Закарпатка Марта Соломка уже 20 років у інвалідному візку. Але інтерес до життя не втрачає
Марта Степанівна Соломка в далекому 1991 році потрапила в аварію, три місяці перебувала в амнезії й відтоді пересувається в інвалідному візочку. … Але інтересу до життя не втратила. Дати, події, прізвища та імена, найперше своїх колишніх начальників і колег, цупко тримає в голові. Хоча інший хтось на місці цієї квасівчанки давно б уже здався немилостивій долі – вона ж сильна, мужня, настирлива, долає перешкоди, яких вистачає у людей із вадами опорно-рухового апарату. То коляску треба собі вибити, бо держава інвалідам дає візочки безплатно раз у сім-вісім років, то компенсаційні гроші з автопарку, які вона повинна отримувати пожиттєво, затримуються і доводиться нагадувати, що повітрям жити неможливо, то поїздки в спеціалізовані санаторні заклади вимагають зусиль – і ще десятки інших клопотів, про які знано-відомо одній тільки цій жінці.
Мешкає вона в затишному будиночку третьої за величиною вулиці в селі Квасово, видно, що чоловік її – істинний газда, адже обійстя доглянуте, а довкола порядок. Втішає, що біля неї завжди людно: сини, невістки, онуки, сусіди, знайомі, подруги… Словом, Марта хоча й інвалід, але увагою, слава Богу, не обділена, найперше з боку власного чоловіка. Взявши на себе важкий хрест, він завжди поруч, а якщо кудись і відлучається, нехай навіть на лічені хвилини, попереджає… Благо, що є мобільні телефони, при нагальній потребі можна покликати.
– Доки говоритимеш із кореспондентом, я піду до сусідів, – мовив Василь. Розкланявся та й попрямував вулицею.
– Якби не чоловік, навіть не знаю, що робила б, – журливо, неспіхом мовила жінка. Бачив – насилу втрималася, аби не зронити сльозу…
Розмовляємо про життя-буття, про те, як цьогоріч мало не дев’ять місяців довелося чекати грошей, а вони ледь не всі йдуть на ліки інваліда першої групи. Слухав про її пригоди та неприємності в коридорах різних інстанцій, а ходоків у нашій країні сприймають мало не як диваків, про черствість людей, молодих насамперед, в окремих державних структурах.
А в пам’яті то виринав, то згасав той літній день, що став межовим у долі, поділивши життя на дві смуги – білу і чорну. Доти все було гаразд: улюблена робота бухгалтера в райсільгосптехніці, колеги, родина, односельці, хатні клопоти тощо. Те червневе післяобіддя стало останнім, коли Марта власними ногами добігла до рейсового автобуса ЛіАЗ, який фактично вже рушав із квасівськими пасажирами й, протиснувшись до салону, стала поруч із односельчанкою Валентиною Сароз.
Лише через певний час згадала, як узяла до рук газету, а в ній гороскоп чорним по білому застерігав пильнувати себе у дорозі, але в ті роки мало хто звертав увагу на ворожіння, сновидіння тощо. На гороскопи, які тільки-но входили в наше модерне, ще радянське натоді життя, – й поготів.
Автобус, за кермом якого був автопарківський водій Ласло Форкош (на на сьогодні він, на жаль, уже покійний, бо після переживань і стресів отримав інсульт й не зміг уже позбутися недуги), виїхав на Малу гору й неквапом почав з’їжджати, аби на зупинці с. В. Бакта висадити перших пасажирів. Але доти не доїхав – на самому повороті тріснуло колесо і він, як кажуть, “юзом” полетів у кювет, вдарившись об дерево. Експертиза згодом засвідчить, що колесо було новісіньким, ще пахло, як мовиться, заводською фарбою, а чому лопнуло – до кінця так і не було з’ясовано.
Можна припустити, що то був заводський брак (про якесь навмисне пошкодження не могло бути й мови – не ті надворі стояли часи). У тій автопригоді, яка обросла не тільки різними небилицями, плітками, пересудами, але й наробила галасу на весь район, бо в автобусі у Квасово в літній табір на відпочинок їхали дітки з батагьох міських сімей. Мало того, в Бере¬гові виникла паніка, переполох, тривога, тож на місце пригоди помчало все місцеве керівництво, очільники правоохоронних структур, райлікарні, прибули співро-бітники обласного ДАІ, Закарпатського автоуправління тощо.
Про цей трафунок люди одні одним переповідали з острахом, і кожен додавав щось своє, мовляв, автобус перевернувся, і жертв там – десятки. На щастя, смертей стільки не було, – загинула, як не прикро про це писати, вродлива та завжди привітна молода квасів¬чанка В. Сароз, яка працювала в Ощадбанку. Можливо, якби була в середині салону, то залишилася б живою, але, як мені казав тоді один правоохоронець, на її місці був би хтось інший.
Щоправда, горя та сліз, домовин і траурних процесій було б значно більше, якби автобус їхав швидше та, не дай Боже, перевернувся б чи загорівся. А Марта Соломка та ще одна берегівчанка стали інвалідами, кілька осіб були травмовані, їх “швидкими каретами” доправили в ЦРЛ, вони після наданої медичної допомоги “стали” на ноги. Дехто просто отримав больовий шок – але без травм, переломів, вивихів.
Квасівчанка розповіла, що не пам’ятає подробиць аварії, бо, відчувши сильний удар у потилицю, спину, вона втратила пам’ять, яка прийшла до неї аж через чотири місяці – наприкінці того ж року, хоча сама вона все ще перебувала в лікарні. Такий стан, коли внаслідок ураження головного мозку людина нічого не пам’ятає, називають амнезією.
Згодом Мартина пам’ять відновилася, але перестали слухатися ноги, жінка стала інвалідом першої групи й „пересіла” на інвалідний візок. Відтоді всі питання вирішує у такому ось стані, – на колесах, без сторонньої допомоги вона не сяде в автомашину, в поїзд, якщо немає пандусів, не підніметься сходами тощо. Цими днями виїжджає на лікування в спеціалізовний санаторно-курортний заклад м. Саки, тож, аби не створювати зайвих проблем пасажирам, з нею буде й чоловік.
На двох викупили купе. Дорого, але не вдієш нічого. Нарікає Марта Степанівна також на деяких чиновників, які, отримуючи державні гроші, до того ж немалі, не розуміють проблем людей, що обмежені в пересуванні. Якось у суді до неї не вийшли й не взяли заяву, хоча у молоденьких прудкеньких дівчат це зайняло б хвилину-другу, а їй вибиратися до канцелярії – це складна, марудна процедура. Бо спершу треба вийняти візок із багажника, розкласти його, а вже потім її взяти на руки й посадовити туди, покотити та ще й по сходах підняти.
Одній людині з цим не впоратися. Пригадує, машину, в якій доставили її, довічного інваліда, проганяли з території держустанови, бо, мовляв, начальник приїде і нагримає на підлеглих, які не зуміли вберегти його традиційне місце стоянки. Буває, стоїть гурт людей, а їй треба вийти з машини, тож мало хто підійде та простягне руку. Кликати буде – і так не всі проявлять милосердя й нададуть поміч. Одного разу два міліціонери взяли її на руки та занесли аж до самих дверей потрібного їй очільника.
– Дякувала, а потім із очей пішли сльози, – розказує Марта Степанівна. – Натомість чиновник виявився неуважним і зверхнім, але я не з боягузливих і всім кажу в очі про свої права, їхні обов’язки, моральні цінності, людську доброту, увагу та повагу до мені подібних. Молоді хлопці були в формі й не посоромилися подати руку…
А про те, як і де встановлені пандуси, квасівчанка може лекцію прочитати. Десь вони нестандартні, подекуди завузькі, облицьовані слизькою плиткою тощо. Як по них виїхати інваліду – загадка. За майже двадцять літ не раз звертала на це увагу районних керівників, але віз і нині там. До слова, ця розповідь про інваліда, якій Берегівське автопідприємство зобов’язане щомісяця надавати матеріально-грошову допомогу, й народилася після того, як на певний час це було припинено.
Довелося оббивати пороги суду, державної виконавчої служби, управління соцзахисту, інших органів, які вимагають від жінки-інваліда різні довідки, заяви про те, що вона й насправді не може самостійно пересуватися. І завжди поводять себе так, якби її бачили уперше, ніби тільки вчора вона оформила інвалідність. Найбільш гідну та достойну поведінку проявила Катерина Фалес із міжрайпрокуратури. „І серце чуйне має, і розважлива, і охоче допомагає”, – вголос висловила свою думку М. Соломка.
А ще пригадала, як ходила на виїзні прийоми до першого заступника голови райдержадміністрації С. Медвідя, до колишнього й теперішнього міжрайпрокурорів Р. Біловара, І. Зареви, які були гостями Квасова. Словом, спільними зусиллями та настирливістю таки вдалося пробити стіну байдужості та отримати гроші. Виплатили їх за цілих півроку, але було б краще, якби переказували щомісячно, адже інфляція також потроху точить гривню. І те, що було тисячкою в лютому, вже не має своєї справжньої ціни у серпні чи вересні.
Живе у селі Квасово інвалід першої групи М. С. Соломка. Майже двадцять років у візку: це – жах, це – біда, коли всі довкола на своїх двох, а ти – тільки на колесах. Але вдіяти вже нічого не можна, здоров’я, яке Бог дав цій дорідній та сильній духом жінці, назад не вернути. Вона, розуміючи це, змирилася зі своєю нерадісною й трагічною долею, часто згадує найсвітліші миті життя.
Не без особливого внутрішнього хвилювання розповідала, що коли після аварії лежала в лікарні, то вдома був зошит, в якому сільські жінки записувалися в чергу, мовляв, хто й коли йтиме до неї в лікарню на ніч – доглядати. Найвища ознака людської доброти, чесності, порядності, – це те, коли у важкі хвилини йдуть тобі назустріч, допомагають, коли не відвертаються, коли діють морально, за Божими законами.
Сподівається, що такі ж риси, поряд із діловитістю, конкретністю й чуйністю, притаманні першому керівнику Берегівщини Ігорю Свищу. А за мить Марта перепитує мене, чи такий він і насправді? Відповідаю: інформація в неї достовірна, нинішній голова РДА – це один із тих, в кого слово з ділом не розходиться. Слід надіятися, що таким цей очільник буде й надалі…
МИХАЙЛО ПАПІШ, газета “НЕДІЛЯ”
На фото: Марта Соломка з чоловіком Василем на власному подвір’ї