Духнович як прапор. Як із найбільшого закарпатського соборника творять сепаратиста
З ініціативи депутата Закарпатської обласної ради Євгена Жупана рада прийняла рішення про щорічне відзначення Днів Олександра Духновича. Ніхто нічого не має проти відомого крайового будителя ХІХ століття, але є один нюанс. Автор ідеї є представником тих сил, які заперечують єдність закарпатців з усім українським народом. Прапором у цій боротьбі вони вирішили зробити постать Олександра Духновича, хоч і близько не осягнули ні творчості закарпатського просвітника, ні його думок.
Ба більше: замахнулися на того, хто був найбільшим прихильником соборності і вважав закарпатців та галичан одним народом. Але Жупан та його соратники на це міцно заплющують очі, певно, гадаючи, що абсолютна більшість краян не читала Духновича й не читатиме. Творцям новітньої «нації» досить його рядка «Я русин був, єсьм і буду». Чи ж мають вони брати до уваги факт, що тим словом тоді офіційно називали не тільки закарпатських українців, а й галицьких та буковинських? Далі цієї цитати нинішні політичні шанувальники поета не йдуть, бо тоді довелося б воювати із самим Духновичем, який відносив русинів до «малоруського племені».
Творити літературні тексти він почав угорською і латиною. Відколи зорієнтувався на Росію, писав «язичієм». Іван Франко називав його «людиною, без сумніву, доброї волі і не малих здібностей, хоч і заплутаною у мовні та політичні доктрини». Москвофільські погляди Духновича (що закарпатці, як і галичани, є частиною великого «русского» народу, нині відкинуті самою історією. Зате його гаряча переконаність, що обабіч Карпат живуть одні й ті самі люди, той самий народ, – підтвердилася.
Важко знайти серед закарпатців іще одного такого «галичанофіла», яким був Духнович. Своїх адресатів у Галичині він називав не інакше, як «братами», хоча побував там лише двічі за життя. Вони відплачували закарпатському будителеві такою самою приязню. Подам певні факти з життя греко-католицького священика-просвітника:
Перша стаття Олександра Духновича побачила світ у часописі «Зоря Галицька» (1849).
Перший народний календар Духновича вийшов у Галичині («Поздравленіе русинов на Новий год» 1850).
Перша і єдина друкована за життя п’єса Духновича «Добродітель превишает багатство» вийшла в Галичині (Перемишль, 1850).
У Галичині вийшли такі основоположні праці Духновича, як «Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских», «Краткій землепис для угорських Русинов», «Состояніе Русинов в Угорщині», «Правила чина св. Василія Великого в Угорщині».
Найпопулярнішу книжку Духновича «Хліб душі» (молитви і пісні для християн східного обряду) за 25 років перевидавали вісім разів. Ізних шість разів – у Галичині.
Найтісніше листування в Духновича було з відомим галицьким діячем Яковом Головацьким.
Свої основні рукописи Духнович заповів на зберігання саме галичанам. Зокрема, збірку прозових та поетичних творів, етнографічне дослідження «О народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских», філософську працю «Естественно духовния рассужденія», які подарував Руському народному дому у Львові, про що свідчить і його власноручний напис. Великою мірою завдяки цьому вони збереглися й дійшли до наших днів.
Найбільше некрологів на смерть Духновича опублікували галицькі часописи. Чотири повідомлення вийшли у Львові, три – у Відні і два – у Будапешті.
Найбільше нарисів і досліджень про Духновича у перші 25 років по його смерті з’явилось у Галичині. Таким чином, саме тамтешня громадськість стала першим популяризатором закарпатського будителя.
Галичанам Духнович подарував єдиний свій прижиттєвий портрет.
«Вибрані твори» Духновича видало першим створене за галицьким зразком в Ужгороді товариство «Просвіта» 1922 року. Це вже потім, після Першої світової війни, політичні біженці з царської Росії підняли його на свій триколірний прапор. Що ж, вони принаймні виходили з його москвофільських поглядів. А на що ж спираються Євген Жупан та його однодумці? На будь-що, тільки не на Духновича. Поет слугує тут навіть не знаменом, а древком. Прапор у них свій – сепаратистський, і надягають вони його на кілька хрестоматійних поетових рядків, грубо вирваних із контексту. Протиставляючи будителя самому собі. Святкування Днів Духновича їм потрібне тільки для того, щоб творити «русинського» Шевченка.
Спадщина просвітника, на його превелику біду, написана переважно «язичієм», сумішшю російської, церковнослов’янської та закарпатських діалектів. Штучна мова Духновича, на відміну від Шевченка, дивна й кумедна для нашого сучасника. Її не розхапаєш на цитати. Лишаються оті кілька віршів, де вжито нині вже архаїчну самоназву українців – «русини». Їх і цитуватимуть на всіх обласних урочистостях, чого так домагався Євген Жупан. Дні Духновича працюватимуть на ідею, проти якої сам Духнович усе життя боровся.
Олександр ГАВРОШ
