Андрій Любка найбільше любить Балкани: музику, алкоголь, менталітет…

Контекст: Андрію, то правда, що Ти перебрався жити до Києва, всерйоз і надовго? А як же Ужгород – “місто, що ідеально підходить для творчості: тихе, гарне, спокійне…”? Взагалі, у якому місті, в якому Ти мав змогу довше жити, Тобі найбільш комфортно і найкраще твориться?

Андрій Любка: Так, зрештою правда, таки перебрався. І навіть ще жодного разу не встиг пошкодувати. Перебрався всерйоз і надовго, хоч не думаю, що житиму тут все життя. Ужгород прекрасний і бомбезний, і, власне, не в ньому проблема. Річ більше в мені і в бажанні отримати новий досвід, пожити іншим життям. Думаю, час від часу варто щось змінювати, в тому числі себе і оточуючих людей. Це, врешті, шанс прожити за одне життя кілька життів. Хоч найкраще мені писалося в Ужгороді – там я написав найбільше віршів, саме там я серйозно почав писати.

Контекст: Розкажи про свої торішні мандри Польщею та іншими країнами. Які цікаві враження, отримані під час них, Ти зафіксував у своїх текстах?

Андрій Любка: Минулий рік був багатим на подорожі, я з’їздив вперше до кількох прекрасних місць, в тому числі до Амстердаму й Праги, до Латвії. Найбільше сподобався Амстердам, але не виникло жодного бажання про нього щось писати, а повернутися хотів би туди. І повернуся, звісно. Я не пишу за географічним принципом, я більше про внутрішні подорожі пишу, хоч про минулорічний вояж до Відня я таки написав вірш “П’ять годин у пошуках дози” про нічну мандрівку містом. Зрештою, в інтернеті можна знайти цей вірш і зрозуміти всі мої враження.

Контекст: Знаю, Ти взявся до писання прози… Коли зможемо її прочитати і про що вона? До того ж ? яка доля Твого жорсткого роману про студентське життя, розпочатого кілька років тому?

Андрій Любка: Проза мене переслідує, як навіжена жінка. Я давно почав писати студентський роман і не дописав його. Минулого року я накатав роман з історичною лінією, але так і не зібрався за його редагування. Думаю, що в цьому році ще трохи попрацюю над ним.

Зараз же закінчую роботу над книжкою оповідань і думаю, що саме вона вийде першою – десь під Форум видавців.

Ці оповідання зовсім різні, часто з детективним ухилом і майже завжди чіткою сюжетністю. Побачимо восени як це сприйметься.

Контекст: Нові вірші, якщо перечитувати Твій ЖЖ, таки пишеш, отже, поезія вже до прози не ревнує?

Андрій Любка: Насправді я пишу циклами, періодами. Проза заважає поезії, бо це зовсім інший тип мислення, тип побудови речення і образу. Говорячи метафорично, поезія – це стрільба по мішенях, які рухаються. Фішка полягає в тому, що ти стріляєш в те місце, де цілі в даний момент ще немає, але де вона буде за мить. Тобто ти більше відчуваєш і покладаєшся на себе, експериментуєш. А проза – це аналіз ситуації, минулого, факторів і чинників, це як дедукція й індукція. Тобто якийсь місяць я пишу лише вірші, а потім можу писати прозу, але в період писання прозових речей написати щось віршоване мені навіть на думку не спаде. Взагалі я мало пишу, якихось 10-12 віршів на рік, зовсім до писання себе змушуючи. Пишу тоді, коли в мені вже все написано. Словом, більше записую, ніж пишу.

Контекст: І вірші старі, і вірші теперішні ? про любов, бо „найкращий спосіб любові – любити саму любов”. Любов і самотність, любов і смерть… Можливо, поет доти поет, допоки він у пошуку і допоки він самотній? Взагалі, як Ти делікатно пояснюєш коханій дівчині, що маєш потребу усамітнитись, щоб подумати про щось, щоб щось написати?

Андрій Любка: Можна подумати, що вони про любов, хоч я й не був би таким однозначним. Врешті-решт я пишу про минущість, про втрачання. Адже любов – це те, що ми щосекунди втрачаємо, проминаємо, проживаємо. Її щохвилини стає менше, як і менше в нас самих стає життя. Любов– хоч як це пафосно звучить – це годинник смерті, за яким ми відміряємо своє життя. Саме її згадуємо, як основне прожите. А поезія в такому разі прирівнюється до релігійних і філософських пошуків людини, до тієї матерії, яка об’єднує дивну мудрість – ту, що поза часами і людьми. Вірші ж пишуться у вакуум, а не в повітря, вони мають допомагати вижити в умовах, несумісних з життям. Самотність – не головна для цього обставина, важливішою є чистість розуміння і відкритість до пошуків, експериментів, тому я нікому взагалі нічого не пояснюю, в тому числі коханій, я просто ставлю зарубки собі на душі. Це схоже на те, як зростання малих дітей ножем вицарапують на дверях – я визначаю градус, напругу, думки, а потім переплавляю у вірші. В метро, скажімо, я ж теж пишу вірші, я їхь постійно і всюди пишу в голові, нескінченну кількість пишу, навіть у найбільшій тисняві. Може, моя самотність у тому, що я живу в іншому просторі, в закритому просторі, в клітці себе, як звір у зоопарку.

Контекст: Любов ? це „Голгофа, таїна ран”, це… Це що для Тебе на даний момент?

Андрій Любка: Це завжди так і не тільки для мене. Любимо ж ми не за якісь суперпозитивні якості чи вміння, а за дивацтва, смішні звички, часом безпорадність. Але кохання – це Голгофа в розумінні готовності йти на все, прийняти все, пережити або не пережити. Це як абстрактний живопис – ти дивишся в плями світла, аж поки в тебе в очах не попливе і ти зникнеш у тих спалахах – спорадичних – сам. У любові або тонеш, або випливаєш на поверхню, хай не кажу як що. Готовність віддатися цьому шалу Танатоса заради когось – це і є справжність життя.

Контекст: Як, крім текстами, Ти ще освідчувався коханій дівчині?

Андрій Любка: Блін, за це взагалі соромно. Я чомусь обираю найневдаліший, найнеромантичніший момент, довго вагаюся і далі ну просто витискаю з себе, вибулькую ці слова, це освідченння – зовсім неправдоподібно і невпевнено. Про це мені, здається, легше писати. Взагалі, коли я пперед клавіатурою, то мені якось краще все вибудовується і вилаштовується. Це залежність від літер, різновид наркоманії. Зрештою, залежність від коханої, обожнюваної жінки – теж наркоманія, але куди приємніша.

Контекст: Сім’я, діти, заробляння грошей ? така перспектива Тебе не лякає?

Андрій Любка: Мене взагалі мало що лякає, особливо такі приємні речі про які ти питаєш. Міркую собі, що схеми як такої не існує: щоразу кожна людина сама собі будує свій шлях. Варто просто чітко поставити собі ці питання чітко. Чи хотів би я сім’ю? Радше ні, ніж так. Але з тією, котру люблю, радще так. Чи хотів би я дітей? Так, дуже, особливо сина. Хоч, може, це й по-дурному. Заробляти гроші? Так чи ні, а їх заробляти треба. Мій знайомий каже: “Посадіть мене в клітку і дайте телефон, а я свій мільйон зароблю”. Власне, так і треба, не варто боятися імпровізувати. Бог, якщо він колись був, робив так само я, як бачимо, допустився купи помилок.

Контекст: Які внутрішні питання Тебе зараз хвилюють, про що мрієш і куди хочеш поїхати, кого побачити, з ким поспілкуватися?

Андрій Любка: От сиджу, відповідаю на твої питання, а сам думаю: а чи вийшла б вона за мене? І чи варто їй от у цей же момент подзвонити і запитати про це. Сам не знаю. Поїхати хотів би на Схід, скажімо, в Азербайджан чи Чечню Або трохи на південь – до Румунії, цього центральноєвропейського циганського раю. Хоч найбільше люблю Балкани: музику, алкоголь, менталітет. До Сербії чи Боснії й Герцеговини й подамся, напевно, цього року. Побачити хочу Її, зустрітися хочу з Нею, і прекрасно буде, якщо вийде це зробити якнайшвидше – завтра зранку чи одразу після цього інтерв’ю. Бо мрії, щастя і поезія насправді примітивні й прості. І це неймовірно чудово.

Наталя ЯЦЕНКО, “Контекст”