Закарпаття: Роми Балоги з прикордонного Чопа ні від кого й ніколи нічого не просили.

Ще не так давно тисячі людей записувалися в фермери. Отримуєш безоплатно десятки гектарів землі, кредити під мінімальні проценти, допомогу від держави: хто ж проти. «Мода» скінчилася одразу по тому, як нові хазяї зрозуміли, що за землі треба сплачувати податок, кредити слід повертати, державна допомога відсутня, а негода може залишити без врожаю. Мабуть, через це в Чопі всього один фермер – Борнуш Балог.
До землі в науку

– Я ріс біля землі змалку, – розповідає 46-річний фермер Балог. – Вже в 12 років – член ромської ланки Ілони Дрегович, яка існувала в радгоспі “Прикордонник”. До неї входили дванадцятеро і всі, крім мене, жінки. Я в ній замінював мамку. Вона ростила моїх сестер і братів, бо їх мала десятеро, а виростали без батька. Я одержував і зарплатню – 100 крб. на місяць.

Тоді ж Борнуш навчився керувати і трактором, і механізованою косаркою, користуватися причіпними механізмами, заправляти їх насінням і міндобривами. Через два роки і сам оформився в радгосп. Працював спочатку на тракторі, потім на підводі. Повернувшись із армії, теж іншого вибору не мав, крім “Прикордонника”. Одружився, звів будинок (цеглу, а це понад 50 тис. штук, заробив у вигляді натуроплати на цегельному), звичайно, на вулиці Озерній, де живуть більшість ромів.

Коли колективне господарство кануло в Лету, Борнуш сам для себе став “радгоспом”. Не пішов гендлювати, перепродуючи “Распутіна” та “Ємну” за сусіднім “парканом”. Тому нині на приватній фермі Балога представлені і тваринництво, і рільництво, і кормовиробництво. Сьогодні, через майже два десятки років, він став і старшим, і мудрішим, але залишається все тим же землеробом. І проблеми в нього ті ж – як виростити врожай, зберегти його та продати.

Лимони на “кухні”

Всі брати і сестри родини Балогів (один брат помер замолоду через недугу) живуть у Чопі. Семеро з них – на Приозерній, всі у власних будинках. Лише один із братів побудувався у іншому місці, а сестра має комунальну квартиру у Чопі.

Сам фермер мешкає переважно в літній кухні, яка за кількадесят метрів від будинку. “Кухня” у Борнуша Берталоновича – це кілька великих житлових кімнат і коридор-галерея. Меблі, килими, побутова техніка, а в коридорі – квіти та кущові рослини, оранжерейні деревцята, включно зі стиглими лимонами на гілках.

Під одним дахом із фермером і його дружиною Мар’яною живуть 24-річна донька Мар’яна і зять із двома дітьми, а також ще одна 10-річна донечка Борнуша – Олександра. 21-річний син, теж Борнуш, створивши власну сім’ю, мешкає у будинку окремо.

Ікру Балоги ложками не зачерпують, але живуть не голодно. М’ясом і молоком забезпечує їх ферма, а курятиною та яйцями – … інкубатор. Господар придбав механічну квочку в Угорщині: закладає в неї 90 яєць і через встановлений час отримує курчат.

Угіддя ж Борнуша розміщені в селі Соломоново: взяв у оренду селянські паї загальною площею 10 га (а ще два роки тому орендував на два гектари більше). Вирощує кукурудзу, пшеницю, ячмінь та інші просапні культури. Володіючи знаннями та навичками з агрообробітку, захисту та підживлення рослин, Балогу наймати когось стороннього не потрібно. З Угорщини йому передають проспекти та довідники з пропозиціями передової техніки, насіння тощо. І він не раз їх використовував на практиці.

Але… Казати, що в Борнуша все гаразд і немає проблем – грішити проти істини. Найбільше дошкуляє дорожнеча міндобрив: в Україні вони коштують мало не вдвічі дорожче, ніж у сусідній Угорщині.

Нерви та мікроінфаркт – ціна питання

Яким би не був набір добрив, якість насіння, а негода здатна все зіпсувати. Це – ще один головний біль. Торік доброї погоди вистачило рівно настільки, щоб зібрати кукурудзу та ячмінь. Відтак через дощі пшеницю на 5 гектарах не зібрав: вимокла і довелося переорати. Серце кров’ю обливалося, як під плуг пускав стебла з колосками. Як уже задискував площі, то воно й не витримало. Мікроінфаркт. “Нерви здали, – згадує Барнабаш. – Звернувся до лікарів,а вони кажуть, що передінфарктний стан. За тиждень отримав 18 крапельниць, поки поставили мене на ноги. І тепер постійно відчуваю, що з серцем негаразд”.

– Думав: не те щоб ферму – собаку у дворі не триматиму, – додає Борнуш. Треба розрахуватися з селянами за орендовані від них паї, а врожаю катма. Де взяти зерно для оплати?.. Часто не можу сам собі відповісти.

– Але куди я від своєї долі подінуся, – продовжує. – І далі буду займатися тим, чим дотепер. Бо знаю, як на фермі, у полі робити. Іншого вибору в мене немає.

Він має власну думку, як зробити фермерство ефективним. Сподівається, що у нашій країні так само, як у багатьох за кордоном, страхуватимуть фермерів на випадок недородів чи інших лих. І це відбуватиметься не формально на символічні суми, а так, щоб втрати насправді відшкодовувалися.

Знати б, де коріння з діда-прадіда

– Прізвище мого діда було Бугаєв, – каже Борнуш. – Він був російським солдатом і, перебуваючи в цьому краї разом із військом, після першої світової війни залишився тут. Одружився з моєю бабкою і тому я не можу сказати, що ми – чисті роми. А от хто був за національністю і звідки походив дід – не знаю. Дуже б хотілося взнати щось про нього. Ніяких документів не збереглося…

Батько так само був господарем. Утримували удвох із матір’ю корів, биків, коней, кіз, свиней, гусей, качок. Він був одним із найбагатших у Чопі ромів. Та одного разу поїхав із жінкою, яка в нашій сім’ї була служницею, у невідомому напрямку, і не повернувся. Нас десятеро виростали без батька. Через роки він таки повернувся додому, але матір не прийняла його назад. Сказала: якщо не хотів бути з сім’єю, коли було голодно й важко, то не будеш в ній і надалі. Мати Борнуша працювала швеєю і прожила до 65 років. Борнуш згадує її з теплотою. Власне, й батька він вибачив. А про діда дуже хотів би знати, де його коріння, якою була родина, де нині шукати когось із роду діда-прадіда.

“Ні від кого й ніколи Балоги не просили”

Йдучи до “кормоцеху”, де наварюється їжа для тварин, зупиняємося біля озера. “Ми знаходимося на землі, яку я відвоював від води. Тут усюди було болото, але роками підсипав сюди грунт і за рахунок цього розширив площі на чотири сотки”, – каже Борнуш. Разом підходимо до вкритої комори, де встановлено велетенську, на півтораста літрів, місткість. Тут готується їжа для тварин. Щодня завантажує цю посудину до країв.

Перемішавши кілька разів “страву”, Борнуш веде мене до хліва, щоб похвалитися двома коненятами поні. Спочатку їх було чотири. Потім двох коників продав до Угорщини і за ті гроші купив косарку. А на тих двох кониках, які залишилися, Борнуш катає по центральній площі Чопа дітей.

У цьому ж хліві є також кілька великих коней і лошат. У приміщенні, що поряд, похрюкують свиноматки, причому і звичайних порід, і так звані в’єтнамські. Вигода від них у тому, що можуть навіть пастися.

Сподівання на нинішній рік не виправдалися. Картопля навіть затрат не окупила. Тепер усі надії – на наступний рік. Борнуш планує зробити ставку на кукурудзу. Він знає одне: ні від кого й ніколи Балоги не просили, це не їхній хліб. За будь-яких розкладів залишиться біля землі. Годуватиме себе і сім’ю власними мозолями та розумом.

Василь Бедзір, Закарпаття online,  Фото автора