Не добігли до Європи
Статус біженця на Закарпатті роками прагнуть дістати тисячі нелегалів
Третій світ до першого ніяк не дістанеться – долає тисячі кілометрів до омріяного Євросоюзу, а все не дійде. Утікають його вихідці від війни, переслідувань, стихійного лиха, просять притулку подалі від рідної землі. 59 нелегалів із Афганістану, Сирії, Сомалі, Єгипту нині наче «зависли» в Мукачівському пункті тимчасового розміщення біженців. Троє з них уже дістали статус біженця, з яким зможуть віднайти собі роботу. Іншим зостається чекати. Повертатися не хоче ніхто.
Упродовж таких багаторічних очікувань мігранти заводять сім’ї, народжують дітей, намагаються якось «осісти». Пункт утримання нелегалів у Павшині хоч і закрили, але в краї зосталося кілька таких тимчасових прихистків, зокрема в Мукачеві й Перечині. Тут іноземці мають де переночувати, що їсти й пити. На замку ніхто їх не тримає – вони вільні вийти в місто, прогулятися набережною. На умови не скаржаться: держава оплачує їм харчі (15 гривень на одного добових) й комуналку. Допомагають Управління Верховного комісара ООН у справах біженців і Данська рада у справах неповнолітніх біженців без супроводу. Таких, без дорослих, тут наразі 8. Усього ж у пункті зростає 32 дітей. Ходять до місцевої школи, вчать потроху українську мову, батьківщину бачать лише в Інтернеті чи телепрограмах.
Паспорт у лотерею
17-літня Ханна Осман до України потрапила два роки тому. Дівчина сама втекла із Сомалі. Її маму й двох маленьких сестричок убили. Зостався тільки дядько. На Вінниччині Ханну затримали й відправили до тамтешнього пункту розміщення нелегалів. Тут доля й звела Ханну з Чегою Алі, теж із Сомалі. На рідній землі один одного вони не знали. Хлопець і дівчина побралися, й торік у них народився Азіз. Нині Ханна чекає другу дитину. Мріє про роботу, нормальне життя й спокій за майбутнє.
Сам Чега в Україні вже четвертий рік. 23-літній хлопець сподівається, що йому пощастить – і посвідка біженця у нього таки з’явиться. Хоч і ставиться до цього документа скептично: «Нам хочеться не лише існувати… Тепер ми їмо й дихаємо. А для життя потрібна робота, і його варто пізнати. Ми хочемо сподіватися на краще, будувати майбутнє. Поки тут нічого не виходить. Жодного дня я не працював. Роботи, допоки не маєш папірчика про статус біженця, не знайти. З Сомалі втекли, бо там війна – ні жити, ні вчитися, ні працювати… Прямували до Європи. Родичів за кордоном не маємо, але є друзі в Англії, Норвегії. Там вони заробляють гроші, непогано живуть. Якби вдалося знайти місце праці в Україні, залишилися б. А те, що Ханна дістала статус біженця, нічого не дає, – ми в однакових умовах. Це лише паспорт, що дійсний рік».
Ханна й малий Азіз – двоє з трьох іноземців, яким удалося здобути на Закарпатті статус біженців. Є ще журналіст з Афганістану, якого влада переслідувала за критичні статті. У пункті також проживає землячка Ханни й Чеги. Нині її нема – поїхала до Києва з надією на документ. Статус біженця більшість із нелегалів сприймає як щасливий лотерейний квиток… Віри не втрачають ні на хвилину – ану ж бо доля всміхнеться, як і 35 іноземцям із майже 5 тисяч прохачів притулку. Саме стільки – 35 скитальців – на Закарпатті офіційно визнали біженцями за всі роки незалежності України.
«Донечку судомить, вночі кричить…»
Цього тижня 34-річний Харун Сарвар Зада та 24-літня Масуда, його дружина, повезли донечку Кайнат до Києва на операцію. У 9-місячної дитини вроджена вада серця, епілепсія. На медичну допомогу зі столиці біженці чекали більше півроку. Поїхали в супроводі лікаря з області. На Закарпатті немає дитячого кардіохірургічного відділення, тож допомогти маляті зможуть лише в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова.
Харун розповідає, тікав із Афганістану, бо там війна і переслідування. «Я міліціонер, всі закони знав і розумів… Але виходу не бачив, мусив покинути батьківщину, аби вижити. Хотів у Європу, але на кордоні впіймали. Три роки тому в Україні познайомився з Масудою. Одружилися, народилася наша прекрасна Сурія. А потім і Кайнат. В Афганістані лишилися наші батьки. Інколи ми спілкуємося телефоном. Якщо повернуся назад до Афганістану, у постійний страх, війну, то мене можна вважати не сповна розуму…»
Молода сім’я не скаржиться на умови. Проживають у кімнаті з краєвидом на річку Латорицю. На кухні самі готують собі їсти. «Проблем ніяких не маємо, тільки здоров’я донечки непокоїть, – каже Масуда. – Уночі моя маленька Кайнат не спить, її постійно судомить, дуже кричить… А тепер ще й застудилася…»
«Якщо буде можливість, хочемо залишитися в Україні, – зауважує Харун. – Тут добре, бо не йде війна і люди хороші. Тільки роботи й документів нема. А наша донечка серйозно хворіє. І що будемо чинити, як у лікарні нам скажуть: нема паспорта, то й не допоможемо?!. Цього боїмося найбільше».
Де тато – не знають
В українському «полоні» на цілий десяток років опинилася сім’я з Сирії. 35-літня Ісмахан Мустафа мріяла з чоловіком і дітьми потрапити до Німеччини. Затримали їх на кордоні зі Словаччиною. Батько повернувся до Сирії, та де він нині і чи живий узагалі, – не знають.
Три роки родина жила в Харкові, ще три – у Києві, і вже майже п’ять перебуває тут, у Мукачеві. Найстарший із шести дітей, 16-річний Діяр Мустафа, добре володіє українською. Навчається в тутешній школі, хоче вступати до Ужгородського медичного коледжу. Наймолодшій Хаджі – шість. Вона єдина народилася на Україні. Ісмахан показує ксерокопії довідок про звернення до Державної міграційної служби – документів у них немає.
«Допоки діти в школі, я пораю домашні справи, – розповідає Ісмахан. – Готую, перу, прибираю… Чоловік у Сирії, вже й не пам’ятаю, коли востаннє бачилися. Його забрали. Я кричала, розпитувала, хто вони, куди… Ніхто не відповів. Документів чекаю вже 10 років. Мої мама і тато часто плачуть у телефонну слухавку, питають коли повернемося… Та якщо прийду назад, посадять до в’язниці, можуть убити. А в мене ж маленькі діти… Ні, у Сирії нам нічого робити».
Родині Мустафа пропонували поїхати до Канади, але Ісмахан каже, втомилася постійно не знати, чого чекати далі. Хоче осісти тут, в Україні. Мати документи й жити, як усі.
Кому – притулок, кому – транзит
Торік у липні почав діяти новий закон про біженців та осіб, які потребують захисту. «Цей закон суттєво розширює права нелегалів, – пояснює Ігор Михайлишин, начальник головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області. – Іноземці, що звернулися до нас, можуть законно перебувати на теренах України. Статус біженця дістати важко. Є різні категорії іноземців: одні просять захисту через війну, релігійні, політичні переслідування, тортури, стихійне лихо. Інші вбачають в Україні транзитний коридор. Депортувати таких осіб можна лише тоді, як встановлять особу нелегала. А своїх правдивих даних озвучувати не хоче ніхто. Крім того, у багатьох країнах нема наших дипломатичних представництв, тож нерідко запити треба через Москву надсилати».
Усього ж на 1 січня 2012 року в нашій державі перебуває близько 2500 визнаних біженців і майже 6 тисяч осіб без громадянства. На Закарпатті за роки незалежності України біженцями офіційно стали 35 іноземців із Афганістану, Іраку, Шрі-Ланки, Ірану, Сирії та Сомалі. Просили ж про такий статус близько 5 тисяч осіб. Жоден не дістав громадянства України. 2012-го лише Ханна, малий Азіз і журналіст із Афганістану офіційно визнані біженцями. Іншим видають довідки про звернення до Державної міграційної служби в Україні. Щомісяця їх треба поновлювати.
«Наш пункт відкритого типу, розрахований на 120 осіб, – зауважив Петро Росола, заступник директора Пункту тимчасового розміщення біженців у Закарпатській області. – Ніхто тут не тримає людей у клітці. Дітлахи навчаються, зокрема в Мукачівській ЗОШ № 16, мають багато друзів, опановують мову, граються… Дорослі теж пристосувалися».
Фінансує притулок держава. Пункт уклав договір із Данською радою, за яким для підлітків облаштовано клас української мови. За підтримки Міжнародного фонду охорони здоров’я та навколишнього середовища «Регіон Карпат» (NEEKA) вони зможуть екстерном скласти іспити й здобути відповідні сертифікати. Данська рада також допомагає з одягом, іграшками. Товариство Червоного Хреста надає телефонні картки, аби нелегали могли спілкуватися з рідними. Лікують іноземців у тутешніх медичних закладах.
Отож хочемо чи ні, а люди, які потрапили до нас як нелегальні мігранти з країн третього світу, стають частиною закарпатського соціуму…
Надія Вишневська
