Любіть па-русскі
Гратися московитам можна було тільки в одній позі: “Живот на живот – все заживет”. Поза зі спини, яку називали “содомский грех с женою”, не викликала великого осуду, а тільки 14 днів єпитимії.
Попередня моя стаття викликала дивне зауваження: чому я не посилаюся на джерела. Але ж стаття опублікована в Інтернеті, отже ті, хто її прочитав, володіють Інтернетом і досить лише заґуґлити будь-якого автора, якого я згадав, як відразу стане ясно, з якого видання цитата походить. А мета тієї статті, як і цієї, не принизити когось ціною іншого, а вказати на те, що спільного в російського і українського народів менше, ніж у чеського з польським або хорватським. Однак жоден з тих народів ніколи не проголошував себе одним народом чи навіть братами. І всупереч псевдогеніальним ідеям Лєніна світ продовжує і буде продовжувати дробитися на окремі держави.
Сьогодні я хочу поговорити про специфічний погляд росіян на жінок і зокрема на кохання та секс.
Німець Сигізмунд Герберштейн, який побував у Московії у 1556 році, описав цікавий випадок, що характеризує російський менталітет: “Є у Москві один німецький коваль Йордан, який оженився на московитці. Проживши якийсь час із чоловіком, вона якось ласкаво його запитала: “Дорогий мужу, чому ти мене не любиш?” Чоловік відповів: “Та я тебе сильно люблю”. “Але я ще не маю знаків любові”. Чоловік став розпитувати, яких знаків їй потрібно, на що вона відповіла: “Ти жодного разу мене не вдарив”.
“Лупцювання, – розповідав мені він, – звичайно, не здавалися мені знаками любові, але я вирішив у цьому питанні не відставати”. Одне слово, він незабаром дав їй добрячого лупня, після чого його жінка почала його обходжувати зі значно більшою любов’ю. У цьому занятті він вправлявся пізніше дуже часто і, заки я ще перебував у Московії, зламав їй шию і ноги”.
Б’є – отже любить. Ця приказка дивним чином дожила і до наших часів. Але жодна українська жінка в минулому ніколи б не потерпіла, а тим більше не вимагала б подібних свідчень любові.
Етнографічні записи свідчать, що звичаї російського села ніколи не були аскетичними. Ось як виглядали стосунки селянської молоді Владимирської губернії наприкінці XIX ст. у записах етнографічного бюро князя В. Тенішева.
“Пора статевої зрілості настає в 14-16 років. Батьки це сприймають спокійно і не перешкоджають гулянню по ночах. Стосунок хлопців до дівиць грубувато-вільний (заохочувальний вигук “ай да дєвка” супроводжується ударом кулака по спині обраниці), на що дівиці вдавано сердяться. На гулянках виконуються частушки в основному непристойного змісту. Шлюб з любові явище рідкісне. Стосунки молоді відзначаються свободою, навіть удень дозволяють собі обійми, уночі ж допускаються всі “потворні вільності”. Ставлення батьків до цього байдужне, деякі батьки самі посилають дітей на “гульбища”.
Уже з XVIII сторіччя серед російських селян узвичаїлося видавати дівчат заміж у 12 років, бо не було жодної змоги допильнувати їхньої цноти. Чимало дівчат народжували, не будучи в шлюбі, по кілька дітей та ще й від різних батьків. “А было мне тринадцать лет”, – зізнавалася пушкінській Татьяні її няня, яку рано видали заміж. Дослідник Б. Романов бачив у цих ранніх шлюбах “противоблудное средство”.
Обурення Табачніка тим, що у підручнику з історії права написано про потяг росіян до матюків, виглядає дивним. Навіть у стосунках з жінками росіяни нерідко демонстрували грубість. У новгородській берестяній грамоті якийсь Фйодор назвав “жену свою коровою, а дочь блядью”. У XVII ст. німецький дипломат Адам Олеарій зафіксував: “Блядин сын, сукин сын, блядь твою матерь и другие гнусные слова были лучшими титулами, которыми они неистово приветствовали друг друга”.
Звичайно, можна потрактувати матюки як “пережиток магической формулы обращения к богине-матери с просьбой оплодотворить землю”, як це намагаються витлумачити деякі сучасні російські патріоти. Але росіяни позаминулого сторіччя так не вважали. Ось, що писав М. Чистяков у книзі “Из русского быта” (Петербург, 1868): “У великорусских крестьян безпрестанно слышатся отвратительные, грязные выражения, уж не говоря о ссоре, но даже в шутке и ласке. Грубость нашего простаго народа в этом отношении возмутительна”.
Натомість: “Малороссийские крестьяне и между собою обращаются вежливо: “вы, господа, милости просим, пожалуйте, не обидьте”, подобныя выражения у них обыкновенные формы речи… В разговоре малороссиянина, особенно в присутствии женщин, ничего подобнаго нет. А ласки у них, особенно у женщин, исполнены глубокой нежности и поэзии, отзывающейся свежестию впечатлений степной природы и простодушнаго патриархальнаго быта. “Звездочка моя, горлинка, перепелочка, рыбка, подснежничек, орел, дуб зеленый” – их обыкновенные ласкательные имена”.
Учений І. Кон у книзі “Сексуальная революция в России” пише: “Чрезвычайная изощренность русского мата пронизывает весь русский фольклор. И дело не только в лексике, но и в содержании. Русские эротические сказки не просто подробно и вполне натуралистично описывают сами сексуальные действия, но и предлагают абсолютно несовместимую с христианской моралью систему оценок. Такие “сексуальные шалости”, как овладеть спящей красавицей, не спрашивая ее согласия, или обесчестить девушку в отместку за отказ выйти замуж за героя, представляются народному сознанию вполне естественными, справедливыми, даже героическими”.
Так само, як і в Китаї, у Московщині з давнини практикувалося співжиття з наложницями і рабинями. Гріхом це не вважалося. Таких жінок називали “меньшицами” – тобто меншою дружиною. У XV ст. Митрополит Іона неабияк вжахнувся, довідавшись, що “инии венчаются незаконно… четвертым и пятым совокуплением, а инии – шестым и седьмым, а кое-кто и до десятого”. Нерідко траплявся і груповий секс: “аще два брата с единою женою оскверняются или две сетры с единым мужем”.
Слова “секс” тоді ще не знали, заміняли його іншими – “совокупление”, “плотногодие”, “удоволство”, а що траплялися випадки і зоофілії, то церква квапилася зреагувати: “Удоволство от Бога ведано с человеком совокуплятися”. Зверніть увагу на слово “удо-вол-ство”. В давнину “удом” – називали прутень, отже секс – це “воля прутня”. А однак усю провину за “блядение” церква покладала на жінок, і навіть біблійного Змія на російських іконах інколи зображали в образі жінки-змії з довгим хвилястим волоссям, великими грудьми і зміїним хвостом замість ніг. Вважалося, що саме “жены мужей оболщают, яко болванов”, що “любая жена от Диавола есть”.
А відтак церква спробувала якось унормалізувати “русскій секс” і заборонила “плотногодие творити” упродовж усіх чотирьох багатоденних постів, а також по середах, п’ятницях, суботах, неділях і в дні церковних свят. Ба навіть у ці дні наказували подружжю спати окремо, а не в одному ліжку “яко по свиньски во хлеву”.
Іноземці, відвідавши Московію у XVII сторіччі, дуже з таких вимог дивувалися і вважали їх невикональними. Адже, якщо суворо дотримуватися усіх церковних заборон (в тому числі і періоду місячних та півтора місяця після пологів), то для сексу в Московії залишалося лише 5-6 днів на місяць.
На сповіді попи з маніякальною проникливістю допитувалися у парафіянок усіх деталей їхнього сексуального життя. І що цікаво: випадки перелюбу з самими попами навіть у стінах церкви “не казались средневековым московитам кощунственными”. У католицькому світі такого священика прогнали б і ніколи б не вибачили. Зрештою, в католицькому світі, як і в Україні, заборонялося займатися любощами під час вагітності, а в Московії – будь ласка.
Гратися московитам можна було тільки в одній позі: “Живот на живот – все заживет”. За спроби осідлати чоловіка й погецкати на ньому чекала сувора кара: від трьох до 10 (!!!) років посту! Цікаво, що поза зі спини, яку називали “скотский блуд” або “содомский грех с женою”, не викликала такого великого осуду, а тільки 14 днів єпитимії. Тричі гріховним вважалися “блуд в непотребно естество в рот” и “блуд чрес естество в афедрон” (анально). Народ, щоправда, мав усі ці приписи глибоко в носі, про що свідчить і приказка: “Хорошая жена на х.. не дремлет”, “Много в п…е сладкого – всего не вылижешь”.
Відчуваючи наростаюче збудження моїх читачів, зроблю перерву у цих сексуальних дослідженнях до наступної середи. Тим більше, що піст.
Юрій Винничук