Закарпатська “родзинка” — Кужбеї — пережили останню зиму
Сестри Бряник, завдяки яким високогірний присілок кілька десятків років уперто чіплявся за життя, вирішили покласти край своєму відлюдництву й спуститися в село. Після їхнього від’їзду закінчиться й новітня історія Кужбеїв, які остаточно перейдуть у розряд померлих населених пунктів.
Самі серед гір
Від села Сойми, що на Міжгірщині, до Кужбеїв чотири кілометри через ліс. Дорога (яку такою можна назвати лише умовно) занесена снігом, а з огляду на те, що в навколишніх лісах водяться вовки, підніматися в гори самому — річ ризикована. Стати моїм провідником погодився родич сестер Іван Блинда з Міжгір’я. Взявши по обтесаній палиці, обминаємо крайні сільські хати й за кілька десятків метрів заглиблюємося в засніжений ялиновий ліс. Надворі десять градусів морозу, холод проймає через теплий одяг, тому стараємося йти швидким темпом, наскільки дозволяє крутий схил і глибокий сніг. Дорогою Іван коротко розповідає про присілок.
— В молоді роки працював електриком, тягнув туди світло, тому пам’ятаю кожну хату. У кращі часи в Кужбеях жило близько тридцяти сімей. Потім молодь спустилася в нижні села, де була робота, а старі помалу повимирали. У сестер є півхати в Соймах, але вони поки що не переселяються. Хоча яке життя серед лісу й дикого звіра? Мука та й годі… Там і раніше важкувато було, адже присілок наче відрізаний від світу. Мої діти до п’яти років виховувалися в Кужбеях у тещі, то коли забрав їх у село, машин лякалися, — усміхається Іван.
Швидка хода зігріває тіло, хоча в горах відчутно холодніше, ніж у низовині. Аби не застудитися холодним повітрям, доводиться затуляти шарфом носа. Час від часу зупиняємося, щоб віддихатися й зробити знімки. Засніжений ялиновий ліс виблискує тільки двома кольорами — темно-зеленим і білим, а проте від нього важко відвести погляд. Морозяне повітря, здається, аж дзвенить, великі кристали снігу міняться під яскравим сонцем, видно сліди лисиць та дрібних гризунів… В одну з галявин вклинюється втрамбований гусеницями трак, чути людські голоси і звук бензопили. Обходимо бульдозер, і за хвилину на це місце з оглушливим тріском падає величезна ялина. Тільки перезирнулися з Іваном — пощастило! — і прямуємо далі. Нарешті останній крутий підйом, за яким відкривається полонина. В обличчя вдаряє пронизливий вітер, який дме тут цілорічно. Збоку, під самісіньким лісом, похилена дерев’яна хата з проваленим дахом, по кімнатах зі свистом гуляє протяг.
— Крайня хата Кужбеїв, — невесело каже Іван. — Я колись електрику до неї підключав. Багатодітна сім’я жила…
Мовчки проминаємо ще кілька руїн, зокрема й колишню початкову школу, і зупиняємося біля охайної дерев’яної церковки з вирубаною датою — 1932. Невеличка будівля, що більше скидається на капличку, різко контрастує з довколишніми будівлями, видно, що за нею постійно доглядають. За кілька сот метрів видніється «пункт призначення» нашого походу — хата сестер Бряник з господарськими прибудовами. З двору озиваються собаки, і на ганок, накульгуючи, виходить жінка в окулярах.
— О, Іван у гості завітав, — радо каже вона. — А ви хто? Журналіст? Приходили сюди й журналісти, правда, влітку чи восени. Взимку ще не було. Заходьте до хати, вип’єте трав’яного чаю.
Уся хата сестер — сіни й одна кімната. Вузькі віконця пропускають мало світла, тому всередині напівморок. Зате тепло — у величезній печі, що займає майже чверть кімнати, весело потріскують дрова. На ослінчику біля столу сидить старша з сестер — 70-річна Ганна. Обидві — інваліди з дитинства. Ганна глухоніма, а 55-річна Калина погано бачить і важко ходить.
— Раніше в Кужбеях двадцять п’ять хат стояло, в кожній від чотирьох до восьми діток, — розповідає Калина. — У нашій сім’ї десятеро народилося. Двоє хлопчиків померли маленькими, ще одна сестра з братом — уже в старості. Тож тепер нас шестеро душ, Ганна найстарша. Всі народилися в Кужбеях, але не в цій хаті. У нас велика була, на п’ять кімнат, її розібрали й перевезли в Сойми. А цю ми купили за 400 радянських рублів. Нікому в ній було жити, бо всі померли. Пам’ятаю, колись у Кужбеях люди мало не билися за метр землі, а тепер ми самі залишилися. І так буває…
Молодь почала „емігрувати“ з присілка ще в 60-ті, а старші люди потроху повимирали. Мати сестер померла 1977 року, і відтоді вони тут самітниці. Певний час у Кужбеях ще була електрика, але тільки до першої аварії. Затим стовпи попадали, відновлювати їх ніхто й не збирався. Довгі роки сестри освітлювали свої вечори свічками й гасовими лампами, аж поки чотири роки тому не наважилися купити бензиновий генератор і мобільний телефон. Утім, цих благ цивілізації майже не використовують. Бензин дорогий, та й доставити його в присілок нелегко. А телефон після того, як упав у воду, взагалі не працює…
Туристи і храмове свято
Звикнувши до напівмороку, розглядаю кімнату. Обстановка скромна, якщо не сказати бідна: стіл, кілька стільців, три старі ліжка (одне про запас) з металевими спинками — от і всі меблі. Колись білі стіни закіптюжені до чорного.
— Піч диміла, — завваживши мій погляд, пояснює Калина. — Дрова тут тільки хвойні, от смола й забила димар. Мало не подушилися. Довелося кликати чоловіків з села — намучилися, поки прочистили… Та ми тут не самі, не думайте, — змінює тему жінка. — Тримаємо свиней, корову й телицю, двох собак, котів… А влітку туристи приходять із санаторіїв, для них це наче екскурсія. З Києва, Одеси, Криму… Буває, стільки їх ходить, що аж набридають, — сміється Калина. — Кожному розповідай, як нам тут живеться…
Влітку в Кужбеях і справді все інакше. На косовицю піднімаються люди з села, а на Івана Купала, 7 липня, тут храмове свято. Тоді до дерев’яної церковки приходить до ста людей. Сестри постійно пораються по господарству: Калина сушить сіно, Ганна збирає гриби, ягоди, трави. Косити наймають чоловіків з села. Робота літнім жінкам дається дедалі важче, проблема навіть принести в хату воду, адже криниця аж за сто метрів. А тут до старих хвороб додалася й нова біда — минулого літа Ганна, збираючи гриби, поранила око. Поки з Кужбеїв добралися до Міжгір’я, а звідти до Ужгорода, рятувати око було пізно. Ужгород, до речі, найвіддаленіша точка, куди сестри виїжджали зі своєї хати. Та й то лише з нагальної потреби — на лікування та комісію з інвалідності…
Взимку в присілку сумніше, все тут завмирає, час уповільнюється. Більшу частину дня сестри проводять у хаті.
— Слухаю вечорами, як виють вовки, — каже Калина. — Кілька тижнів тому до самої хати підходили, я вранці сліди побачила. А бувало й ведмідь заходив у гості — давніше, правда. Мисливці тут засідку на нього влаштовували, медом приманювали. То він мед з’їв, а сам утік, — сміється жінка. — Всяке доводилося пережити… Тепер зима м’яка, лагідна, а бували дуже люті. В 1998-му хату повністю замело снігом, не могли двері зсередини відчинити. Худоба ревла в хліву без води й корму, ледве до вечора змогли визволитися, натопили води зі снігу. Два тижні тоді не могли до криниці дістатися, страшне, що робилося… А тепер, слава Богу, все спокійно — газети читаю, доки видно надворі, радіо на батарейках слухаю: службу Божу в неділю і новини, щоб бути в курсі справ.
— І хто зараз прем’єр-міністр? — „екзаменую“ Калину.
— Ющенко! Чи Юлька? А президент — Янукович, хіба ні? — сміється…
Після того як сестер засипало снігом, родичі вмовили їх переселитися в Сойми. Однак витримали вони „в цивілізації“ лише зиму, а потім повернулися. Звичка все-таки виявилася сильнішою. При тому що літнім жінкам справді ведеться нелегко: приміром, запасати дрова мусять власноруч — пиляють колоди дворучною пилою, а потім беруться за сокиру. Торгових точок у присілку, звісно, немає, тому раз на два тижні старша сестра, обв’язавшись хустками й одягнувши кожуха, бере записку, кілька сумок і через ліс спускається в село по продукти…
— Подобається вам тут? — питаю Калину.
— Це наша земля, ми тут народилися, тут поховані батьки, — зітхає вона. — Але жити важко — здоров’я нема, роки не ті. Он і священик каже: „Чого від людей ховаєтеся? Час вернутися до громади“. Має рацію… Перезимуємо тут, перебудемо весну й літо, а восени переселимося в Сойми. Сарай розберемо на дрова, хату залишимо. А що робити? Ми ж тут самі-самісінькі, станеться, не дай Бог, щось із Ганною, то я на своїх хворих ногах і до села не дійду…
Наче на підтвердження Калининих слів в хату вбігає Ганна й емоційно показує на мигах, що в хліві щось трапилося. Виявилося, телиця зламала ріг і спливає кров’ю. Іван перемотує рану бинтом, і ми, не завершивши інтерв’ю, спішно прощаємося. Треба якомога швидше дістатися до села і знайти ветеринара.
Сонце вже зайшло за гору, здійнявся вітер, надворі помітно похолодало. Швиденько прямуємо до лісу, до села приблизно година ходу. Через кілька хвилин моя дерев’яна палиця геть задубіла і, натикаючись на замерзлі грудки глини, дзвенить, мов залізна. Уявляю, як цю дорогу двічі на тиждень із повними сумками долає 70-річна Ганна…
Туристам, котрі серед літа піднімаються в Кужбеї на екскурсію й милуються дивовижними краєвидами, може здатися, що дві дивакуваті самітниці, свідомо відмовившись від «мирської суєти», насолоджуються життям у гармонії з природою. Насправді це не той випадок. Для літніх жінок життя в Кужбеях — щоденна важка праця, виживання без сторонньої допомоги, покладання тільки на власні сили. Не дивно, що родичі роками переконують їх спуститися до людей. І стає якось щемно на серці, що ця мальовнича місцина з дерев’яною церковкою на пагорбі невдовзі залишиться без людей і перетвориться на пустку. Подальшу долю Кужбеїв неважко передбачити. Стежки швидко заростуть травою, єдина криниця замулиться, а за кілька років лише дерев’яні стіни з проламаними дахами нагадуватимуть, що колись тут вирувало життя…
Володимир Мартин, «Дзеркало тижня. Україна» №9, 11 Березень 2011