Вільгельм Овваді, Ужгород: У Лівії змій і скорпіонів ми ловили просто у шпиталі

Пригадує ужгородець Вільгельм Овваді, який 7 років працював лікарем у Лівії. Вже, напевно, років 15 українські медики їдуть на заробітки за кордон. Факту не заперечиш: там і платня більша, і умови роботи ліпші. Ужгородський лікар-травматолог Вільгельм Овваді пропрацював у Лівії 7 років. Каже, що трудитися було цікаво і про роботу в Африці в нього залишилися тільки приємні спогади.
Ніяких обіймів і поцілунків

– Пане Вільгельме, розкажіть, будь ласка, як ви опинилися в Лівії?

– Поїхав 2000 року за контрактом з Міністерством охорони здоров’я Лівії. Працював біля Триполі – за 170 км на південь від столиці, де починається пустеля Сахара.

Місцевий шпиталь облаштовано за всіма європейськими стандартами. До речі, українців у Лівії багато – декілька тисяч. Переважно земляки приїздять через те, що там добре оплачують працю медиків. Країна ця далеко не бідна, але має потребу в кваліфікованих лікарях і медсестрах. Лівія – соціалістична держава, тому діє настанова, щоб навіть у найменшому селі була лікарня і школа. Спочатку я працював травматологом, а останні 4 роки завідував відповідним відділенням. Роботи вистачало, бо шпиталь розмістився біля траси, де ставалося багато ДТП.

– Важко адаптувалися до нового життя?

– Спочатку було нелегко. Адже все навколо незнайоме, чуже. Крім того, саме в той час виникли проблеми з постачанням, бо Лівії оголосили ембарго. У магазинах – майже порожні полиці. Але буквально за 3–4 роки країна розцвіла, і нині там є все, крім свинини (сміється. – Авт.). Я прожив у Лівії 7 років, тому, звичайно, адаптувався. Перш за все слід дуже толерантно поводитися. Мусиш розуміти, що їдеш туди жити, а не тільки працювати, відбувати термін, викреслюючи день за днем у календарі.

Наприклад, у мусульманський піст, рамадан, я, як і багато інших медиків, намагався при місцевих не вживати страву й воду з 6 ранку до заходу сонця. Якщо наші люди цю традицію ігнорували, місцеві не дуже їх поважали. Для іноземців, які приїхали їм допомагати, лівійці все робили з щирою душею. Але якщо бачили, що гості поводяться зверхньо, то відповідали так само.

Загалом там потрібно працювати, поважаючи і себе, і їх, але при цьому обов’язково тримати певну дистанцію. Бо в арабському світі вважається слабкістю, коли людина надто виказує свою приязнь, усміхається. Ніяких обіймів, поцілунків. Маєш поводитися рівно, витримано, ввічливо, але не більше.

– Як долали мовний бар’єр?

– Перші 3–4 місяці було важко, адже довелося вивчати арабську з нуля. Звичайно, треба знати англійську, яка там виконувала роль робочої, адже шпиталь був інтернаціональним. Колектив складали румуни, поляки, єгиптяни, індуси, боснійці. Але з пацієнтами мав спілкуватися арабською, тож вивчив мову на розмовному рівні.

Верблюди – небезпечні тварини

– Пане Вільгельме, а як ви працювали з арабськими жінками, адже щодо них там суворі закони?

– Справді, жінка, до прикладу, сама до лікаря ніколи не прийде. Звичайно, у Лівії з часом теж багато що міняється, але традиції, особливо на периферії, дуже серйозні. Наприклад, жінка не може сама підписати дозвіл на свою ж операцію. Має бути дозвіл чоловіка. Якщо її треба оглянути, поруч обов’язково мусить бути хтось із родичів – брат, батько чи сам чоловік.

– У вас на цьому ґрунті не виникало проблем із лікуванням?

– Бувало по-всякому, але проблеми успішно вирішували.

Наприклад, скликали комісію і за трьома підписами ухвалювали рішення. Тобто якщо нагальним видавалося оперативне втручання, робили обов’язково. Крім того, завжди на місці є представник адміністрації клініки, який допомагає вирішувати труднощі на такий кшталт.

– А чи були якісь важкі моменти у роботі?

– Знаєте, було, що українські лікарі потрапляли й до в’язниці. Причому з причин, які від них не залежали. Наприклад, пацієнт почав шкутильгати, а медики, які його оперували, майже всі давно виїхали з країни, залишився тільки один. Тож він і опинився крайнім. Закони в арабів дуже суворі. Крім того, ми практично не мали підтримки від нашого посольства. Не знаю, як тепер, але нам доводилося покладатися тільки на себе.

– А які загалом були стосунки в інтернаціональному колективі?

– Взаємини мали хороші. Звичайно, як і в кожному колективі, виникали якісь розбіжності, але таке є всюди. Щоправда, тертя були специфічні: яка лікарська школа краща, хто більший медичний авторитет, кого прийняли до Євросоюзу тощо. Утім це були якісь дрібниці.

– Як лівійці взагалі ставляться до медицини? Зокрема, чи живучі в них забобони?

– Щодо забобонів… Там, наприклад, було багато випадків укусів скорпіонів і змій, яких ми постійно ловили навіть на території шпиталю. Але місцеве населення через свої переконання не хотіло робити щеплення. Не всі, звичайно, відмовлялися, але таких випадків вистачало. Здебільшого ж недуги в Лівії такі, як і в Україні. На щастя, тропічних захворювань у нас не було.

– А якісь специфічні травми? Наприклад, верблюд копнув?

– Аякже, ще й скільки. Тільки не копнув, а вкусив. Це до речі, дуже небезпечна тварина. У нього специфічний прикус, тому може відхопити відразу цілий шмат м’яса. На щастя, мене ні верблюди, ні скорпіони, ні змії не кусали.

Подарунок із Мекки

– Пане Вільгельме, ви поїхали з сім’єю чи самі?

– Сам, бо тоді брати з собою родину було небажано. Навіть школи для наших дітей там не було. То мені було спокійніше залишити рідних в Україні. В той час була така ситуація, що, коли на батьківщині у когось щось сталося, то одразу виїхати з Африки майже не могли. Потрібно було отримати виїзну візу, дочекатися літака, який курсував лиш раз на тиждень.

– За домом не скучили на тому кінці світу?

– Звичайно, адже мене чекали донька і дружина. На перших порах були ще й проблеми з поштою, листи йшли по три місяці. Мобільний зв’язок там з’явився пізніше. Бувало й таке, що кілька тижнів не мав звістки від рідних. Вони хвилювалися за мене, я за них. Коли хтось приносив із пошти пачку листів, то колеги розхапували їх, наче повідомлення з фронту.

– Як ставляться до медиків у Лівії?

– Дуже шанобливо. Лікарі, вчителі й інженери вважаються елітою. Звичайно, у них є й свої медики, але мало, бо спеціалізований університет у них з’явився порівняно недавно, тому їм не вистачає своїх напрацювань, кадрів. Мушу відзначити, що іноземці в цій країні добре соціально захищені. Наприклад, дуже мало крадіжок. Біла людина спокійно може ходити закутками в тому ж Триполі і знати, що її ніхто не займе. Знаю випадки, коли за якусь дрібну провину щодо іноземця місцевих саджали до в’язниці.

– А як було працювати в такій спеці?

– Спочатку важко, але десь на друге літо звик. Особливо мучили гарячі вітри із Сахари, які називаються гіблі. Вони несуть із собою дрібний пісок із пустелі, який потрапляв у найменші шпарини, набивався навіть у зачинений холодильник.

– Чим займалися лікарі у вільний від роботи час?

– Насамперед спортом: грали в теніс, волейбол, плавали в басейні. Книжки читали. Багато їздили на екскурсії. Я об’їздив вздовж і впоперек майже всю Лівію. Був у Сахарі, бачив підземні міста, спілкувався з туарегами (народ групи берберів).

– Який найяскравіший спогад про Лівію залишився?

– Хороших дуже багато, але першим згадалося таке. Одного разу лікував 80-річну бабусю, яка мала їхати в Мекку, то хотіла, аби місяць там провела спокійно. Коли повернулася, привезла мені з центральної мечеті Мекки розшитий килимок у подарунок за те, що у неї все добре з ногами. Цей презент дуже ціную, бо спеціально привезла його мені з такої далечі.

Ще згадується, які вдячні арабські діти. До речі, у мусульман дуже фаталістичне ставлення до смерті. Мовляв, Аллах дав, Аллах забрав. Тому, наприклад, з дітьми вони іноді поводяться дуже дивно. Малюк може лежати з температурою 39 вдома декілька днів, і аж потім хтось здогадається відвезти його до лікаря.

А загалом враження дуже позитивні. Нормальна країна, якщо там жити, поводитися по-людськи, розуміючи, що це зовсім інша культура, менталітет, психологія. А знайти спільну мову можна завжди – було би бажання.

Лариса Романюк, журналіст, “Старий Замок “Паланок”