Закарпатці про події 20-річної давності
У грудні 1991 року закарпатці голосували не тільки за проголошення незалежності України. Окремим бюлетенем йшлося про можливість надання Закарпаттю спеціального статусу самоврядної території. За це віддали голоси близько 78 % закарпатських виборців. Проте справа на цьому так і закінчилася.
Як розповів доктор історичних наук, професор УжНУ Сергій Федака, фактично йшлося про автономію, але сам термін “автономія” не вживався.
Zaholovok.com.ua розпитав сучасних політиків, істориків та громадських діячів краю про їхнє ставлення до подій 20-річної давності і проігнорованого Україною закарпатського голосування.
Сергій Ратушняк, екс-мер Ужгорода:
«Україна не є єдиною і унітарною, вона розколота, і назавжди. А те, що це голосування не було ратифіковане Верховною Радою – це порушення прав закарпатців. Я переконаний: поки Україна не піде по югославському сценарію, тут ніколи не буде єдності. В Україні є 6 ментальних територій: Закарпаття, Буковина, Галичина (Львівщина, Тернопільщина, Франківщина, Крим, «Київська Русь» (центр), Донецька республіка. Це території, де нема ментальних і національних суперечок. Наше майбутнє — тільки по югославському сценарію. Україна не збережеться цілісною. Хіба об’єднається навколо злиднів і зубожіння».
Ростислав Буланов, депутат Ужгородської міської ради, голова Ужгородської міської організації політичної партії “УДАР Віталія Кличка”:
“Тоді нам пропонувалася автономія не по суті, а по формі. Бо і автономія в Криму не є справжньою, більшість питань вирішуються столицею. Вважаю, що нам слід мати такий статус, як, наприклад, Шотландія в Англії.
Думаю, думка закарпатців з того часу не змінилася, тому шкода, що її свого часу не врахували. Закарпаття повинно мати власний бюджет, міцне самоврядуванням, яке може самостійно приймати рішення, зокрема, що будувати і як. Бо, наприклад, наразі все вирішуєтсья в Києві — потрібен Ужгороду новий міст чи ні і т.п.”.
Марія Менджул, викладач юридичного факультету ЗакДУ:
“Позиція народу, висловлена чи в процесі проведення референдуму, чи у процесі опитування, повинна завжди враховуватися. Особливо у процесі прийняття важливих рішень. Враховуючи історичні, культурні та національні особливості Закарпаття, можливо, доцільно у перспективі повернутися до розгляду питання про надання автономії краю”.
Андрій Сербайло, заступник голови Закарпатської обласної ради:
“Україна є унітарною державою і утворення у її рамках окремих територій не передбачено. У 1991-му таке питання було доречне у тій ситуації, в тих історичних умовах, коли розвалювалася система. Враховуючи настрої краян, діюча влада за підтримки Леоніда Кравчука винесла на референдум і «закарпатське» питання. Але результати цього референдуму залишилися тільки на папері. Думаю, що прийшло розуміння того, що автономія (тобто розуміння цього питання політиками) може призвести до дестабілізації суспільства. І говорити про автономію Закарпаття, якщо вважаємо Україну соборною і єдиною, буде неправильно. Влада сьогодні повинна робити все можливе для того, щоб українці, де б не проживали: на Сході чи на Заході, відчували себе громадянами, які проживають у демократичній і економічно потужній країні”.
Роберт Левицький, підприємець, меценат:
«Я вважаю, що для Закарпаття було б позитивним, якби результати голосування врахували. Волеявивлення народу не було імплементоване, втілене у життя. Це однозначно свідчить про порушення. Враховуючи, що ми маємо кордони, які державі дають сьогодні у кілька разів більше надходжень, ніж Закарпаття витрачає на себе, область могла б забезпечити себе. Якби ці кошти йшли до бюджету області, то сприяли б розвитку краю. Адже ми насправді не є депресивним регіоном, яким нас вважає сьогодні Україна».
Ален Панов, дипломат, правник, кандидат історичних наук:
“У той час це було компромісом. Тоді Закарпатська обласна рада активно проштовхувала ідею автономного статусу. Леонід Кравчук, щоб вберегти від можливих проявів сепаратизму, запропонував врахувати закарпатську самобутність, але не надавати автономії. Для цього вивів окреме ноу-хау — “спеціальна самоврядна територія”. Але виявилося, що це до певної міри гра слів. Люди підтримали пропозицію, бо не важливо, як називається статус, але усі прагнули підкреслити самобутність краю. Але у нас немає законодавчої бази щодо імплементації волевиявлення регіонального характеру, тому це питання спустили на гальма.
Хто б не згадував про це сьогодні, йому “пришивають” ярлики сепаратизму, хоча з точки зору європейської історії і практики це смішно. Вцілому, у європейському державотвоернні є тенденція до регіоналізації, у чому немає нічого крамольного. Якщо Прованс сильно відрізняється від Фландрії, то це не означає, що вони хочуть від’єднатися від Франції.
У нас же хороше починання, на жаль, звели на нуль”.
Володимир Гвоздьо, керівник студії “Артрек”:
“Я тоді служив в армії, голосували батьки, але думками я був з ними. Дуже негативно ставлюся до того, що результати голосування не врахували. Можливо, тому й не складається у нашої держави, що як почала з обману, так 20 років і продовжує…”
Володимир Феськов, координатор Закарпатського “Громадського центру”:
“Те, що 20 років тому нам не дали статусу самоврядності, з точки зору врахування бачення і інтересів жителів краю, сприймається негативно. Якщо на те була воля й бажання середовища, то, розбудовуючи нову демократичну систему, – ігнорувати її не варто.
Проте, мені здається, тоді такий крок був виправданий з точки зору державобудування. Адже тоді перед будівниками молодої держави, стояло непросте питання: знали що далі у складі «великого і непереможного» жити неможна, проте, що попереду нас чекатиме – ніхто не знав. Всі розуміли, що становитись будемо довго з перемінними успіхами, і всі ці процеси потребуватимуть величезної спільної концентрації зусиль та прагнень, в нелегких пошуках компромісів. А тепер судіть самі: позиція регіону, підкріплена значним показником волевиявлення, та ще й зважаючи на історичні особливості перебування території у складі інших держав, полінаціональність… Все це насторожувало.
Сьогодні, я думаю, що Закарпаття і Україна радше виграли від цього, ніж програли. Принаймні, 20 років в незалежності ми разом. Вони зміцнили нас у великій українській сім’ї, як то кажуть в горі і в радості. Людям сьогодні важко уявити, як вони будуть жити не в складі України, хоча її кордон перетинають частіше, ніж кордон сусідньої області. Навіть сепаратиські русинські питання не змогли завдати значної шкоди нашому українському позиціонуванні. Сьогодні ми говоримо радше про те, як стати ближчими до Європи, ніж як стати Європою. А самоврядності у нас де-факто все ж вистачає, адже наш політикум є доволі автономним, тому Києву доводиться доволі часто миритися з нашою думкою. От вам і історична справедливість, кожен отримав що хотів”.
