Синдром звапнілого мозку
Кожен має свій пунктик в голові. Когось муляє те, когось тамте. Мене нічого не муляє. Окрім Табачніка. А Табачніка муляє Буковинський курінь.
У мене є сусід, який пересварився вже з цілою вулицею. В старого зрушилась дахівка. Всі це розуміють і ніхто уваги не звертає. Один з пунктів, які забилися цвяшком в його помутнілу голову і стосуються мене, це настирлива думка про те, що я вкрав у нього вапно, яке він закопав перед своїм будинком. Щоразу, побачивши мене, він бурчить щось нерозбірливе, а інколи цілком виразно шепоче “ЗЛОДІЙ” або “ЗУСТРІНЕМОСЯ У СУДІ!”
Його будинок сиплеться, занепадає, а я тут раптом добудував третій поверх. Кого б це не знервувало? І я його розумію. Ось куди пішло його вапно! Яке він закопав ще тридцять років тому!
Коли я бачу його, маючи гарний гумор, то вигукую: “Вапно давай!” або “Коли суд?!” Услід чую гнівне бурчання, яке приємно лоскоче мої плечі.
До чого тут мій сусід? Бо шевальє Дмітрій Табачнік якраз мені його і нагадує. Кожен має свій пунктик в голові. Когось муляє те, когось тамте. Мене нічого не муляє. Окрім Табачніка. А Табачніка муляє Буковинський курінь. І скільки б йому історики не пояснювали, що це бздура, хлоп зациклився і на кожному шоу крутить свою занудну катеринку.
Щоб довести сусідові, що те старе вапно мені на дідька непотрібне, треба щоби діагноз співпадав. З тієї самої причини не буду я дискутувати з Табачніком. Бо якщо хтось думає, що він виголошує плоди своїх особистих досліджень, то дуже помиляється. Першим, хто вигадав участь у розстрілах у Бабиному Яру Буковинського куреня був такий собі Алєксандр Шлаєн – прєдсєдатєль Мєждународного антіфашистского комітєта. Ще на початку 1980-тих років він написав сценарій фільму про Бабин Яр, але що фільм йому знімати не дали, то вирішив видати свій сценарій книжкою. І тут зіткнувся з традиційним совєтським антисемітизмом. Трагедія Бабиного Яру не надто хвилювала тодішніх ідеологів, але якщо вже мала така книжка вийти, то чому не скористатися нагодою і зайвий раз не пройтися по українських буржуазних націоналістах? В процесі видавничого редагування цензори підказали автору куди змістити акценти. Але Шлаєн істориком не був, до спецархівів його ніхто не допустив, от і доводилося творити своє особисте політфентезі.
Так ото і народився міф про те, що “из 1200 палачей Бабьего Яра первых пяти дней только 150 были из расстрельной эйнзацкоманды СС 4-А. Остальные нелюди — из 45-го, 303-го полицейских батальонов, сформированных из коллаборационистской нечисти, головорезы из “Буковинского куреня” да криминализированное отребье, загодя подобранное немецкими спецслужбами в первые же дни оккупации”.
А відтак усі інші незламні борці з українським націоналізмом, у тому числі й Табачнік, свої критичні стріли гострили винятково на безсмертній книжечці Шлаєна. Бо ані до нього, ані після нього не з’явилося нічого нового, жодних уточнень, жодних документів, хоча архіви відкрилися, і можна було б уже припинити фантазувати.
Але щось же ж так хочеться додати і від себе! А відтак історія про Брехача і Підбрехача з відомого оповідання Квітки-Основ’яненка знову актуальна. От і професор (чи не з двома “ф”?) Київського національного університету В. Король додає: “В акції в Бабиному Яру, крім айнзацкоманди 4а, брали участь близько 1200 українців – 118-й, 45-й і 303-й поліцейські батальйони – близько 500 чоловік, решта була з “Буковинського куреня”. Тобто, коли у Шлаєна усього карателів разом з німцями 1200, то у пана Підбрехача стільки самих лише українців. Зате зондеркоманду 4а він услід за Шлаєном по-папужачому називає “айнзацкомандою”.
Шлаєну не розходилося про написання історичної розвідки, а лише про публіцистичний твір, тож і з цифрами він поводився вільно та невимушено. Десь викопав, що були на ту пору в Києві 45-й і 303-й батальйони, і цього достатньо, аби перекинути стрілку на ненависних українців. І начхати на те, що обидва ці батальйони були за своїм складом всуціль німецькими частинами, які входили до поліцейського полку “Південь”, підпорядкованого вищому фюрерові СС і поліції “Росія–Південь”.
Історик Віталій Нахманович (завідувач відділом Музею історії м. Києва, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру), дослідивши архіви, беззаперечно довів, що насправді Буковинський курінь “з’явився в Києві лише у першій половині листопада. Це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах у Бабиному Яру. Це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції”.
Але міф ніколи не існує сам по собі, він розростається і брунькує новими версіями. Ще у 1992 р. публіцист В. Радовський написав в ізраїльській газеті: “Це ж не секрет, що немалий вклад у катастрофу українського єврейства внесли українські військові формування, зокрема УПА, яка брало активну участь в акціях знищення багаточисельного ґетто, в тому числі і в розстрілах євреїв у Бабиному Яру”.
Подібні звинувачення можна й зараз прочитати в інтернеті. І їхнім авторам байдуже, що сформувалася УПА вже тоді, коли з єврейським питанням в Україні було покінчено.
Міхаїл Чєчєтов – солов’їний голос Партії регіонів – теж не без задоволення торгує “опіумом для народу” і приписує УПА навіть знищення Хатині. Натомість Табачнік у цій акції знову звинувачує той самий Буковинський курінь, який на ту пору уже був розформований, а окремі його бійці були розстріляні у тому ж таки Бабиному Яру.
У 1986 році, коли вирішили у Мінську організувати показовий процес над тими, хто у складі 118-го батальйону шуцманшафту брав участь у каральній акції в Хатині (а село це з-поміж сотень інших вибрали винятково тому, що співзвучне воно було до Катині), то зіткнулися з неабиякою проблемою. Дуже тоді усім хотілося, щоб шуцманами виявилися українські націоналісти. Але суд так і не відбувся, бо хоч 118-й батальйон і був сформований в Україні, але складався він… з колишніх червоноармійців, у тому числі із комсомольців та членів партії. Куди такий процес міг завести, можна здогадуватися.
Суддею на процесі був Віктор Глазков. У 1991 р., коментуючи чергове звинувачення українських націоналістів у знищенні Хатині, він заявив: “Вещать Хатынь на бандеровцов нельзя. Хатынь сожгли каратели 118-го полицейского батальона. Да, большинство полицаев были уроженцами Украины, и само подразделение сформировано в Киеве. Но это были не националисты, а обыкновенные предатели”.
Та й офіційний сайт музею у Хатині свідчить: “118 полицейский батальон был сформирован в 1942 в Киеве из кадровых офицеров и красноармейцев”.
Знайомий лікар, вислухавши історію про мого сусіда, пояснив, що вапно тут відіграє символічну роль. При атеросклерозі якраз і вапніють судини, кров до голови поступає не в повному об’ємі і розум пробуксовує на одному місці.
Мій сусід так і помре з думкою про вапно, яке він закопав тридцять років тому, але забув, де саме. І останнє, що зафіксує його згасаюча свідомість – це моя нахабна усміхнена мармиза.
Юрій Винничук