Закарпатський футбол: Йосип Бордаш — володар гарматних ударів (ФОТО)
Йосип Бордаш був не тільки одним із кращих хавбеків ужгородської ”Говерли” “срібного” сезону 1972 року, але й «срібного» 1974 року, коли закарпатець виступав за харківський “Металіст”. Де б він не грав, завжди був штатним виконавцем стандартних ударів із-за меж штрафного майданчика. Його гарматні удари часто заставали зненацька голкіперів. Володимир Піньковський, який довгий час грав поруч із Йосипом, згадав про один штрафний удар, виконаний берегівчанином майже з 40 метрів.
«Йосип пробив чомусь лівою ногою, – згадує Володимир Пінковський, – але удар був настільки потужним, що голкіпер суперників тільки провів м’яч очима у сітку своїх воріт».
А тепер кілька витягів із газетних звітів про футбольні поєдинки, де мова йде про нашого героя: «Поступово харків’яни мобілізовуються. Одна з їх контратак на 38-й хвилині, в якій активно повівся Бордаш, завершилося вдало: Йосип із-за лінії штрафного майданчика забив красивий гол».
(01. 04. 1974 рік. Календарний матч першості СРСР: «Кривбас» Кривий Ріг – «Металіст» Харків – 2:1).
«Тільки за чотири хвилини до кінця зустрічі Бордашу з штрафної позначки сильним ударом метрів із 30 вдалося зрівняти рахунок»
(06.04.1974 рік. «Суднобудівник» Миколаїв – «Металіст» Харків – 2:2).
Наша довідка: Бордаш Йосип Йосипович народився 14 березня 1949 року в селі Косино, що на Берегівщині. Атакуючий центральний півзахисник. Кандидат у майстри спорту. «Важко сказати, – зізнається Йосип Йосипович, – чи скоріше почав ходити, чи грати футбол». Уже семикласником високий на зріст і міцний хлопець грав за дубль місцевої команди “Колос”, яка в ті часи виступала на першість Закарпаття. У старших класах він часто-густо виходив на заміну в ”основі”, а відтак і зовсім “прописався” в її складі.
Перший тренер – Микола Бреєв, який, до речі, був класним арбітром і обслуговував матчі навіть вищої ліги.
У 1968 році, відразу після завершення місцевої десятирічки, юнака запросили до команди майстрів —“Буковина” Чернівці, котра виступала на першість СРСР серед українських команд класу ”Б”. Відігравши тільки один футбольний сезон, був призваний до лав Радянської Армії. Служба, як і в більшості обдарованих хлопців із Закарпаття, проходила в Львові, де виступав за відому місцеву армійську команду СКА “Львів”. Разом із ним «проходив дійсну військову футбольну службу» й мукачівець Іван Вернер.
Після демобілізації Йосипа Бордаша запрошують до вінницького “Локомотива”, але там відіграв лише один футбольний сезон і повернувся до Ужгорода, де вже на початку 1972 року значився у списку футбольного клубу “Говерла”. У складі ужгородців у цьому ж році став ”срібним” призером першості колишнього Союзу серед українських команд класу “А”.
Наступного року Йосип разом із своїм земляком із Берегівщини, МС СРСР Олександром Поллаком одягнув футболку харківського “Металіста”, який в 1974 році у підсумковій турнірній таблиці зайняв не тільки друге місце у шостій українській зоні (друга ліга), але й у фінальному турнірі, де грали по дві кращі команди з кожної зони (зуміли зайняти високе третє місце і знову повернутися в першу національну лігу). Разом із Йосипом за харків’ян грав і майстер спорту СРСР, львів’янин Роман Покора, котрий свого часу тренував і мукачівські «Карпати».
У 1974 році Йосип Бордаш, як центральний півзахисник, під №1 був включений до списку “22 кращі футболісти УРСР (друга ліга)”. У ньому також значилися ще троє закарпатських футболістів: Стефан Решко під №1 (правий центральний захисник, “Динамо” Київ), Федір Чорба під № 2 (лівий крайній захисник, “Карпати” Львів) та Микола Русин під №2 (центральний нападаючий, “Говерла” Ужгород). У цьому ж році Йосип Бордаш із десятьма забитими голами став кращим бомбардиром харківського “Металіста”.
Інтерв’ю з Й. Бордашем:
– Йосипе, найбільш пам’ятний рік у твоїй футбольній кар’єрі, мабуть, 1972 рік?
– Це дійсно так. У 1972 році радості не було меж, коли ми вибороли “срібні” медалі першості колишнього Союзу серед українських команд класу ”А”. Однак найбільшого успіху я домігся, виступаючи за харківський “Металіст” у 1974 році. У чемпіонаті України ми зайняли друге місце, а перше вибороли футболісти миколаївського “Суднобудівника”, де грав закарпатець, до речі, твій земляк із Іршавщини Іван Шопа. Згідно з регламентом дві кращі команди нашої шостої зони склали з іншими командами дві півфінальні підгрупи по шість команд у кожній. Перша шістка, у тому числі й миколаївці, змагалися в місті Грозний, а друга – в Харкові. Суднобудівникам не пощастило, й вони посіли останнє місце, а ми у своїй групі – перше. Команди були не з слабких. Пам’ятаю, перший матч ми зіграли з карагандинським “Шахтарем” і виграли з ”сухим” рахунком 2:0. Перший м’яч у ворота казахів вдалося провести мені. Другий поєдинок, на жаль, ми програли (1:2) футболістам владимирського “Торпедо”, а потім один завершився нульовою нічиєю – “Даугава” (Рига). Ще два поєдинки поспіль виграли: “Динамо” (Барнаул) ми обіграли з результатом 2:0, а також з мінімальним рахунком 1:0 взяли верх над футболістами курського “Авангарду”. У фіналі, котрий проходив у Сочі, ми два матчі виграли (в “Янгієра” (Янгієр) із “сухим” рахунком 3:0 (дубль на свій рахунок записав львів’янин Роман Покора) та грозненського “Терека” – 2:1), стільки ж звели внічию з фрунзенською “Алгою” (0:0) та казанським ”Рубіном” (1:1). Однак, пропустили на другу сходинку турнірної таблиці “Рубін”, в якого була краща різниця забитих і пропущених м’ячів. І все ж команди, котрі у фіналі зайняли перші три місця (серед них і харківський “Металіст”) із наступного футбольного року грали в І-й лізі першості колишнього Союзу.
– Багато забивав?
– Та бувало. Хоча я в основному грав у півзахисті. До речі, в цьому ж 1974 році футболісти “Металіста” та СК “Чернігів” найбільше за всіх провели у ворота суперників м’ячів – по 63. Правда, “Рубіновий кубок” був вручений нам, так як ми зайняли вище місце в першості колишнього СРСР. А кращим бомбардиром харків’ян із 12 голами став саме я. А найбільше голів, мов зговорилися ( по 16 у ворота суперників), провели аж п’ять футболістів: В. Дзіоба (СК “Чернігів”), В. Жилін (”Фрунзенець” Суми), А. Шидловський (”Локомотив” Вінниця), закарпатець Микола Русин (”Говерла” Ужгород) та В. Кільдяков (”Граніт” Черкаси).
– Можеш назвати матчі, в яких не забив гола «з точки», тобто пенальті? А, можливо, був такий голкіпер, якому вдавалося парирувати твої одинадцятиметрові удари?
– Практично, якщо ти справжній пенальтист, як закарпатці Федір Чорба та Йожеф Сабо, колишні гравці львівських «Карпат» й київського «Динамо», ти повинен забивати гол із одинадцятиметрової позначки. Але є ігри, які футболіст називає матчами розчарування. Скажімо, календарний поєдинок між харківським «Металістом» та чернівецькою «Буковиною, що відбувся 13 серпня 1974 року на рідному стадіоні. У мене зберігся звіт про цей поєдинок і два витяги про нього: «На останній хвилині першого тайму Бордаш сильно пробив штрафний удар, але свою майстерність продемонстрував Пронін….». І другий: «На 59-й хвилині Бордаш пробиває пенальті. Сильний удар – і Пронін його у карколомному стрибку парирує». Тут, як кажуть, коментарі зайві.
І все ж хочеться завершити матеріал на оптимістичній ноті. І знову звертаємося до одного звіту про футбольний календарний матч чемпіонату СРСР (жовтень 1974 рік): «Зірка» Кіровоград—«Металіст» Харків – 0:3. «…гравці «Зірки» так захопилися атакою, що не побачили, як Й. Бордаш одержав м’яч із тилу, вийшов один на один з воротарем, і кіровоградці знову розпочали гру з центра поля. Сталося це на 75-й хвилині». «…А за три хвилини до фінального свистка капітан харків’ян Й. Бордаш, який, до речі, був найактивнішим у нападі, пройшовши між двома захисниками, зумів проштовхнути третій і останній м’яч у цій грі у ворота «Зірки».
– Отже, багато забивав, хоча й грав у середині поля. Був хоча б один такий матч, що забив більше, ніж два м’ячі?
– Звичайно. Це було в 1973 році. Харків’яни приймали бакинський “Нефтчі”. Ми переграли азербайджанців із рахунком 3:2. Усі три м’ячі у ворота суперників провів я. Перший гол уже забив на третій хвилині зі штрафної позначки. Він був забитий несподівано не тільки для голкіпера, але й уболівальників. До воріт було приблизно сорок метрів. Пробив потужно, і воротар просто не зреагував на нього. Гості після першого пропущеного м’яча не розгубилися, а навпаки, почали організовувати одну за другою атаки. І все ж центральному нападаючому бакинців, майбутньому ЗМС СРСР, який входить до відомого клубу “Георгія Федотова” Анатолію Банишевському (у чемпіонатах СРСР провів 115 голів – Авт.) вдалося зрівняти рахунок. Він обвів легко наших двох захисників і – 1:1. Ми знову заволоділи ігровою ініціативою й організували кілька непоганих атак, а другий м’яч, як на зло, знову забили бакинці. Та не пройшло й чотирьох хвилин, як я отримав непогану передачу з правого боку і рахунок – 2:2.
А третій гол, як писала місцева газета, забив так: “На 74 минуте, овладев мячом, Йосип Бордаш с места левого края пробил по-лобановски ”сухим листом”, и мяч, миновав вратаря, вновь оказался в сетке ворот” – 3:2. Однак, на жаль, у тому ж році харків’яни, зайнявши в підсумковій турнірній таблиці передостаннє місце, розпрощалися з першою лігою першості колишнього Союзу. А ось бакинці фінішували четвертими. Цей факт говорить про те, що той рік ми провели нестабільно.
Та ще раз хотів би повторитися, що харківський “Металіст”, який в 1974 році не тільки у підсумковій турнірній таблиці зайняв друге місце у 6–й українській зоні (ІІ–а ліга), але й у фінальному турнірі, де грали по дві кращі команди з кожної зони, зуміли зайняти третє місце і знову повернутися в першу національну лігу. Разом із Йосипом за харків’ян грав, крім закарпатця Олександра Поллака, і львів’янин МС СРСР Роман Покора, котрий після завершення кар’єри гравця свою футбольну біографію, продовжив працюючи тренером у багатьох командах, зокрема, олександрійській «Поліграфтехніці” та мукачівському «Приладисті» тощо.
– Гадаю, що до календарних матчів проти земляків готувався по-особливому. Адже свого часу захищав кольори й ужгородської «Говерли»
– Звичайно. Скажімо, у 1974 році ужгородські й харківські футболісти зустрічалися між собою тричі: один раз у чемпіонаті й двічі – на кубок газети «Радянська Україна». У всіх зустрічах ужгородці були сильнішими. До четвертого матчу, який повинен був відбутися 17 вересня 1974 року у Харкові, наша команда готувалася ретельно. Крім мене, у «Металісті» в цьому році грав у захисті й берегівчанин Поллак. Нарешті матч-відповідь другого кола. Ми виграли з розгромним результатом 5:0. Я став автором двох забитих м’ячів. А ще зберіг газетний звіт, який і пропоную: «…У гостей в нападі активно грали Лобанов, Русин і Чирков, яких поперемінно постачали м’ячами захисники Грубчак і Вагань. Та захисна й напівзахисна лінії «Металіста» були пильними. А у ворота «Говерли» м’ячі посипалися, як з рогу достатку. В одній з атак капітан «Металіста» Бордаш, який був душею команди, метрів з 25-ти влучним ударом у праву дев’ятку забив м’яч.
…Красиво був забитий і останній гол у ворота ужгородців. Бордаш, філігранно пройшовши лівим краєм, під гострим кутом несподівано вдарив по воротах, і голкіперу довелося виконувати неприємну операцію – діставати м’яч із сітки воріт».
Йосип Бордаш у даний час проживає в Ужгороді. І коли його запитав, чим найбільше любить у вільний час займатися, трохи подумав, а потім відповів: «своєю улюбленою роботою – приносити людям радість, особливо своїм цімборам і знайомим».
– Гм. А як це тобі вдається?
– А я «викладаю» гарну плитку у ваннах, на кухнях, у басейнах, саунах, верандах тощо. Стараюся робити так, щоб орнамент чи композиція були немов живі. Коли таку красу бачать очі – радіє душа, а відтак – і настрій у людини хороший. І жити хочеться, і життю радіти хочеться.
Василь ГАДЖЕГА, “Спорт Тайм”
