Майстри із Закарпаття перекривають дах церкви дерев’яними дощечками — гонтами
Закарпатські ґонтарі Федір Полаткан, Іван Маркович, Михайло Гордан і Василь Маркош
Спробуйте нині в Україні відшукати такого майстра — ґонтаря. Не кожний край ним похвалиться. Хоча колись… Це було одне з найповажніших ремесел. Адже справа ґонтарів увінчувала будь-яке будівництво. Вони обшивали дахи ґонтом — невеликими фігурними дощечками. Відтоді минули віки, а вкриті майстрами дерев’яні церкви зі звивистими та ламаними «лускатими» куполами, фортечними шпилями подекуди в селах стоять і досі — прикрашають світ…Мені пощастило зустріти справжніх ґонтарів — надзвичайно рідкісних представників цієї прадавньої професії в Україні. Родом вони з Закарпаття, з Міжгірського району. А приїхали в село Черевки Миргородського району на будівництво дерев’яної церкви.
— Для того, щоб обшити купол нової церкви, треба особливим чином прикріпити п’ять тисяч пікоподібних дощечок завбільшки з долоню, — вводить мене в курс справи ґонтар Іван Маркович. — Звичайно, “пришпандьорити” дощечку цвяхом не можна – розщепиться. Тому її спочатку наживляють, а потім уже прикріплюють. Але так, щоби “дихала”, — роблять між дощечками малесенький зазор. Адже під упливом дощу, снігу, сонця вони змінюють форму й розмір. Ґонт кладуть “унакладку”, тобто настилають, утворюючи ніби луску.
Виявляється, перед тим, як прикріпляти ґонти, кожну з п’яти тисяч дощечок слід ретельно виміряти.
— Виміряти до міліметра, — уточнює майстер Іван. — Наш купол надзвичайно складної форми —
Церква Воскресіння Господнього у Батурині подібний до подвійної цибулини: тягнеться вгору, звужується, потім знову розширюється… Якщо хоча б одну дощечку вкласти неточно, подальша робота зведеться нанівець.
Ґонтові дощечки — тільки смерекові, як і вся церква. Але не кожна смерека, виявляється, придатна як матеріал. Її ще треба вміти вибрати. Як? На звук. Майстер ходить лісом і стукає по стовбурах дерев. Добра смерека, кажуть ґонтарі, має особливим чином “озватися”.
Покриття з ґонту надійно захищатиме будівлю від негоди щонайменше п’ятдесят років. Іван Маркович говорить, що в них у селі є дерев’яна церква, котрій понад 250 років. За цей час її перекривали усього тричі…
У жителів Західної України взагалі великий досвід будівництва дерев’яних споруд. Як не парадоксально, західноукраїнські землі, будучи довгий час відірваними від Батьківщини, не зазнали таких непоправних втрат у монументальній архітектурі, яких зазнало, приміром, Лівобережжя України. Упродовж багатьох віків основним будівельним матеріалом на тому ж Закарпатті слугувало дерево. Будівельники навчилися працювати економно. Наприклад, ґонт, який іде на покрівлю, закарпатські майстри просочують… відпрацьованим технічним мастилом! Тим, котре механізатори зазвичай зливають як непотріб. А воно ж таки безцінне. Бо просочене ним дерево не зруйнувати ні черв’ячкам, ні атмосферним упливам.
…Прощався з майстрами, коли тільки-но починало сідати сонце. Вже йдучи, озирнувся на їхню готову роботу — обшиту баню, що поки стояла на землі. Якоїсь миті її осяйнуло промінням призахідне сонце — і я вражено зупинився: покрівля з ніжної світлої враз стала темною, якоюсь урочисто-орнаментальною. Відступив ще крок — здалося, сяйнула червоним золотом.
— То смерека бавиться з сонцем — так проявляються в його променях природні кольори її деревини, — усміхнулися майстри.
Таки знають справу ґонтарі!
Анатолій Недавній, Сільські Вісті
