помешкання. А ще ж він тут зробив неабиякий ремонт.

Коли він приніс купу оплачених рахунків, я зрозуміла все. Він готувався до цієї події. Ретельно і щодня. Адже навіть якщо якісь послуги чи товари і були оплачені з нашого спільного бюджету, а деколи з мого, виглядало так, що все він платив зі своєї стражденної кишені. Він навіть розробив таку просту і хитру схему. Вадим спочатку кидав гроші на картку, а вже трохи згодом розплачувався карткою. А потім ще й дуже ретельно колекціонував чеки. Це ж треба було мати аж стільки терпіння!

Але він знав, що робив і до чого йшов. Виходило, що не ми разом, а тільки він купляв у хату плитку, меблевий гарнітур, колонку і котел. А ще якимсь дивом ті речі, які я просила його купити тільки за свої власні гроші – як от холодильник, пральку, телевізор.

Я з огидою зрозуміла, що Вадим фіксував геть усе – маленькі подарунки, продукти, та навіть праску! Виходило, що за всі ці роки він забезпечував нас буквально всім – починаючи від ложки і аж до пакетиків із чаєм. Та ми б, мабуть, тут просто померли без нього.

А ще тільки тепер до мене дійшло, чому ж це він завжди казав – ти перекинь мені гроші на картку, будь ласка, а я вже куплю все, що треба, ти не хвилюйся. Так ось у чому полягала насправді ця його турбота!

Я ніколи і не припускала раніше, що зможу втратити Вадима. Думала, що помру у ту ж саму мить, якщо це раптом трапиться. Ніколи не припускала й того, що можу його розлюбити. Адже багатьом відомий той стан, коли здається, що прив’язуєшся до людини усім своїм єством.

Але зараз я сиділа на кухні і дивилася на нього розгублено. ні, не тому, що почула його слова. Я зараз дивувалася сама собі. І як могло статися таке, що в одну мить цей чоловік  став мені зовсім чужим? В мені кипіла ні, не лють і не образа, а тільки відраза.

Я зразу вирішила, що буду з ним за себе боротися до кінця. Мені на допомогу, до того, прийшли і друзі. Вони й порадили, що треба оцінити квартиру за державною ціною, продати її за цією державною ціною, а гроші поділити навпіл чи як вирішить суд. Так званими покупцями були якраз ці мої друзі.

Вадим не був готовий до такого повороту подій. Навіть його адвокат розгубився. Та я діяла блискавично. При оцінці квартири було дуже суворо враховано всі недоліки нашого житла. Тож появилося багато і мінусів. На той час не працював ліфт – це теж мінус. А ще нас недавно залили сусіди. Тож ціна вивилася мізерною.

А друзі згодом цю квартиру перепродали, а гроші віддали мені. І я могла купити собі вже якесь нове житло. Звичайно, я була у програші. Але це було ніщо у порівнянні з тим, якщо б справдилися плани мого колишнього коханого Вадима.

Життя навчило мене боротися, але розучило любити. Я знаю, що і я багато в чому схибила, але на чоловіків все одно дивлюся з жалем. Вони ж убивають в собі свою чоловічу енергію. Адже чоловік має роздобути для своїх рідних усе необхідне. Інакше він просто не чоловік. А якщо він ще й думає над тим, якби обдурити жінку, то це просто жалюгідне створіння.

Ні, я й нині не думаю, що всі чоловіки такі, як Вадим або Василь.  Просто я не так поводилася або не тим віддавала своє життя. Але що правда, то правда – і таких чоловіків, як мої, стало багато. І невже всі ці маленькі та великі підлості приносять їм утіху?

От Вадиму вони щастя так і не принесли. Бо одразу ж після розлучення він потрапив до лікарні. Інфаркт. Може, й через стрес, що все не так сталося, як він собі про все те мріяв. Тож підозрюю, що всі здобуті у такій важкій боротьбі гроші пішли лікарям.

Я не тішуся з цього приводу і зараз не бажаю йому жодного зла. Але й добра особливо не бажаю. Воно йому просто не згодиться. По-моєму, добро у житті має бути заслуженим. Якщо вона дармове, воно часто стає причиною великої деградації.

Василина ПИЛИП, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено