Як баба Анця ходила в любові Москалю признаватися. І що з того уйшло

Приснився бабі Анці віщий сон, що її доля – Геннадій Москаль, і що вона має вступити із ним в контакт, бути завжди разом, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Стара кляча щаслива прокинулася і вирішила, що накінець-то заживе губернаторським життям, на широку ногу, буде жити приспівуючи та пританцьовуючи. Тим більше що її старий пердун уже їй добряче набрид за 49 років, а Геночка ще молодяк – ого-го! Та й живе на Закарпатті без дружини, у самісінькому центрі Ужгорода квартиру має.

Прокинулася баба Анця вся мокра… від хвилювання.

«Йой, аж зупралам уд такого файного сна. Так солодко вже 32 годи не спалам. Тепло ми на душі, ги кой малуй дітині у памперсі, – розмірковує собі. – Я так давно хотіла жити у вароші! Усю жизнь! Бо так ся склало, што родиламся у Мадярщині, у школу пушла м у Чехословакії, уддаламся при німцях, син ми ся родив у Совєцкому Союзі, а на пінзію пушлам в Україні. І при тому з свого села ні разу не виїжджала. Так ми надоїло всьо, і газдуство, і муй старий хрич, што лем хропит та пердит ночами, а пользи з нього ніякої. Я не жона дома, а рабиня Ізаура. І їсти наварити, і цур’я урайбати, у побіглювати, і корову подоїти, і накормити свинь, кури, пса, мачок, і крумплі копати, і много ще што всього. Я все мечтала мати квартиру… там роботи ниє, там паніков із довгими нігтями  мож бути. А Гена – ото вобще… Май файний челядник на світі! Та й сам при тому жиє. Кажут, што жона му в Канаді давно. Точно си там якогось фраєра найшла, даже в гості до сього сараки не приїжджає. А ун чоловік, не камінь чи дерево в хащі. Йому тоже жону треба. Я би му могла й масаж зробити, і за вушком го почесати, ги нашого Тузіка, кой лащится до ня, і лисинку бим му кажду нуч перед сном цюльовала».

Стара аж почервоніла вся від думок. Навіть соромно перед собою стало за свої фантазії.

«Знаю, што ранесенько сам на кавиль ходить у центрі вароша.  Я би му сама варила і м’ясо з яйцями пражила, – знову поринула вона у солодкі мрії. – А то мусит їсти десь у кабаках, а там ся не старают, так як я. Та й не знают так добре зварити. Я би му костюми підбирала, бо вкус не дуже файний має, вишиванки бим му вишивала. А што… у квартирі і так ся нічим заняти. Ще бим му і носки та труси ушила. Читалам у газеті «Неділя Закарпатські новини», што й такоє є.  Нє, я бим му труси даже сама пошила. Теплі, із овечої кожи, оби му тепло було, оби ся не простудив, бо много їдзит… особенно по фестивалях. Но та й я бим із ним їздила. Я фестивалити тоже люблю. Так бисьме крученого затанцьовали, я люблю гузицьов затрясти… та й співалибисьме уракаши, у мене все голос був файний, дівков у церковному хорі співалам. Там ще бринзов, бограчом гостят, ковбасками всякими, ще й вина наливают. А я люблю і поїсти, і упити».

Бабу так у жар кинуло, що мусила вікно відкрити, задихатися почала від напливу емоцій.

«Йой, Москалику, муй Москалику! – знову задумалася стара. – Будемеся бечеловати. Я тя научу наших, закарпатських традицій, а ти мене своїх, буковинських. Станеш чисто нашим пацаном! Буду я си жити щасливо, попукуючи, з губернатором свойої мечти. Чулам, що ти файний фатюв, вірний та чесний… як же Петьови Порошенкови служиш довгі годи… а якщо мі будеш ізміняти, міркуйся, одріжу ти усьо! Ще мі ся дуже любит твоя манера общатися матом, я звикла до такого, муй дідо замість ласкавих слов усе матом ня покривав, і я полюбила кріпке словечко, оно мені слух ласкає. Так шо, Ґено муй, Москалику, Геннадійовичу, ми ся зпаруєме. Будеме щасливо і довго жити та пасулю пудбивану їсти».

Вирішила баба негайно їхати в Ужгород. Швиденько дала всім їсти й почала марафетитися. Найшла онуччину косметичку, вирішила макіяж собі зробити. Та на це до кімнати зайшов дід.

«Анцьо, што чиниш?» – із подивом спитав він, бо баба ніколи раніше не підфарбовувала ні очі, ні губи.

«Малююся, не видиш», – сердито відповіла вона.

«Йой! Стара ти клячо! Пак на косметичці пише «Меленька фея», а ти «Опитна босорканя», де тобі таким ся пользовати… дєцьким. Тобі три відра шпакльовки на писок треба нанести, обись ся дівков казала».

«Іди гет, не мішай ми, у мене у вароши важна робота є!» – мало не виштовхала силою за двері діда баба Анця.

Одягнула баба нове чорне плаття, яке жодного разу не одягала, затягнулася поясом і дивиться у дзеркало:

«Мало ми черево стирчит. Што чинити? Айбо нехай. Жона без черева, як корова без молока. Най стирчит. У Гени тоже стирчит…»

Як побачив її дід, аж вставна щелепа в нього відвисла:

«Жоно, сятилабисся, куди сся так упарадила. А, зашто сь на ся платя, штось си на похорон купила, натягла? Ти што вмирати ся збираш? Рішилась із собов покончити? Не йди нікуди! Кажи, што ся стало?»

«Нич ся не стало, діду. Я лем жити начинаю, який похорон. Ти што, здурів?» – сердито буркнула баба Анця, на ходу накидуючи на плечі пальто, вибігаючи з хати… Не ішла, а бігла до автобусної зупинки.

У маршрутці всі на неї задивлялися, але щось спитати не сміли.

В Ужгороді баба одразу подалася до ОДА. Записалася на прийом і почала чекати своєї черги. Коли її покликали, аж коліна в неї підкосилися, а коли зайшла до кабінету і побачила Москаля, не змогла й слова вимовити.

«Добрий день. Що ви хотіли? Що вас привело до мене? Які у вас проблеми? Розказуйте. Все вирішимо!» – заговорив він до неї першим.

Бабу почав обливати холодний піт. Ледве видавила з себе: «Добрий день».

«Роздягайтеся» – запропонував він і встав, щоб допомогти їй пальто зняти.

«Но та йсе хлоп! – подумала про себе баба. – Лиш ня увидів, уже ся роздівати просит. Но най ня роздіват. Я ся аж трясу вся».

Москаль зняв із баби верхній одяг і запропонував сісти в шкіряне крісло.

«А платя з ня што не знімат? – подумала баба про себе. – Майже ся раз познакомити хоче. Пак ай, даже не знає, як ня звати», – почала вона потроху сміливішати.

«Мене Анця звати, – представилася і заглянула йому в очі звабливо, наче Єва-спокусниця.

Раптом задзвонив телефон. Москаль відповів спокійно, а далі почав матюкатися, махати руками і обзивати когось то дурою, то козою, то так як Супрун. При цьому він нервово походжав по кабінету і весь час повторяв: «Де ж їх розмітити?»

Коли договорив, сумно подивився на бабу Анцю і сказав їй: «Вибачте, я розумію, що у вас до мене важлива справа, але знаєте, до нас делегація з Угорщини на тиждень приїхала… без попередження. А там зараз скандал із паспортами. Треба їх гарно прийняти. А я не знаю, де людей розмістити, готель не замовлено, а їм будь-який не підійде».

«Нич не переживайте, паночку! – усміхнулася баба Анця. – Поведіт їх до себе на квартиру, дайте їм упити много водки ай вина нашого закарпатського. Они ся дале самі порозміщают, уляжуться ко де дяку буде мати. Та ще вам і благодатні будуть на другий динь, коли їх похмелите».

Москаль чемно подякував старій за пропозицію. Мило їй посміхнувся, вибачився за незручності і попросив прийти іншим разом, мовляв, мусить іти в термінових справах, обіцяв її без черги прийняти, як Віп-клієтнку.

Хоч і трохи розчарована, хоч і розгублена, але із блиском в очах та великою надією на вдалу наступну зустріч із любимим губернатором повернулася баба Анця додому, до свого діда.

«Не біда, всьо, што ся робит – до ліпшого. – Типир познакомилисьмеся, а слідующий раз на свіданіє я ся ліпше пудготовлю, продумаю што і як му казати і зачарую го так, што ун ся в ня нараз влюбит навічно», – заспокоювала себе вона…

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено