Як державі контролювати народ: чи не у цьому “проблема” подвійного громадянства?

Оскільки українці схильні перейматися другорядними проблемами, не дивно, що таке питання, як одночасне громадянство двох чи більше країн, раптом збурило україномовний Інтернет. Чомусь геополітичні загрози, що гіпотетично/теоретично можуть виникнути через мультигромадянство (правовий зв’язок особи одночасно з декількома державами), турбують «маленького українця» більше, ніж нагальні й близькі проблеми: від сміття у під’їздах до зубожіння й інтелектуальної деградації нації.

Хоча певні правові колізії справді можуть виникнути, у світі, здається, до мультигромадянства ставляться менш емоційно, ніж у нас сьогодні. У мене багато друзів, які є громадянами одночасно декількох країн: наприклад, Аргентини й Італії чи Німеччини, Ізраїлю й Великої Британії. Я вже не кажу, що майже всі етнічні ірландці в британській частині Ольстера є одночасно підданими британської королеви й громадянами Республіки [sic!] Ірландія. Ніхто не вбачає у них зрадників, “п’яту колону” чи пішаків в імперських іграх інших держав. Питання двох чи більше паспортів розглядається з практичної точки зору – у першу чергу в сфері пересування у треті країни, а також під кутом етнічної ідентичності (як, наприклад, серед ірландців у Великій Британії).

Звісно, як і з питанням сплати податків, країни неохоче ділять юрисдикцію над своїми громадянами. Зазвичай, кожна країна при мультигромадянстві наполягає на приматі власного громадянства (це стосується й України, див. ст. 2 профільного закону). Окремі держави позбавляють громадянства при набутті громадянства інших країн – так роблять Японія, КНР та інші. Конституцією України заборонено позбавлення громадянства (ст. 25). Однак у нас є політики, які замість того, щоб ліквідувати чинники, які спонукають громадян України набувати громадянство інших країн, закликають ввести кримінальну відповідальність за подвійне громадянство. Як у Саудівській Аравії.

Щодо загроз подвійного громадянства в Україні. Якщо Росія, на мою думку, ладна – скажемо делікатно –  чинити тиск на Україну, маніпулюючи кількістю українських громадян, які мають ще й російський паспорт (у РФ теж примат російського громадянства над іншими), то Угорщина, Румунія, я вже не кажу про Іспанію, Канаду і т.п. – навряд. Проте складається враження, що наші політики, ЗМІ й більшість “патріотів” убачають імперську агресію суто з боку Угорщини. Хоча угорські політики, на відміну від затуліних, лужкових, жириновських, не ставлять під питання ані державність України, ні її територіальну цілісність з такою наполегливістю, як це роблять уже багато років поспіль наші північні брати. Так, чутно подібні заяви від румунських діячів. “Ведь, если звезды зажигают – значит – это кому-нибудь нужно?” – й у нас вистачає своїх політиканів, які живляться на електоральному полі ура-патріотів.

Так ось про загрозу. Ні Угорщина, ні Румунія, попри зміну законодавства про громадянство, не вносили положення подібні до тих, які вніс наш північний стратегічний партнер. На відміну від Росії, наші західні сусіди не можуть легко (“оперативно”) застосовувати військову агресію для захисту своїх громадян, як собі дозволила Росія. Щось я не чув від наших галасливих “патріотів” великого обурення чи бодай занепокоєння з цього приводу. Як завжди, білою вороною виявився Гриценко, який і прокоментував, і відповідний законопроект для відновлення балансу в регіоні вніс. Мені здається, вся істерія з приводу видачі Угорщиною паспортів закарпатцям схожа на банальну заздрість: українські угорці тепер не будуть “невиїзними”, як решта українців. Щось на кшалт анекдоту про раків різних національностей, яких варять у кастрюлі.

Коли у мене є час і натхнення, з великою цікавістю читаю коментарі до різних статей, у т.ч. і на цьому сайті. Там такого можна прочитати, що звичайний мозок без психотропних речовин на-гора не видасть:).  Для прикладу, хтось у коментарі до статті про видачу угорських паспортів наполегливо розписував, як гортисти вбивали українців у 1939р… Я так і не зрозумів, як це стосувалося нинішньої “проблеми” громадянства. Але менше з тим. Це я до того, що питання подвійного громадянства збурило й здорові, й хворі голови багатьох українців. Напевно, якби цього тижня я не подавався на шенґенську візу та на другий український закордонний паспорт (так, я громадянин – ні, не Радянського Союзу, але близько:), я би просто з посмішкою надалі спостерігав за “проблемою” подвійного громадянства в Україні без вставляння своїх “п’яти копійок”.

Так ось, цього тижня вчергове переконався, що на часі запропонувати іншим країнам застосовувати альтернативне кримінальне покарання – надання їхнім громадянам громадянства України з тимчасовим призупиненням їхнього. Як на мене, ідея варта експерименту. Гіпотеза: після року-двох у шкурі “маленького українця”, іноземець навряд чи знову вчинятиме злочини з остраху застосування такого покарання. До того ж, імовірно, що серце такого покараного іноземця спалахне палкою любов’ю до власного уряду й держави. Правда, Європейський суд з прав людини скоріше за все визнає таке покарання таким, що суперечить ст. 2 Четвертого Протоколу до Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. У той же час нам, громадянам з українським паспортом, у консульствах щоразу потрібно доводити, що ти не верблюд, а в УГІРФО (ОВІРі) – що не лох.

Після цього смішно дивитись на всю цю бурю у склянці з видачею Угорщиною чи Румунією паспортів. УНП навіть заяви публікує. Справою займіться, друзі, або бодай закони почитайте (самі ж їх і приймали, пани-парламентарі). Хто сказав, що в Україні заборонено подвійне громадянство? Стаття 2 Закону України “Про громадянство України” пояснює статтю 4 Конституції України щодо єдиного громадянства в Україні. Так ось, єдине громадянство в Україні само по собі ще не є забороною громадянства інших держав – воно забороняє громадянство Закарпаття, Криму, інших адміністративно-територіальних  одиниць  України. Теоретично, людина може “втратити” громадянство України при набутті громадянства других держав (ст. 19 ЗУ “Про громадянство України”). Цікаво, що ніхто ще не звертався до Конституційного Суду про тлумачення норми статті 25 Конституції України, яка забороняє “позбавлення громадянства України”, та відповідності їй ст. 19 ЗУ “Про громадянство України”, яка наводить чинники “втрати громадянства”. Гадаю, відсутність подібного рішення КСУ обумовлена тим, що (1) нікого не позбавляють громадянства проти волі, або (2) (колишні) громадяни України не дуже шкодують за втратою громадянства України. А ось друге, як на мене, – і показово, і серйозно.

Чому, замість того, щоб, як влучно зауважив дует ім. Чехова, “усе життя нічого не робити, а тільки страждати”, держава не на словах, а справою не підтримає українців? Аби вони не страждали через належність до громадянства України, в ідеалі – щоб пишалися ним (“читайте, завидуйте…”). Для прикладу, минулого року ЄС надав безвізовий режим албанцям і македонцям, бо їхні держави виконали доволі прозорі вимоги ЄС, що є підставою для розгляду питання про скасування віз. Ці вимоги відомі ще з 1990х – від міграційної політики до приборкання корупції. Україна їх виконує ду-у-уже поволі. Біометричні паспорти вже який рік у всіх на вустах, але не в кишенях. Міграційну службу створюємо через Конституційний Суд. Ну, а з корупцією боремося із завзяттям, притаманним Гондурасу, Нігерії й Сьєрра-Леону… Так може УНП волало б краще з цього приводу? Бо “патріоти” бачать проблему більше у сусідах, у тому ж Євросоюзі й “напливі педофілів” звідти (можна подумати, в українських консульствах при видачі візи на око визначають педофілів), ніж у власній хаті. Ніхто не каже, що ЄС не застосовує подвійні стандарти і не послуговується політдоцільністю, але будування муру навколо України своїми ж руками, як на мене, – просто безглуздя.

Гаразд, припустимо, важко “прориватись”, йти “десятьма кроками на зустріч людям” чи “покращувати життя вже сьогодні” для українців в Україні. Погоджуюсь, мобілізувати простакуватий народ проти загрози “зовнішнього ворога” на багато легше – історією доведено. Але чи справді так важко показати закордонним українцям, що вони є частиною українського народу?  Ніхто не говорить про фінансову підтримку для збереження закордонними українцями української ідентичності й самобутності – з цим ситуація й у самій Україні непроста. Та ж Угорщина стверджує, хоча явно недоговорює, що надання громадянства закордонним угорцям – це, у першу чергу, підтримка їхньої ідентичності, підтвердження зв’язку угорців усього світу. Я таке лише вітаю. Хто забороняє Україні таке зробити? Американці та британці, діди яких колись виїхали з України, мені зі сумом казали, що Україна вимагає від них зречення американського/британського громадянства в обмін на українське. Якщо чесно, якби вони таке зробили, я не здивувався би, якби український суд визнав їх недієздатними, оскільки у здоровому глузді людина на таку глупість не піде. Чому? Власники українського паспорту, які бодай одного разу були на співбесідах у консульствах, які бодай одного разу мали нагоду спілкування з працівниками місцевих УГІРФО (ОВІРів), думаю, теж розуміють чому.

Однією з причин повстання декабристів у царській Росії вважається те, що у ході наполеонівських війн (Вітчизняна 1812р.) велика кількість офіцерів російської армії побували на Заході і побачили, як там живуть люди, і як там функціонує держава. Побачили – і зробили висновки. Чи часом не острах подібних висновків керує нашими можновладцями у питанні імміграційної політики? 🙂

Антон Симкович, Закарпаття онлайн.БЛОГИ