Закарпатці ламають стереотипи про міський і сільський стилі життя

Місце, де ми мешкаємо, прямо і безпосередньо впливає на рівень нашого життя, здоров’я, наші звички, потреби, уподобання, можливості та мрії. Місто майже така сама древня форма співіснування людей, як і село. Заведено протиставляти стиль життя міських жителів та життя селян. Існують сталі уявлення на кшталт «село годує місто», «село – тільки для любителів роботи на землі» тощо. Міфів про село чимало, але про них – пізніше.

Місто VS село

За даними дослідників, у селі вдесятеро нижчий рівень шуму, ніж у місті, вшестеро чистіше повітря та втричі нижчий рівень стресу у жителів. Все більше городян, замордованих щоденним стресом, швидкостями, відстанями, громадським транспортом, заторами на дорогах, їжею з пластику, вирішують почати життя спочатку, кидаюь місто і перебираються у село, зберігаючи при цьому рід діяльності, але змінюючи життєві звички і пріоритети.

Особливо радикальні і відчайдушні – кидають набридлу і нелюбиму роботу і починають вести у селі натуральне господарство, займатися фермерством. Вирощувати виноград, полуницю, розводити курей, бджіл, кроликів, страусів – все що завгодно, аби лишень не сидіти у кондиційованому офісі зі шкідливим для очей світлом ламп денного освітлення і не пити розчинної кави для зняття щогодинного стресу.

Власне, таке рішення, така зміну способу життя є одним з видів дауншифтингу*, філософії життя, слідуючи якій людина відмовляється від можливого кар’єроного зростання, від ймовірних більших заробітків, однак, як наслідок, і більшого стресу, робочого навантаження. Відмовляється на користь того, щоби проводити більше часу з рідними, близькими, дітьми, зрештою, зі своїм хобі. Мудрі люди сказали «всіх грошей світу не заробиш». Це істина. Та й не потрібно воно. Бо зі збільшенням надходжень зростають потреби, і, як результат, видатки. Коло замикається. У цій круговерті і минає людське життя.

Та повернемося до такого виду дауншифтингу, як переїзд у село. Цілком прийнятно, до речі, для Закарпаття. Сіл у мальовничих місцях у нас чимало. Відстані, порівняно, невеликі, область маленька – де не поселися, до райцентру буде недалечко.

Цю тему можна розвивати безконечно. Теоретичного матеріалу написано і практичного досвіду здобуто неймовірно багато. Рух-бо не новий, а з розвитком технологій і комунікацій, створюються цілі сайти, онлайн-форуми для людей, які радикально змінили місце свого проживання, звички, світогляд з міського на сільський.

На цих сайтах можна знайти все – від того як подолати психологічний бар’єр переселенця до того як власноруч побудувати басейн, вивести курчат в інкубаторі чи викопати колодязь.
Завдяки інтернету, відомою є пара Віталія і Валерії Воробйових, які втекли з Києва у село і власноруч будують свій побут, розповідаючи про це на сайті http://pomeshhik.ru/.

Але і в Закарпатті, безумовно, є люди, які свідомо обрали для себе село як місце проживання. Одним з таких є художник і туризмознавець Сергій Степчук, що кілька років разом з родиною переїхав з Ужгорода у село Ярок і чудово там влаштувався. «Закарпатці» він залюбки погодився розповісти про свій досвід на цьому поприщі.

Вустами практиків

– Сергію, трошки про себе для закарпатців, які незнайомі з Вами.

– За фахом художник, працюю, як дизайнер. Найбільше хобі – туризм. Голова спілки сприяння розвитку сільського туризму в Ужгородському р-ні. Автор двох туристичних путівників по регіону та інших видань. Розробляю та маркую туристичні стежки.

– Як давно відбувся Ваш переїзд із міста в село й чим він був обумовлений? Це було «ідейне» рішення, такі «принципи світогляду» або збіг обставин?

– Придбала наша родина будинок п’ять років тому. Це був осмислений крок. По-перше я виріс у хрущовці. А перед придбанням будинку ми с жінкою винаймали квартиру на вул. Чорновола (Дівоча) в Ужгороді. Це ще гірше, ніж хрущовка, при всій її «малометражності»! Ось порівняйте. Хрущовка, де я виріс, знаходиться у старій частині міста і все своє дитинство я провів у районі Галаго. Це старий Ужгород, гарні будиночки, палісадники…

Дівоча – це смітник. Недобудови, коробки, пустирі… Коли стали перед вибором: придбати 2-кімнатну хрущовку з тарганами на п’ятому поверсі чи квартиру у панельному будинку – я сказав «ні!» Треба їхати у село у передмістя – тікати від бруду та шуму цивілізації.
На той час у нас вже росла доня Настя. А я вважаю, що дитину треба виховувати у селі, а у місті вона має отримувати освіту. Вищу ж освіту – подалі від батьків. У великому і гарному місті, як от Львів, Прага чи Париж.

– Що ви думаєте про прагнення людей, що звикли до життя в мегаполісах, вирватися із круговерті міського життя, у глобальному плані? Ну і окремо – про створення таких модних нині «екопоселень», «комун», «островів спокійного життя»?

– Я трохи поїздив Європою і бачив, як люди живуть там. У агломерації Берну – столиці Швейцарії – живе 300 тис. жителів, а ще мільйон живуть в околицях, тобто в селах. Навколо Бордо в селах типові будиночки і асфальтовані дороги. Їх мешканці працюють у місті. 70 км від Москви – це ще околиці. Що говорити про відстань у 12 кілометрів? Саме стільки від мого сільського будинку до центру міста.

Колись з розвитком капіталізму люди тікали у міста за роботою, ставали пролетарями – матюкалися і пили горілку. У Радянському Союзі також тікали з села від колгоспів з тяжкою працею, корів, свиней до цивілізації. Але тепер все міняється. Люди розуміють, що основа життя і цивілізації – чиста вода і свіже повітря. Що людина має мати життєвий простір, а не коробку у 12 квадратних метрів. У селі також мо¬жна створити всі сучасні умови – туалет, ванну… Не обов’язково тримати свиней та вирощувати картоплю. Тоді різниця між містом і селом нівелюється. Залишається тільки відстань.

Я далекий від ідей «комун» і не вважаю, що треба всім зараз зразу тікати у село. Не треба шукати порятунку у заміні середовища. Міняйте себе всередині. Багато людей мріють про тихе, спокійне життя на лоні природи, але не проживуть і дня без метушні міста.

«Гуляю не по набці, а під Анталовецькою поляною»

– Які переваги і які недоліки життя в селі, у порівнянні з життям у місті. Якщо можна, по пунктах, що стало краще й у чому з’явилися нові труднощі?

– Життя – це гра між плюсами і мінусами, а полярність міняється. Я оптиміст і недоліків не помічаю.

Я, коли дивлюся на Ужгород, то не розумію, що це за великий і брудний смітник. Подиві¬ться на двори та тротуари, на освітленість вулиць, на загазованість, на якість води. Чим це місто краще за село? Кабаками, більярдними? Я розцінюю свій переїзд у село, як один жирний плюс. Щодо сільського життя? Гаразд… Плюси: чиста вода, чисте повітря, природа по¬руч. Є де погуляти з дітьми. Гриби-ягоди. Свій сад і город (екопродукти).

Хм… Мінуси? Відстані і довбануті ціни на пальне. Витрати на дорогу компенсуються відсутністю комунальних послуг (тільки газ і світло) і економією на тих продуктах, які виростив.

– Чи усвідомлюють люди, що переїжджають із міста в село, те, на які кроки вони йдуть і які труднощі їх чекають? На Вашому прикладі, Вам було сутужніше адаптуватися, ніж сподівалися або легше?

– Це все залежить від кожної окремої людини. Ледачим не місце у селі. Тут завжди є робота. Це точно так, як і у місті, якщо ви мешкаєте у приватному будинку. Коли все спільне (під’їзд, двір), то і руки опускаються щось робити, і сидиш ввечері перед телеком. А навколо приватного будинку завжди хочеться щось обладнати, оздобити, прикрасити.
Адаптація. Людина – істота, яка швидко адаптується. Я, особисто не відчув різниці.
Мені би тяжче було переїхати з Ужгорода до Києва. Годинами на зупинках в маршрутках і метро. Немає знайомих облич навколо. Нема чим дихати. П’єш пиво на ходу сам з собою. «Тидих-тидих» – наступна станція… Хіба це може бути мрією?

– У чому змінився Ваш побут? Як змінилася сфера професійної діяльності?

– Трохи менше гуляю по Корзо і не п’ю пива у «Кактусі». Ходжу не по «набці» а під горою Анталовецька Поляна. Працюю, як завжди, багато. Знайшов однодумців пліч-о-пліч з якими роблю багато цікавого тут у селі. Видаємо газету «Наше Село». Створили сайт. Провели минулого літа фестиваль Яроцькі Ярилки. Цього літа плануємо наступний.

Декілька садиб у селі вже готові приймати туристів, пройшли категоризацію і отримали відповідні сертифікати. У середині літа на околицях села проходив вело-марафон, учасники якого з°їхалися з усієї України.

Ось усім цим і займаюся. Це мені цікаво і прямо дотичне до мого хобі – туризму.

– Чи ведете Ви самостійно яке-небудь натуральне господарство, або як і раніше, «супермаркети наше все»?

– Потрохи починаємо фермерство. Планую завести бджіл і курочок. По перше, це не так важко, а по-друге криза і ГМО наступають. Але багато продуктів ми купуємо. Вирощуємо дрібниці на кожний день до столу. Картоплю не садимо, зате робимо своє вино. Картопля краще росте на Волині, у нас карпатські бджоли, виноград, полуниця і найперша капуста. Не треба садити виноградник у Рівному, а картоплю у Виноградові.

– Які стосунки з односельцями? Як вас сприйняли в селі, як міського жителя? Як віднеслася і як себе почуває в таких умовах родина?

– Я найближчі кілька років, а для декого і назавжди, буду «прішельцем» у цьому селі. Це нормально. Це закон. Це їхні проблеми. Я ніколи не диктую свої правила і не буду жити за чужими. Я незалежна, вільна людина з нормальним світосприйняттям. У мене друзі по всьому світу і мене не переймає, чи хтось сприймає Степчуків чи ні. Я і моя сім’я відчуваємо себе громадянами Землі.

Коли я мешкав на Дівочий, я не знав і третини сусідів по під’їзду. У мене не було ніяких відносин з сусідами. У селі я відчуваю себе більш комфортно і впевнено. Зі мною вітаються і я знаю своїх сусідів. А родина почувається цілком комфортно. Навіть дуже.

– Ось вичитав недавно одне цікаве твердження. Поділюся з Вами. Як особисто Ви ставитеся до думки академіка Ігоря Бестужева-Лада «Місто – чорна діра людства», а саме: «…При сільському способі життя дитина – помічник батьків, що множить трудовий потенціал родини. У місті дитина – не помічник, а тягар, який дуже ускладнює життя батьків. Людина реагує на таку протиприродну ситуацію адекватно: вона починає втрачати потребу в родині й дітях.» Чи врятує село демографічну ситуацію?

– Я згоден з тим, що діти мають рости у селі. Це дійсно дає їм багато знань про життя, робить їх більш самостійними. Демографічну ж ситуацію врятують китайці (сміється).

– Чи є у Вас послідовники? Можливо, хтось із друзів надихнувся Вашим прикладом, послухав розповіді про принади життя в селі й вчинив подібним чином, переїхавши з міста?

– Троє з моїх друзів придбали будинки в Ужгородському районі.

– Із чого варто почати городянинові, що вирішив змінити місце проживання з міста на село? Бажали б особисто Ви, щоб, надихнувшись прикладом людей, подібних Вам, городяни масово рвонули освоювати й «піднімати» українське село, або ж це «шлях для вибраних»?

– Треба дійсно розуміти, що у приватному будинку, та ще у селі, жити трохи важче, ніж у квартирі.

Почати – це просто. Я вибрав найвисокогірніше село в Ужгородському районі, оскільки люблю гори, приїхав сюди подивитись і залишився.

Не треба масовості! Не треба фанатизму. Тоді мені дове¬деться тікати на полонини (радісно посміхається).

Цікаві факти

• Дауншифтинг (англ.downshifting,перемикання автомобіля на нижчу передачу, а також уповільнення або ослаблення якогось процесу) – сленговий термін, що позначає життєву філософію «життя заради себе», «відмови від чужих цілей». Дауншифтери схильні відмовлятися від прагнення до загальноприйнятих благ, що пропагуються суспільством, на зразок постійного збільшення матеріального капіталу, кар’єрного росту й т.д., замість цього орієнтуються на життя заради себе або родини.
• Таких людей ще називають ескапістами, від англійського escape – «втеча».
• Уперше термін «дауншифтинг» виник у 1994 році, у статті нью-йоркського Trends Research Institute в Gerald Celente. Він став розповсюдженим явищем у Британії, Австралії й США.
• В історії відомо багато випадків, коли люди жертвували кар’єрою, соціальним статусом, багатством на користь духовного самовдосконалення. Наприклад, близько 2500 років тому принц Сіддхартха Гаутама з роду Шакья-Муні (відомий як Будда) залишив свій будинок, родину й майно, щоб стати ченцем. У такий спосіб Будду Гаутаму можна назвати першим дауншифтером, про якого є документально зафіксовані відомості.
• Прикладом може служити й християнське чернецтво – співтовариство людей, що йшли від «мирського життя».
• Найпершими дауншифтерами СРСР заведено вважати персонажів мультфільму «Троє з Простоквашино» – хлопчика Дядю Фьодора, кота Матроскіна та пса Шарика, які втекли з міста у село і жили там. (Жарт «ЗП»)
• Найвідомішим закарпатським дауншифтером є відомий і маститий поет Петро Мідянка. Будучи лауреатом численних літературних премій, автором збірок віршів з тисячними накладами, маючи купу прихильників він, звісно, має можливість жити у будь-якому місті Україні, мабуть, і Європи, однак продовжує жити у селі Широкий Луг на Тячівщині і вчителювати у тамтешній школі. Сам Петро Мідянка у одному з інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» колись сказав: «Я не звиклий до міського способу життя. Я люблю не балкони, а зелену траву під ногами. Чого не люблю, так це сільську обмеженість. Але обмеженість є і в місті… Широкий Луг утримує мене від багатьох спокус, що для богемного життя неприйнятно. Стримує релігійна мораль, яка на Закарпатті має давню традицію, відповідальність за роботу в школі, сільськогосподарський цикл робіт.»

Олександр ПОПОВИЧ, “Закарпатська правда”, KarpatNews