Переведи мене через Майдан
Якщо 1957 року в усі мови світу увійшло російське слово «спутник», то зараз в усі мови входить українське слово «майдан».
Щоправда, на одній шостій суші це слово стало популярним ще у сімдесяті, коли радянські барди Сергій і Тетяна Нікітіни виконали пісню «Переведи меня через майдан» на слова В.Коротича у перекладі Ю.Моріц. В оригіналі вірш звався «Останнє прохання старого лірника» і був трохи тужливішим за знаменитий переклад. Віталій Олексійович наврочив, пишучи: «Переведiть мене через майдан, де все святкують, б’ються i воюють, де часом i себе й мене не чують, переведiть мене через майдан». Цей термін набув політичного звучання під час студентського голодування у 1990 році, коли Майдан ще офіційно звався площею Жовтневої революції, але згодом його таки перейменували на Майдан Незалежності. Другий Майдан зібрався там само наприкінці 2004, третій – наприкінці 2013. Правда, було ще кілька проміжних Майданів (на зламі 2000-2001 – під гаслом «Україна без Кучми», після 2010 р. – податковий, чорнобильсько-афганський, мовний), але всі вони закінчилися безрезультатно. До якого ряду – першого чи другого – впишеться нинішній Майдан, наразі невідомо.
Почалися нинішні події на грунті розчарування у тому, що 28 листопада не було підписано угоду про асоціацію України з ЄС. Ще у середині листопада, коли наш парламент став провалювати останні закони, прийняття яких вимагала від нас Європа, Юрій Луценко, який зараз керує рухом «Третя республіка», став закликати людей вийти 24 листопада на Майдан. Хоча перші активісти зібралися там ще ввечері 21 листопада – після того, як парламент демонстративно провалив усі 6 законопроектів про можливість ув’язненим лікуватися за кордоном, спрямовані на вирішення долі Юлії Тимошенко. Наступної п’ятниці, 22 листопада, парламент знов не прийняв нічого конструктивного, а спікер Володимир Рибак оголосив перерву аж до грудня. Більш того, уряд прийняв постанову про призупинення своєї роботи у напрямку євроінтеграції. Це подавалося як суто тимчасовий захід. Але як відомо, у нас немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тому того вечора на Майдані вже зібралася помітна кількість протестувальників – у пресі називалася цифра до півтори тисячі чоловік. Тоді же ініціативні групи в різних обласних центрах почали домовлятися про майдани на місцях.
Перший тиждень майдани мали чітко виражений євроінтеграційний характер. У Києві в неділю, 24 листопада, зібралося близько ста тисяч чоловік. П’ять-десять тисяч мітингували під пам’ятником Шевченку у Львові. В Ужгороді під дощем вийшло близько тисячі чоловік.
Хоча окремі радикали одразу висловлювалися за повалення влади, перші мітинги ще концентрувалися перш за все на перспективі євроінтеграції. Про це свідчили їхні гасла, відображені на плакатах, а також переважна більшість виступів.
Найзагадковішою поки подією нинішнього Майдану залишається побиття людей у ніч на 30 листопада. Більшість експертів наразі схиляються до думки, що це була особиста ініціатива міністра Захарченка. Мовляв, шеф прилетів з Вільнюса втомленим і знервованим, усю ніч відпочиває, а ми на ранок зробимо йому отакий подарунок – доповімо, що ніякого Майдану вже немає. У принципі, все так і могло би статися. Якби «Беркут» не вдався би до насильства, історія Майдану могла припинитися уже 30 листопада. Він почав видихатися і втратив перспективу, люди тієї ночі були полишені самі на себе, єдиного керівництва не було. Бачення того, що робити далі, також було відсутнє.
Півтори тисячі міліціонерів могли винести з Майдану чотириста змерзлих мітингувальників без жодних жорстокостей: просто четверо парубків беруть кожного, хто їм трапляється, за руки-ноги і несуть до машин. Замість цього вчинено ірраціональну бійню, яку вже порівнюють із Кривавою неділею 9 січня 1905 р. або з убивством Георгія Гонгадзе.
Можливо, рівень жорстокості був спонтанний, зумовлений станом міліціонерів, котрих цілий день тримали в напрузі у автобусах навколо Майдану, кілька разів приводили у повну готовність і знов відкликали, бо чекали, коли Майдан максимально спустіє сам. Коли «беркутівці» з’явилися на площі, у них полетіло сміття – можливо, від спеціальних провокаторів, можливо, від цілком щирих мітингувальників, які вже знудьгувалися і не усвідомлювали, що чинять. Цього виявилося досить, аби кільком давно вже накрученим міліціонерам «зірвало дах», а відтак ланцюгова реакція за лічені секунди охопила весь збірний загін.
Може, все було саме так. Але багато експертів вважають це все політичною технологією, бо те, що сталося в результаті бійні, виявилося аж занадто вигідним для одних учасників конфлікту і аж занадто програшним для інших. Майдан, який став видихатися, тепер отримав новий потужний імпульс для подальшого існування. Раніше люди стояли за інтеграцію, ставлення до якої в народі далеко не однозначне. Влада навела чимало аргументів, чому слід зробити паузу. На когось це подіяло. Тому у неділю, 1 грудня, людей могло вийти навіть менше, ніж тиждень тому. Проте побиття змінило геть усе. Тепер вже пропонувалося виходити не за євроінтеграцію, а проти свавілля влади. Якщо Врадіївка носила локальний характер, то повторення її на Майдані вже стало глобальним.
Кому побиття було максимально невигідним, то це Януковичу. Усе було настільки дико (як казав його соратник, «немного по-дебильному»), що не вкладалося в голову. Президент мовчав дві доби і висловився з цього приводу тільки у понеділок. Це було ще однією помилкою. Якби гарант рішуче відреагував ще опівдні у суботу, то наростаюче цунамі народного обурення можна було би зупинити у зародку. Максимально швидке виявлення і покарання «стрілочників», вчинений перед телекамерами прочухан міністрові – усе це могло би знизити градус напруги у суспільстві. Але чи то втома від Вільнюса була занадто велика, чи то президент взагалі перебував у тривалій депресії – особистісний фактор тут зіграв вирішальну і дуже негативну роль.
Натомість вигідним побиття було для надто багатьох. Це не значить, що саме вони могли бути причетними до організації конфлікту, але саме для них лягла карта. По-перше, виграла опозиція. Дискутувати про зовнішньополітичний курс можна було би до нескінченності, і Майдан врешті-решт втомився би від цього (власне, вже почав). Тепер же з’явився залізобетонний аргумент, чому владу треба змінювати. Майдан отримав друге дихання – принаймні, на тиждень-другий.
Новий скандал виявився вигідним для Європи і США. Тепер Віктор Янукович, який посмів виступити проти написаної для нього ролі, виявив власну непокірність, став проявляти ініціативу і бажання грати власну гру, перетворювався на жорстокого диктатора. Тепер можна було, за виразом іншого його соратника, “множити його на нуль”. Цим і зайнялися суботні і недільні теленовини на всьому Заході. Відносно стримувалися хіба що традиційні адвокати України на чолі з Польщею, розуміючи, що перетворення української влади на суцільну обитель зла остаточно поховає для нас вже найменшу перспективу інтеграції.
Потирали руки у Кремлі: по-перше, поглиблення конфронтації з Європою, по-друге, дестабілізація внутрішньої ситуації в Україні продовжиться. Значить, клієнт усе більше дозріватиме, щоб узяти його без особливих зусиль. Так і відбувається – вже у вівторок у кримському парламенті пролунала вимога вступати до Митного союзу.
Нарешті, побиття збурило далеко не монолітну владну команду, де різні конкуруючі угруповання борються за вплив на президента. Прокол з боку Захарченка, який підставив шефа, можна було використати по повній, аби змінити порядок шикування біля трону. Схоже, що першим усе прорахував Сергій Льовочкін. Йому було з чого обурюватися. Поки він гарував, організовуючи провладні контрмітинги, на яких фактично стартувала чергова президентська кампанія Януковича, виліплював там образ турботливого батька нації, хтось за його спиною поламав всю гру. Партія війни обійшла партію миру. Зваживши на всі за і проти, голова президентської адміністрації попросив відставки. Мовляв, нехай замість мене буде Захарченко – тоді вже точно президентський імідж зійде на пси. Цілуйтеся з ним, обнімайтеся, якщо вже цей міліціонер наважується влізати у мою зону відповідальності і плюндрувати усе, напрацьоване мною. Інформацію про це було негайно і демонстративно злито в Інтернет-пресу. Відставку, звичайно, не прийняли.
Але і Віталія Захарченка президент не став карати – це один з найбільш відданих слуг, близький друг сина Олександра, який всі вихідні нібито провів з батьком у його резиденції. Здавати своїх – дуже не по-донбаськи, цим Янукович принципово різниться від Віктора Ющенка. Та й небезпечно це: пожертвуєш одним – побіжать всі інші, які і так вже на низькому старті до Борисполя. Але розподіл якихось привілеїв між групою Льовочкіна і так званою Сім’єю, очевидно, таки змінився на користь першої за рахунок другої. Тепер головний адміністратор має це відпрацьовувати, і вже під Маріїнським палацом організовується постійний контрмайдан президентських прихильників.
А ще могли показати зуби «найбільші друзі» президента – олігархи. Кожному є що вициганювати, тому не скористатися зі скрутного становища гаранта було би просто гріхом. Можливо, відвідувачів у президента в суботу-неділю не бракувало, тому він так і не вийшов до народу. Той же однозначно образився, і вже практично згаслий Майдан розгорівся з новою силою.
Минулої неділі в Києві зібралося близько півмільйона людей. Може, трохи менше, але це не надто принципово – головне, що значно більше, ніж минулого разу. Тепер опозиційні лідери спробували усе взяти у свої руки і перевести у режим затяжної позиційної війни. Облаштовано фешенебельні нічліжки у трьох палацах – Жовтневому, Київській адміністрації і Будинку профспілок. По всіх областях кинуто клич їхати до Києва. Основним плацдармом зроблено майдан Незалежності, підходи до якого заблоковано, а потім і прикрито справжніми барикадами. Водночас зберігається і ряд додаткових майданів – на Європейській і Михайлівській площах. Схоже, на суцільний Майдан планується перетворити цілий Хрещатик – якщо не від Бессарабського ринку, то, принаймні, від міської адміністрації.
Гасла тепер більш конкретні – відставка уряду і президента (спершу говорили про імпічмент, але відповідного закону просто не існує, а прийняти його в нинішніх умовах нереально). Рядові активісти заявляють, що влада сама налякається, коли на київські вулиці вийде мільйон-другий протестувальників, і вона просто втече. Проте у таку легку перемогу мало хто вірить. Тому намічено і пару складніших заходів. По-перше, запропоновано заблокувати центральні квартали Києва, особливо владні органи. Поки що ця тактика пробуксовує. У перші дні людей постійно ганяли від одного будинку до іншого, але результат нульовий. По-друге, гадалося заблокувати проїзд усіма вулицями, перегородивши їх автомобілями. Це вже як в анекдоті: коли у Сахарі встановлять Радянську владу, там почнуться перебої з піском. Так і тут: Київ зазвичай знемагає від пробок, але тепер вони якось самі розсмокталися.
Знаковою подією неділі стала також імітація штурму президентської адміністрації. Її почала група відвертих провокаторів, до якої радо приєдналися цілком щирі мітингуючі, котрі зневірилися у дієвості мирного спротиву і прагнули радикальніших дій. Опозиційні лідери явно вичікували певний час і тільки перегодом стали боротися з провокацією. Її мета була цілком прозорою. Ішлося про те, щоб відвернути увагу світової преси від справді масштабного і мирного Майдану, зосередити всю увагу на зовсім не мирній акції. Цю ціль було реалізовано на всі сто. Також потрібно було нівелювати ціну крові – цього теж досягнуто. Постраждалих у неділю налічується до трьохсот, але про них говорять вже менше, ніж про суботніх. До того ж тепер серед постраждалих і хлопці з останнього призову до внутрішніх військ. Ну і нарешті – народу показано альтернативу до того, про що говорить опозиція. Врешті-решт слухати одних і тих же лідерів набридне, народ кинеться до радикальніших дій – і тут можна буде все скінчити одним махом.
Парламентська опозиція поки виявляє себе не з найкращого боку. Спроба з ходу, похапцем провести голосування про недовіру уряду виглядає як бажання провалити це питання. Виявляється, не було узгоджено дії з комуністами, які готові були валити уряд – тільки не за зрив інтеграції, як було записано у постанові від опозиції, а за побиття людей. Чому не можна було попередньо зустрітися з Петром Симоненком і домовитися про взаємно прийнятні формулювання, так і лишилося загадкою. Ясно, що з боку комуністичного лідера знайшлися би й інші відмовки, але принаймні слід було би пройти усю переговорну процедуру – не виключено, що вона все-таки завершилася би порозумінням. Як сказав днями з іншого приводу сам Віктор Янукович, ламати – не будувати. На етапі руйнування комуністи цілком могли би виступити ситуативними союзниками.
Ще дивніше, що не було переговорів з позафракційними депутатами, котрі є найприроднішими союзникам. Ну а про домовленості з членами провладної фракції, схоже, взагалі не йшлося. Усе було зроблено настільки похапцем – ніби спеціально для того, щоб більше цієї сесії парламент не міг голосувати проти уряду. Натомість Микола Азаров пообіцяв поміняти окремих міністрів. Схоже, що це плата різним впливовим фігурам у Партії регіонів, які утримали своїх васалів від бунту і тепер можуть отримати додаткових персональних міністрів.
Натомість Майдан продовжується, але настрої розчарування на ньому наростають. Нині він є унікальним конгломератом щирого ентузіазму і романтики, свідомих політичних технологій і підступних провокацій. Одним словом, «переведіть мене через майдан, з жалями й незабутою любов’ю. Там дужим був і там нікчемним був я. Переведіть мене через майдан».
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”
