Архієпископ Мукачівської православної єпархії Феодор: «Я – найщасливіша людина у світі»
Журналісту вдалося побувати у Архієрейському Едемі – оселі владики Феодора, Архієпископа Мукачівсько-Ужгородської єпархії, та записати ексклюзивне інтерв’ю для газети «НЕДІЛЯ»
Архієпископ Мукачівської православної єпархії Української православної церкви 43-річний владика Феодор – неординарна особистість з широким кругозором. Дипломат. Філософ. Духівник. Справжній лідер своєї пастви. До нього приходять за порадами, настановами, довіряють найпотаємніше. Після спілкування з ним складається враження, що це – найрідніша людина, яка завжди готова вислухати, дати добрі й корисні поради, допомогти знайти вихід із життєвих лабіринтів, наповнити твоє серце вірою, радістю, любов’ю.
Окрім цього, Владика – цікавий співрозмовник, має добре почуття гумору, справжній ґазда, любитель екзотики та шанувальник старожитностей. У його господарстві сотня курок різних порід, понад 200 голубів, а також фазани, пави, качки, нутрії, риби, собаки, папуги, що говорять, черепаха, тритон та інша живність з різних континентів світу.
Квіти цвітуть навіть у калошах!
Його сад – воістинно райський сад. У архієрейському Едемі неймовірно красиво і затишно. У ньому ростуть звичайні плодові та екзотичні дерева. Все потопає у буйній зелені та квітах. Не повірите, але квіти у Владики ростуть не тільки у вазонах та на клумбах, а і у калошах! Аби таке придумати, то треба мати неабияку фантазію та почуття гумору. Є чимало старовинних речей, якими користувалися у побуті та господарстві селяни і які можуть стати музейними експонатами та свідками історії нашого краю.
У штучному невеликому озері грайливо плавають золоті рибки – карпи койї називаються. Вигляд теплиці, городу, грядок стверджують: тут добре попрацювала дбайлива рука господаря.
– Все, що бачите, посаджене моїми та маминими руками, – розказує і показує Владика. – Коли садимо, обробляємо, заходимо на город, то хрестимося, молимося і просимо у Господа благословення. До землі хімії не додаємо, рослини ніякою хімією не обробляємо. Що просимо у Господа, те він нам і дає, допомагає виростити та зібрати добрий урожай. Огірки давно маємо, помідори скоро дозріють. Матимемо свої і баклажани, перчик, картоплю. Отримані знання у сільськогосподарському технікумі таки згодилися мені. Приходять фермери і плачуться, що у них не виходить. Ділюся з ними досвідом, раджу. Роблю це залюбки. Бажаючим даю безкоштовно будь-які птахи для розплоду. В знак вдячності люди привозять корм.
З павільйонів доноситься мелодійне воркування голубів. Владика заходить у вольєр, бере на руки білого, гладить, пташка тулиться до його грудей, як дитя до матері. Чути дзвінкоголосе кукурікання красенів-півнів. Подвір’ям поважно проходжується барвистий велетень. Владика каже, що його вага майже сім кілограмів. У лівому павільйоні є два жовті півні, вони важать по шість кг. Ось які вони, архієрейські півні!
– Своїй праці радію. Нехай кожен спробує виростити бодай щось. Будьмо творцями, а не тільки споживачами, – каже мудро.
Підходимо до пав. Владика просить птаха розпустити хвоста. За кілька хвилин той слухняно розпускає хвоста на цілий павільйон. Краса!
– Любов до птахів, тварин передалася мені від мами, – розповідає Владика Феодор. – 17 років доглядав і розводив живність у монастирському садові. Коли збудували цю хату, всю живність перевезли сюди. Знайомі, священики, духовні чада дарують мені птахів, тварин на День іменин та на День народження. Маємо інкубатор. 90 відсотків цієї живності – молодь, яку розвели та виростили ми з мамою.
Качки, які ходять стоячи, називаються індійськими бігунками. Дивлячись на них, складається враження, що вони ось-ось витягнуть руки з-під крил. Так і хочеться мати таких пернатих друзів.
Владика пригадав кумедний випадок:
– Один чоловік каже: «Ми вам привезли у подарунок оленя». Говорю: гарна тварина, але де я буду її утримувати? Він засміявся. Заносить дерев’яного оленя і двох маленьких «діточок», – веде до «лісових» красенів, які вмостилися біля воза. Розмальовані так вдало, що схожі на живих.
– Пів на шосту – підйом, – розповідає Владика. – Молюся. Іду до птахів або допомагаю мамі впоратися із ними. Аби всім дати їсти, налити водички, треба витратити майже дві години. Але ця праця того вартує. Заряд на цілий день. Буває, що вранці, коли ще більшість людей спить, а ввечері, коли уже сплять, я ходжу по цій бетонній доріжці і молюся. Насолоджуюся тваринами, птахами, природою. Нема нічого кращого за те, коли людина перебуває у гармонії з природою, Богом створеною. Якщо людина горить бажанням, любить, то у неї все виходить.
Після знайомства із пернатими Владика запрошує до хати. Показує, що за наступними дверима його келія. У ній багато ікон, книг. Там молиться, усамітнюється. Особам зі сторони вхід категорично заборонений.
В одній з кімнат три акваріуми, в одному тонна води, в двох менше – по 400 і 250 літрів.
– Ось це крісло на проході трохи заважає, але я його спеціально тут поставив, аби вечорами посидіти і поспостерігати за рибками, – зізнається. – Вони заспокоюють. Про це говорять і науковці, лікарі.
Із-за дверей виглядає песик пікінес. Тулиться до ніг господаря.
– Пікі – старенький, йому вже 15 років. Любить, аби з ним гратися. Винесу його надвір, бо не дасть нам спокою, – бере на руки, гладить песика.
У вітальні у клітці – папуга, що говорить.
– Коли Дашку принесли, вона говорила два слова: «Вова» і «Дай». Тепер каже «Владико», «Де ви є?», «Добрий день», «Добрий вечір», «Мама», «Алло». Спеціально ніхто її не вчить. Вона сприймає на слух. Говорить тільки ті слова, які їй подобаються. Дашуля – кумедна, весела. При появі чужих вередує. Якщо давати їй їсти, то треба пильнувати – може відкусити пальця, – застерігає Владика. Дашка і справді починає гамселити, перевертати все у клітці. Владика приносить їй горіха, папуга заспокоюється. Додає, що у кімнаті мами є ще один папуга, що говорить.
Племінниця Владики Оксана приносить нам чай із смородини, цукерки. Три години нашої розмови минули як мить. Найцікавіше і найкорисніше пропонуємо нашим читачам.
Як син радянського військовослужбовця став монахом
– Високопреосвященний Владико, дякую, що дозволили переступити поріг Вашої оселі і погодилися на інтерв’ю.
– Я – відкрита людина для спілкування, до моєї оселі багато хто приходить, в основному духовні особи. Кілька разів бував у нас Блаженнійший Митрополит Київський Володимир. З журналістів ви – перша.
– Як так сталося, що Ви – син-одинак радянської сім’ї військових – стали монахом?
– Після того, як у першому класі навчився розпізнавати букви та опанував ази грамоти, купив коричневого блокнота. Ходив до місцевих бабусь і з їхніх молитовників переписував до нього молитви. На той час молитвослови були рідкістю. Блокнот зберігаю як цінну пам’ятку. Він для мене є дуже дорогим. Мене ніхто не заставляв молитися. Все робив за покликом серця. Ще тоді, у ранньому дитинстві, захотів стати священнослужителем.
У Самборі батько служив у військовій частині, де я і народився 4 листопада 1966 року. Там же закінчив перший клас. З другого по восьмий навчався в Німеччині, куди батька направили служити. Після школи поступив до Рудківського сільськогосподарського технікуму. Далі була армія – навчання проходив у Бердянську, а служив в Угорщині.
Перед армією вперше відвідав Почаївську лавру. Там твердо вирішив, що буду монахом. Згодом частенько відвідував цю святиню.
– Як відреагували батьки на ваш вибір?
– Мама була обома руками за те, аби я став священиком. Батько теж був віруючим чоловіком у душі, але не показував цього. Зрозуміло – надворі суворі радянські устрої, а батько – військовий, комуніст. Хоча членом партії став не за переконаннями, а тому, що мусів це зробити перед виїздом до Німеччини. «Ти – дорослий, вибирай той путь, по якому хочеш іти», – сказав батько. Після мого вступу до духовної семінарії його відразу звільнили з роботи. Більше того – виставили перед офіцерами і показували, що він поганий і погано виховав сина, тому що, син пішов вчитись на священика. Такі реалії тих часів. Маму теж хотіли звільнити, але якось все минулося. Вона була медпрацівником.
Проблемою нашої сім’ї було прийняття мною монашества. Через два місяці після вступу до семінарії я подав заявку щодо монашого постригу. Після першого півріччя навчання приїхав додому на канікули. Підійшов до мами і тихенько кажу: «Я хочу прийняти монашество». «Не смій таке казати, я скажу батькові і він тобі дасть». Одним словом, вдома відбулася неприємна розмова. Батьків я розумів: вони мають одного сина і хочуть няньчити онуків.
У семінарії мене готували до постригу. Я пішов до свого духівника, отця Кирила і розказав, що батьківського благословення на монашество нема. Він подивився на ікону Казанської Божої Матері і довго мовчав, думаю, він молився. «Все буде добре, не переживай. Іди з Богом», – сказав. Я пішов на пошту. Зателефонував мамі, привітався з нею. «Синок, я тебе благословляю на монашество», – це були перші слова нашої розмови. З моїх рук випала трубка, я заплакав. За кілька хвилин знову зателефонував. Питаю, а що скаже тато. На що мама відповіла: «Синочок, не переживай, я хочу, аби в тебе було все добре. Оскільки ти вибрав такий путь, то іди ним щасливо».
За два місяці мене постригли, мама про це не знала. Зателефонувавши додому, привітався з мамою, питаю, що нового, як її здоров’я. Вона мовчить. Довго мовчить. «Тебе, напевно, постригли в монахи?» – спитала. Ось на якій відстані материнське серце може відчувати дитину і те, що з нею коїться. «Так», – кажу. «Як тебе назвали?» – питає. «Феодор. На честь священомученика Феодора, архієпископа Олександрійського, який відійшов у вічність 606 року». «Слава Богу, а то дають такі імена, що годі вимовити», – відказала на те мама. Вона привітала мене і побажала всього найкращого.
Коли приїхав на канікули у монашому одязі, мама зустріла мене на вокзалі. З батьком зустрілися вдома поглядами, привіталися. Всі розуміли ситуацію, тому вже нічого не обговорювали. Потім ми утрьох поїхали до Почаєва, де батько приложився до Чудотворної ікони Божої Матері. З тих пір регулярно молився, сповідався, причащався, був добрим християнином і таким передчасно відійшов у вічність на 59-му році життя від перенесеного повторного інсульту.
– Де ви навчалися?
– У 1988 році Церква тільки-но почала отримувати свободу. Вимоги до абітурієнтів для вступу в семінарію були високими. Я поступав до Московської семінарії. Тоді були лише три семінарії на весь Радянський Союз, ще у Ленінграді та Одесі. Абітурієнтів було більше 400, а приймали тільки 60 чоловік. За милістю Божою я поступив. Ми здавали спів, екзамени, де напам’ять читали багато псалмів, тропарів, різних молитов, треба було знати читати церковнослов’янською. Проходили декілька співбесід, зокрема у ректора, інспекторів семінарії, академії. Вони були вирішальними для абітурієнта.
Троїцько-Сергієва лавра стала для мене втіленням дитячої мрії. Там я народився для кращого життя, для того життя, яке посвятив Богу, прийнявши монаший постриг 15 грудня 1989 року. Згодом був рукоположений у дияконський сан, потім – у священицький сан архієпископом Дмитровським Олександром. Служив у духовній семінарії. Вважаю себе найщасливішою людиною у світі, бо моя найзаповітніша мрія здійснилася – я став монахом! Потім було чотирирічне навчання в духовній академії.
Завдячуючи наполегливій матушці
– Як потрапили до Мукачівського монастиря?
– До Мукачівської обителі потрапив дивним Божим промислом. До Мукачева приїхав у гості до одного ієромонаха, з яким разом вчилися у семінарії. Ми відвідали місцевий монастир, де я познайомився із матушкою ігуменією Феофанією. Вона запропонувала тут служити. Відповів матушці, що у нас є духівник, який визначає, де нам бути і де служити. Згодом вона приїхала і просила отця ректора, архієпископа Олександра, аби мене відпустив до Мукачівського монастиря для несення послуху. Ректор відмовив, бо хотів, аби я залишився в академії. Але матушка ігуменія була така бойова, наполеглива, що навіть пішла до Святійшого Патріарха Алексія ІІ. Він поставив резолюцію «Направити в Мукачівський монастир».
У мене були два варіанти – Почаївська лавра і Мукачівський монастир. Я пішов за благословенням до свого духівника. Архімандрит Кирило Павлов – дуже відома особистість, тоді у нього сповідалися і патріархи, і митрополити, і архієреї і чисельне духовенство пострадянського простору. При перших зустрічах називав людей по імені.
Пригадую, у 1985 році ми приїхали до нього з монахами з Почаївської лаври. Отець Кирило покликав мене по імені. Я дуже здивувався, звідки він знає моє ім’я, бо раніше ми не зустрічалися. Він посадив мене на своє місце, дав мені книгу «Правила монаші». Порадив поступати до семінарії. І саме семінарія стала для мене тим містком, який послужив дорогою до монастиря.
«Їдь у Мукачівський монастир і утверджуй православ’я на Закарпатті», – таким було благословення архімандрита Кирила.
– Єпископом ви стали у досить молодому віці, вам був 41 рік. Для вас це була несподіванка чи очікувана подія? Як сприйняла цю новину мама?
– Це призначення було для мене цілковитою несподіванкою. Вибором Блаженнійшого Митрополита та Священного Синоду мені випала честь очолити одну із найдревніших кафедр нашої Церкви. В Києво-Печерській Лаврі здійснилась моя архієрейська хіротонія. В той час мама з хвилюванням та сльозами на очах молилася за мене.
– Які обов’язки додалися?
– Якщо у монастирі відповідав за сестер, то тепер – за всю єпархію. Єпископ зобов’язаний стежити, аби всюди був духовний порядок, аби церква жила повноцінно.
Мукачівська православна єпархія має 325 храмів, 16 монастирів, 400 священнослужителів, понад 200 монашествуючих. Упродовж двох з половиною років свого архієрейського служіння освятив 10 новозбудованих храмів, 16 нових престолів, відкрито три нові монастирі. Це святий і знаменний показник для мене. 50 храмів у процесі будівництва. Мирним шляхом вирішено майже всі конфліктні міжконфесійні ситуації. З кожним днем у храмах збільшується кількість дітей і молоді. І мене це радує.
Пріоритетом мого служіння є робота з молоддю. Наразі, крім недільних шкіл, у нас діє кілька братств, які повноцінно трудяться разом з нашими священиками. Влітку працюють православні табори, де разом із священиками діти виїжджають у гори. Щороку проводимо Зліт православної молоді, учасниками якого є жителі України, Росії, Білорусі, Чехії, Словаччини. Нещодавно провели футбольний турнір, в якому взяли участь діти з 10 областей. Більше 100 учасників турніру побували на святих місцях нашого краю. Саме Церква має показувати приклад і об’єднувати молодих людей на дозвіллі. І пропонувати їм, крім проповідей, здоровий спосіб життя, котрий не є протиріччям християнській моралі.
– Вами дійсно багато зроблено. Ви не згадали, що перенесено мощі отця Василія Проніна, надруковано два томи його праць, відзнято фільм про цю непересічну особистість. Нещодавно Ви із отцями та журналістами розпочали розкопки входів до печер монаших. Що на черзі?
– Готуємося до 650-річчя Мукачівського монастиря на серпень-вересень. Дату узгоджуємо з Блаженнійшим Митрополитом. До виходу у світ готуємо ще два томи праць архімандрита Василія і два томи про мучеників та подвижників Мукачівської православної єпархії, які страждали під час гонінь.
Політикою священика повинні бути олтар, церква, паства
– Ви стали «Лідером року-2009» у номінації «Громадський діяч». Які емоції наповнювали ваше серце, коли дізналися про це і коли отримували нагороду?
– Ця нагорода була несподіваною. Я вдячний Експертній Раді журналістів за високу оцінку мого скромного служіння. Кожен єпископ та священослужитель повинен бути громадським діячем, бо живе у громаді, серед людей. І єпископу, як нікому, треба знати обстановку в державі, стежити за новинами, бути у курсі найважливіших суспільно-політичних питань. Наголошую: я людина аполітична. У мене є особисті симпатії до людей, які захищають інтереси Церкви. Своїм першим указом я, як єпископ, заборонив священикам балотуватися у будь-яку гілку влади. Політикою священика повинні бути олтар, церква, народ божий, паства.
– Чи зустрічаєтесь із однокласниками?
– Я навчався у кількох школах, то тепер доводиться і з багатьма зустрічатися. Нещодавно у нас була зустріч з однокласниками, яка у моїй душі викликала почуття торжества і радості. Приємно було знову побачити рідні обличчя, дехто уже зовсім сивий, декого життя потріпало. Цікаво було дізнатися про їхні успіхи. Кожен спішив розповісти мені про свої проблеми, почути моїх порад. Переписуємося, зізвонюємось.
Ми, семінаристи, зустрічаємось з великою любов’ю, радістю. З 30 учнів мого класу наразі є 4 архієреї, 6 монахів, решта – жонаті священики. На осінь планую зробити зустріч у Мукачеві.
Місяць тому їздив до Німеччини і зі сльозами на очах дивився на будинок, де ми жили, де проходило моє дитинство та юність, прикладав руки до асфальтової дороги, яка у ті роки була викладена бруківкою і по якій я ходив до школи.
– Мама дуже скромна жінка, до того ж важко переносить спеку, – каже Владика. – Після смерті батька мама хотіла прийняти монашество. Ця подія за різних ситуацій та обставин відкладалася. Через чотири роки, в 2000-му, мама сильно захворіла. Після обстеження та рентгенівських знімків лікарі поставили страшний діагноз. Мама покликала мене: «Синочок, я хочу прийняти монашество». На той час в Мукачівський монастир приїхав ієромонах з Дівеєвського монастиря Нижегородської області. Ієромонах Серафим, який служить біля мощів Преподобного Серафима Саровського, звершив монаший постриг моєї мами. За моїм проханням дав їй монаше ім’я Серафима, бо вона дуже вшановує Преподобного Серафима Саровського. Після цього буквально на очах мама почала одужувати. За місяць ми провели повторно обстеження. На велике здивування лікарів всі ознаки хвороби зникли.
Сім років тому мама продала нашу квартиру в центрі Самбора. За ці гроші купила у Мукачеві, неподалік монастиря, ділянку. Звели будиночок, разом його облаштовували. Мама живе тут, доглядає птахів, обробляє город, молиться, читає монаші правила. Раніше щодня ходила до монастиря на богослужіння. Тепер – рідше.
– Преосвященний Владико, дякую за приємну і цікаву розмову. Відчуваю духовне збагачення. Ми поспілкувалися з вами три години, а таке враження, що знайомі давно.
– Якщо люди одного духу, якщо їх об’єднує віра во Христі, якщо люди предані Богу і церкві, то і час минає швидко і з’являються відчуття, що вони знаються тисячу років. Нічого випадкового не буває. Господь приводить людину такими путями і у той час, коли їй потрібно.
Тетяна ГРИЦИЩУК, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
Фото автора та архіву Владики Феодора