Білорусь – без рідної мови й демократії, зате зі стабільністю і порядком
Закарпатський журналіст спробував протягом кількаденного візиту пізнати братню республіку.
Днями у рамках міжнародного проекту вдалося відвідати братню слов’янську Білорусь. І хоча, їдучи у цю сусідню країну, пригадувалися утиски свободи слова та політичні переслідування, під кінець візиту, ці, звичайно, не супер позитивні елементи білоруського життя відійшли на останнє місце. Натомість залишилися добрі враження від білоруської дисциплінованості, чистоти і, звичайно, привітності. Але про все по-порядку…
400 кілометрів зі Львова – за 11 годин!
До Білорусі відправляємося з Ужгорода. Відтак зранку у Львові зустрічаємося з колегами із західних областей України і прямуємо до Біловезької Пущі. Саме там повинен пройти форум із представлення проектів, оплачуваних фондом спільного технічного секретаріату «Польща-Білорусь-Україна 2007-2013». Тобто, у Пущі ми повинні зустрітися зі своїми польськими та білоруськими колегами. Попереду – більше 400 кілометрів. Мабуть важко повірити, але ми долали цю відстань близько 11 годин…
Одразу за Львовом наш комфортний автобус почало кидати на вибоїнах. Особливо запам’ятався відрізок Радехівського району, де десятки КАМАЗів та інших вантажівок звозять цукровий буряк, тим самим розбиваючи шляхи. У Волинській області – аналогічна ситуація: такі ж розбиті вузенькі дороги, дуже бідні хатки посеред полів та боліт. І лише де-не-де – чепурні будинки, увінчані квітами. Збільшивши у Луцьку свій десант журналістами з Рівного та Волині, прямуємо через Ковель на білорусько-український кордон. З нашого боку перетин рубежу довелося чекати недовго: прикордонники та митники, почувши, що ми – журналісти, оперативно передивилися й перевірили документи і відпустили нас на Білорусь. За цей час встигаємо профільтрувати тамтешній «Дьюті-фрі» шоп. Пакуємося екзотичним алкоголем та прямуємо підкоряти білоруську частину кордону.
Тут усе виявилося значно складніше. Спочатку нам роздали якісь картки, куди потрібно було вписати всі свої дані: від номера українського паспорту до домашньої адреси й місця, мети та установи візиту. Відтак білоруські митники, добряче попорпавшись у всіх свідоцтвах, документах, навіть знявши «шайбу» кілометражу, виявили, що у нашого водія немає техогляду міжнародного зразка. Хоча сам водій запевнив, що об’їздив пів Європи з наявним у нього техоглядом, не маючи жодних проблем. На з’ясування цього питання пішло приблизно півтори години. Зрештою, наш драйвер сплатив 2 мільйони штрафу… білоруськими рублями. І разом нами отримав зелене світло на Білорусь.
Нові будинки, гарні дороги, прибрані узбіччя…
Одразу за кордоном наш автобус поїхав на диво плавно: під колесами відчувалося добротне шосе без жодної ямки, горбка чи ще якогось дефекту. Обабіч траси у всіх селах і містечках – охайно скошена трава. Поля всі переорані або рясніють врожаями. Тут не побачиш, аби земля пустувала, як на українському боці. Вражають і новенькі чи то пак дуже гарно відремонтовані місцеві хати, приміщення сільських шкіл, амбулаторій та інших адміністративних споруд.
За 50-55 кілометрів від кордону перед нами постає Брест. Здалеку це місто-герой зустрічає нас цілим мікрорайоном новобудов, пофарбованих у синьо-жовто-білі кольори. У місті – такі ж рівнесенькі дороги, підстрижені газони, справно працюючі світлофори і напрочуд дисципліновані водії, котрі не їдуть на жовте світло, як, до прикладу, у нас. А ще у Бресті помічаємо величезної території спортивну споруду для змагань на байдарках, поряд – кілька великих сучасних стадіонів та інших спортивних майданчиків. І, звичайно – брестська фортеця, яка є родзинкою цього міста. Вона була заснована ще у 1875 році після поділу Речі Посполитої, пережила дві світові війни, була під руйнована німцями у 1941-му, а нині своїми мурами та експонатами розповідає про події кількасот літньої давності.
За 55-60 кілометрів від Бресту – перші білоруські села, впритул наближені до відомого у всьому світі заповідника Біловезька Пуща. Оскільки у Пущу ми потрапили близько 21.30, то споглядання її принад довелося перенести на наступний день. Відтак вечеряємо місцевою смакотою (звичайно, не обійшлося без тутешньої славнозвісної картоплі), знайомимося з білоруськими та польськими журналістами і йдемо по своїх «гастінніцах»…
Тихі вибори по-білоруськи
Під час сніданку натрапляємо на білоруську строгість і у той же час гостинність та розуміння.. Хтось із гостей з’їв наші дві порції, відтак адміністратор сказала, що у неї все по інструкції, тому більше – «не положено». Однак, дізнавшись згодом, що ми з України, та ще й журналісти, до тих двох порцій дала ще й добавки.
Власне форум проходив у музеї природи Біловезької Пущі. Нам дозволили заходити і робити фото у музеї безкоштовно. Відтак, майже кожен зарубіжний учасник мав змогу сфотографуватися зі славнозвісним білоруським зубром і не тільки. Паралельно проходила презентація спільних польсько-білорусько-українських проектів у окремих містах Білорусі, Польщі та у деяких районах Львівської, Волинської та Закарпатської областей. Кошторис цих ініціатив коливається від 250 тисяч до 6-8 мільйонів євро. Масштаби теж вражають. Щоправда це – лише презентація. Значно цікавіше буде проаналізувати перші «плоди» з освоєння європейських грошей у братніх республіках…
Агітплакат-нагадування про ВибориПісля кількагодинного форуму їдемо у сусіднє містечко Кам’янец оглядати відремонтований за європейські гроші будинок-інтернат для дітей з різними вадами. Тут впадає в око пішохідний перехід, біля якого стоїть макет школяра. Для запобігання аварій тут також роздають дітям кулони-світлячки. Їх рекламують на місцевих білбордах. Взагалі, білбордів тут майже немає, а котрі є, то закликають любити Білорусь або рекламують, в основному, державні підприємства. До речі, 23 вересня у Білорусії пройдуть місцеві вибори. Однак, тут не побачиш жодної агітації, жодного обличчя кандидата чи партії. Максимум – інформація, що вибори будуть і заклик просто прийти і проголосувати. Мабуть, люди вже знають за кого…
Біловежська Пуща – заповідник та місце розвалу СРСР
Надвечір відправляємося на повноцінну екскурсію Біловежською Пущею. Зауважимо, що аби об’їхати 163 тисячі гектарів заповідника з білоруської сторони, потрібно подолати більше 50 кілометрів. З польського ж боку пущі значно менше – 63 тисячі гектарів. Туди, за наявності Шенгену, можна пройти просто пішки… Звичайно, родзинкою цього всесвітньо відомого заповідника є не лише зубри, але й історичне місце, де троє президентів Лукашенко, Кравчук та Єльцин, фактично, поклали край існуванню Радянського Союзу. Це урочище називається Віскулі. Зараз воно є режимним об’єктом і дачею Лукашенка. Відтак, дорога нам туди закрита. Аби не було спокуси порушувати місцевий порядок, наш автобус швидко проїжджає повз цю ласу територію. Наша гід розповідає, що Лукашенко часто сюди навідується. Однак, ніде не перекривають дороги, немає великих кортежів та свити. Взагалі про Президента й політику тут або не говорять взагалі, або кажуть лише хороше…
Наступна цікавинка Пущі – місток із емблемою царської Росії на честь перебування тут царя Олександра Другого. Збоку – мисливські будинки, далі – 600-літній Дуб-патріарх, посеред Пущі – 240 гектарів озера, в якому водиться чимало видів риби. А на околиці – резиденція справжнісінького білоруського Діда Мороза. Дідо, щоправда, одягнений за сезоном, у легких атласних штанах та накидці. Поряд – 12 місяців, чарівний млин, який ніби виконує бажання, Білосніжка та сім гномів, північні олені та ще багато цікавих казкових персонажів.
Спілкуватися білоруською у Білорусі … «не модно»
До слова, за два дні перебування в Білорусі, лише від того ж Діда Мороза вдалося почути білоруську мову. Відтак після вечері у Пущі запитую місцевих жителів, чому білоруська мова залишилася лише на місцевих рублях та дорожніх вказівниках? Люди кажуть, що спілкуватися білоруською у них – не модно. Це – по-сільськи. Тому нею більше послуговуються у далеких від міст хуторах. І то не всі. Увечері, передивляючись місцеве телебачення, у підтвердження сказаного не вдалося знайти жодного білоруськомовного каналу. Так само у містах можна знайти хіба одну газету з 10-ти-20-ти на білоруській. Місцеве населення про це говорить дуже обережно, кажуть, що вже дуже звикли до російської і тому не бачать у цьому проблеми…
Під час останньої вечері у бесідах із представниками брестської обласної влади, дізнаємося, що держава всіляко підтримує саме державні підприємства. Також тут велику увагу приділяють соціальному захисту населення. За 3-5 років сумлінної роботи на окремих підприємствах, люди отримують квартири, мають відпустки, путівки в санаторії тощо… Середня зарплатня білорусів дещо вища за українську. А в деяких галузях – у кілька разів вища. Так білоруські лікарі отримують близько 4-5 мільйонів рублів, що еквівалентно 4-5 тисячам наших гривень. Вчителі – на тисячу менше… Літр бензину тут коштує від 6,5 до 7 тисяч рублів, що дорівнює 6,5 -7 гривень. Хліб коштує близько 3 гривень… Містами і селами ходять не надто яскраво і модно вдягнені люди. Щось схоже на жителів гірських українських райцентрів. На обличчях у них – нещирий спокій. А ще, у Білорусії – менше багатолітражних авто: джипів, крутих «Мерседесів» чи «БМВ». Тут, в основному, малолітражки та дуже старенькі іномарки. Вочевидь, економлять люди дешевий бензин…
місток із емблемою царської РосіїБілоруси більше задоволені життям, ніж навпаки
Вже від’їжджаючи з країни, вдалося поспілкуватися з місцевими молодими журналістами. Вони розповіли, що у їхній країні після 11 міліціонери спокійно забирають і відвозять додому дітей до 14-16 років, якщо ті без супроводу батьків та дорослих. Колеги зізналися, що про політику місцеве населення у громадських місцях майже не говорить, не говорять на цю тему, особливо з іноземцями. Однак, не приховують, що тут можуть заарештувати навіть за масове прослуховування у громадських місцях пісень, на кшталт: «Перемен требуют наши сердца…» Віктора Цоя. Попри це все, із усього побаченого та почутого склалося враження, що білоруси більше задоволені своїм життям, ніж навпаки. Відтак, у своїй більшості не готові міняти стабільність та сучасний соціал-комунізм на свободу слова та демократію…
На зворотньому шляху до України білоруські митники пропустили нас за хвилин 15. Зібрали наші картки з персональними даними і побажали щасливої дороги. А от наші рідні – протримали нас довше, відтак впустивши наш автобус до рідної країни на рідні вибоїни та демократично бур’янисті незорані поля…
Павло БІЛЕЦЬКИЙ, Білорусь-Україна-Ужгород
