Підприємець Андрій Сугай: “Найголовніше у житті – люди, які поруч”

[Total: 0    Average: 0/5]

Для людини мислячої, схильної до самоаналізу і планомірного вибудовування свого життя, день народження завжди стає приводом зайвий раз озирнутися назад, оцінити напрацьоване, зважити недоробки, намітити майбутнє, посміхнутися тим, хто поруч. На початку травня Андрію Андрійовичу Сугаю виповнилося 50. Цікаво, про що в такий день думалося директору найстаршої і найвідомішої в Закарпатті фірми з продажу будівельних матеріалів “Беркут”, вимогливому, подекуди суворому до себе і підлеглих керівнику, сентиментально люблячому чоловіку, батьку і сину, патріоту свого краю, сумлінному платнику податків, щирому християнину, вірному другу, шанованому громадянину? Інтерв’ю з ювіляром – у черговому номері газети “НЕДІЛЯ”.

– Андрію Андрійовичу, як відзначили таку поважну дату?
Чогось особливого не було: цілий день на роботі, в кінці дня почастував співробітників, вечір провів у колі найближчих – родичів і друзів. Щоправда телефон не змовкав від теплих привітань. Телефонували колеги, друзі, давні знайомі з найвіддаленіших куточків світу. Звичайно, це дуже приємно.

– Виходить, цього дня у Вас зовсім не було часу на рефлексацію, самоаналіз, переосмислення?
Цим розумовим процесам я приділяю увагу майже щодня, і черговий день народження не став винятком. Звичайно, думається, аналізується, зважується, переосмислюється. А знаєте, що важливо? Все напрацьоване, досягнуте – ось воно тут, поряд: з сім’єю, рідними “беркутівцями”, друзями. Адже найголовніше у житті – люди, які поруч.

– Навколо Вас справді немало людей, більшість з яких об’єднані створеною Вами фірмою. Що передувало цьому і хто були ті піонери, з яких почав формуватися сьогоднішній “Беркут”?
“Беркут” з’явився у 1988 році на хвилі Закону про кооперацію, коли захотілося кинути роботу в державній структурі і спробувати себе господарем своєї долі. До того я працював в управлінні місцевої харчової промисловості інженером-технологом (це всі харчові заводи Закарпатської області), потім перейшов на завод побутової хімії у відділ метрології і стандартизації, затим була будівельна бригада у Сибіру. Коли через 3 роки повернувся додому, влаштувався на роботу водієм в житлово-комунальне господарство. Міг починати там кар’єру, але, прочитавши Закон про кооперацію, півроку ще подумав і подав заяву на звільнення. Тоді пишу вдома свій типовий статут, подаю його на реєстрацію і 25 травня 1988 року забираю трудову книжку та роблю вдома офіс. Працювало нас тоді аж троє: сестра, її чоловік і я.

– Чому саме напрямок будівництва?
Починаючи з 7 класу я щоліта підробляв на будівництві. Батьки вчителі, потрібно було якось заробляти. Потім 3 роки на Півночі, теж будівництво, в ЖЕКу- ремонти. Тому в коопераційних документах першим рядком було зазначено: ремонт та будівництво. До того ж, мені здається, кожен, хто народився на Закарпатті, вважає себе професійним будівельником з народження.

– Як новостворений кооператив обростав новими людьми, ідеями, замовленнями?
Трохи попрацювавши втрьох, ми прийняли в наш “колектив” ще двох знайомих. Потім мій товариш сказав, що його батько знає директора ПТУ №5, і ми отримали перший підряд – зробили там побілку на всіх поверхах. На таксі вантажили відра, драбини. А коли через місяць прийшов час отримати гроші, виявилося, що ми навіть не знаємо, як правильно оформити “процентовку”. Ціла історія, як цей документ народжувався протягом 15 днів. Далі були наступні об’єкти. Через рік нас працювало вже 120 осіб. І називались ми КВТО “Закарпатспецсервіс” (кооперативне виробничо-технічне об’єднання). Було вже 5 видів напрямів. Напевно, на той час я був дуже активною людиною, бо зміг залучити багатьох людей старших за себе.

У нас був і транспортний напрям (сьогодні ці мої товариші автономно працюють в автомайстерні). Вже на той час ми були другою за потужністю монтажоналагоджувальною організацією в Закарпатті. Займалися газовими котлами, промисловим обладнанням. Комунікація і вміння переконати мені допомагали – до нас приходили найкращі спеціалісти, які не мали організаційних навичок, і ми їм давали подвійну, а то й більшу зарплату. Підприємство розвивалося. Люди приходили, підказуючи нові ідеї. Через півтора-два роки з’явилася ділянка кольорового литва, далі висотна ділянка, яку вели хлопці, що займалися скелелазінням. Таким чином, ми зуміли акумулювали в себе талановитих людей, які приходили з готовими ідеями. За два роки було створено щонайменше вісім напрямів. Окрім будівництва, виробляли столярку, меблі, займалися експортом.

– Як пережили інфляцію?
У 1994 році почався економічний спад. А ми – виробничники з орендованим приміщенням. Економічно нас просто знищили, в результаті чого було втрачено цілий напрям. З того часу я будь-якими шляхами, будь-якими кредитами користувався, тільки б мати своє власне майно. Пізніше на конкурсі викупили РБУ (державне ремонтно-будівельне управління) і туди перейшов виробничий сектор. Якраз розпочалася приватизація. Ми побачили, що з виробництвом нічого не виходить, і з 1995 року почалися перші торгові операції. Торгівля дозволяла швидко нарощувати капітал, а паралельно йшло будівництво. Спочатку продавали продукцію Запорізького заводу – сітка, цвяхи, емальований посуд. Закарпатці це купували і везли за кордон, заробляючи гроші. Ми не встигали привозити, настільки був великий попит. Далі пішла арматура, лист, труба і т.д.

– Як ви вийшли на запорізьких партнерів?
Все через комунікацію. Спілкуючись в Ужгороді з людьми, мене познайомили з запорожцями, які хотіли збувати свою продукцію на Заході. А я завжди готовий пристати на нову цікаву пропозицію. Приїхав заступник генерального директора. Коли він побачив мій скромний офіс, засумнівався. Але поспілкувавшись, вони зрозуміли, що ми гарні хлопці. Тож знадобилося вміння переконувати, яке мене не раз виручало.

– Поступово серед Ваших партнерів з’являлися серйозні вітчизняні, а потім і світові фірми з відомими брендами. Як вони залучалися?
– Це закономірно. Оскільки ти ростеш в оборотах, у тебе з’являється ім’я (до речі, невдовзі торговий комплекс “Беркут” ми зареєстрували і як торговий знак), а бренди й самі шукають, з ким працювати. Їх цікавить великий потік покупців, і таким чином ім’я і репутація вже працювали на нас.

– Після 1994 року, який був ключовий етап “Беркута”?
Напевно, вже 2000-й рік – поява філій по всій області.

– Як зустріли економічна кризу?
Зустріли, як всі. Зима прийшла випадково. Ми всі знали, що світова криза буває, але ніхто не чекав її для нашого покоління. Засмучує, що всі ми знали про принцип доміно. І коли почав валитися один банк за іншим, я з інтересом спостерігав, як це відбувається десь там. Чому не вистачило розуму у мене і більшості комерсантів зрозуміти, що якщо доміно валиться, то воно обов’язково довалиться до останньої фішки, я досі не можу пояснити. Багато чому можна було запобігти. Тобто є речі, які важко собі пробачити. За довгі роки ми настільки повірили у твердість української гривні, що навіть припустити не могли її обвалу. Ми вірили державі.

– Але ж ви втрималися на плаву?
Криза – це холодний душ. Це пекло, пройшовши крізь яке, підприємці мають право називати себе бізнесменами. Вона загартовує, скидає жирок, нерви, багато років життя. Але відверто кажучи, в цьому процесі трансформуються і відпадають зайві органи, випробовуються люди. Тікають слабкі духом. Тобто коли таке проходиш, інакше дивишся на світ і людей. Можливо, і потрібне було це оздоровлення.

– Вам часто доводиться приймати жорсткі рішення?
Майже щодня.

– Що дається найважче?
Рішення стосовно звільнення працівників. Хоча, це вже крайні міри і, на щастя, до них вдаєшся не так часто.

– Якими менеджерськими законами керуєтеся? Який головний принцип роботи керівника?
Дуже хочу і прагну того, щоб всі ті функції, які я делегував людям, виконувалися. Даю для цього 100% довіри і автономію у прийнятті рішень.

– Тим не менше, Вас вважають строгим керівником…
Тому що, наділивши працівника повноваженнями і свободою маневру, потім строго з них питаю. Однак жорстко я розмовляю тільки з топ-менеджерами, а не всім персоналом. За ними – люди. Від їх рішень залежить доля фірми.

– Улюблені граблі, на які весь час наступаєте. Що це?
Весь час кидаюся між розумінням і необхідністю. З одного боку є бажання нікуди не рухатися і доводити до ладу те, що є, з іншого – щось тягне весь час уперед, розширятися, розпочинати нові проекти. Часто моєю помилкою є перебільшена довіра до людей, вона переростає у звичку прощати, мені важко розлучатися з людьми. Я звикаю до людей, вони звикають до того, що можна полінуватися. Це не означає, що нема межі. Ось і доводиться потім вдаватися до жорстких методів, про які йшлося раніше.

– Що означають гроші у Вашому житті?
Це засіб для досягнення тих цілей, які я собі ставлю. Тобто отримуючи гроші, я відразу вкладаю їх у справу. Сьогодні важко уявити суму, яка б звалилася мені на голову, і я не міг її розмістити. Головна мета – не споживати, а вкласти в бізнес.

– На що не шкода витрачати гроші?
На сім’ю, дітей, поїздки, здоров’я, навчання, те, що забезпечує побут. Спокійно ставлюся до предметів розкоші. Не вважаю, що в сім’ї повинні бути діаманти, в авто ціную практичність, а не його вартість.

– Що є Вашою найбільшою гордістю?
Сім’я, діти.

– Що для Вас успіх?
Це коли вдається невеликими зусиллями досягти великого результату. Тому що коли ти дуже довго мучишся, це вже не той результат. Він дорожчий, але забирає можливість встигнути зробити ще багато інших справ. Щоб кількісно і якісно рухатися, треба кожен день щось робити.

– Чим займаєтеся поза роботою?
Не так давно я зрозумів, що повинен бути і хорошим вихователем. Синам 13 і 18 років. Це такий вік, коли вони потребують батьківської поради і авторитету. А ще ти розумієш, що повинен правильно виховувати дітей, які, можливо, не хочуть бути схожими на тебе. Так от тепер я вчуся ставати вихователем для дорослих дітей, і паралельно товаришем – знову починаю слухати рок, який подобається їм, розділяти їх смаки, вподобання, захоплення.

Вчуся і змушую себе відпочивати. Мрію повернутися до тих захоплень, які мав раніше – малювати і читати літературу, не пов’язану з бізнесом. Правда, часу для цього не вистачає. У вихідні дні – природа, друзі. Люблю куховарити, готувати, особливо страви на грілі. Дуже полюбляю робити іншим приємні несподівані сюрпризи. 
 
Лариса ЛИПКАНЬ, спеціально для “НЕДІЛІ”

nedilya.at.ua

Колектив газети “НЕДІЛЯ” приєднується до побажань, що прозвучали на адресу ювіляра. Бажаємо Андрію Андрійовичу міцного здоров’я, невичерпної енергії, досягнення поставлених цілей, миру, добра, злагоди, родинного затишку і благополуччя.

Comments are closed.