Слуги народу чи народ у слугах
Парламентські вибори на Закарпатті: інтриги, підводні камені, можливі результати
У політичному житті зараз мертвий сезон. Але це тільки на перший погляд. Так, парламентська більшість саморозпустилася. Уряд, навпаки, вистояв. Десь на День Незалежності очікується президентський указ про розпуск парламенту (на той час мине якраз 30 днів, як він буде без коаліції), відтак призначать нові вибори. Поки ж ці тижні – без якихось особливих перемін. Проте це тільки поверхня подій. А все пішло, як велика риба, на глибину. Адже ідеться не просто про вибори нової Верховної Ради (вже восьмої), а про переформатування усього політикуму – причому, найбільш радикальне за весь період незалежності.
Нині розгортаються дві паралельні інтриги. Одна пов’язана з прийняттям нового виборчого закону. Замість нинішньої мажоритарно-пропорційної системи прагнуть запровадити виключно пропорційну, причому із відкритими списками (виборці не тільки голосують за партію, а й впливають на пересування прізвищ у її списку). Правда, великої надії на запровадження відкритих списків саме зараз немає. У ЦВК відсутнє навіть необхідне для цього програмне забезпечення. Але від мажоритарної системи нагорі налаштовані рішуче відмовитися. У наших умовах це був абсолютно корупційний механізм. На Закарпатті, зокрема, усі знають про 200-гривневих депутатів. До того ж, провести нині мажоритарні вибори у Криму неможливо, а у Донбасі – малореально. Тож, новий виборчий закон доведеться приймати. Найімовірніше, йтиметься про пропорційну систему із звичними уже закритими партійними списками, де порядок прізвищ визначається партійним з’їздом (фактично – особисто партійним лідером). Хоча ще можливі якісь варіанти.
Друга інтрига полягає у перегрупуванні партій в межах існуючих електоральних ніш. Партії уже прикидають, хто і де активніше за них голосуватиме, відповідно до цього переорієнтовують усю свою агітаційну діяльність. Також ведуться переговори з нинішніми мажоритарниками щодо включення їх до списків в обмін на фінансування кампанії. Усе доводиться робити швидко, щоб не сказати – поспіхом, бо часу для розкачування зовсім немає.
Фактично кампанія займе весь вересень і половину жовтня. Великого ажіотажу вона не викличе. Навіть 4-5% найбільш політизованих представників українського суспільства вже будуть повністю втомленими від майже річної напруги. З іншого боку, нинішня Революція гідності здобула урок із помилок Помаранчевої революції: якби на початку 2005 року зразу провели перевибори парламенту, усе надалі могло би піти зовсім іншим курсом.
Як не дивно, ключову роль у цих виборах відіграє особисто Петро Порошенко. Він ще не розтринькав високий рівень довіри, продемонстрований на президентських виборах. Наприкінці серпня очікується завершення антитерористичної операції, після чого президентський рейтинг може навіть дещо піднятися. Правда, восени він здатен піти униз через наростання неминучих соціально-економічних проблем. Тому важливо провести вибори вчасно – на піку популярності. Адже роль правителя-переможця – це вперше за кілька останніх століть української історії.
Однією з головних інтриг майбутньої кампанії буде така: чи вдасться Петру Порошенку сформувати парламент під себе, під власну програму реформ, власне бачення того, яким має бути український політикум. Зрозуміло, що він налаштований тільки на це і має для того солідні підстави. Наразі президентська команда має сильних іміджмейкерів. Інавгураційна промова була просто блискучою. За наступні два місяці теж явних іміджевих проколів не було. Якщо вдасться протриматися ще стільки ж, результат пропрезидентської партії може сягнути досить близько до заповітних 50%.
Створену свого часу Петром Порошенком партію «Солідарність» нібито має повести на вибори Юрій Луценко. Але розгортається гостра інтрига в кожній окремій області – хто очолить регіональні парторганізації. Саме цій людині логічно потім стати губернатором (хай зі значно меншими повноваженнями, ніж зараз, та все одно впливовою фігурою). Головне ж, що саме від обласних лідерів «Солідарності» залежатиме, скільки голосів набере партія у кожному регіоні.
Хто поведе на вибори «Солідарність» на Закарпатті – поки загадка. Може, нинішній губернатор, може, хтось інший. Втім, аж надто великого вибору у Порошенка – Луценка немає. Аби перерахувати подібних краян, досить пальців однієї руки. Зараз, мабуть, і відбувається зважування усіх плюсів і мінусів по кожній кандидатурі. Тому закарпатській еліті зараз зовсім не до заморських курортів. Адже потрібна людина, здатна підняти партійний рейтинг на Закарпатті практично з нуля.
Аналогічно й «Удар» за три роки так і не став яскравою командою, з якою би чітко асоціювалася певна політична ідеологія. Ну, євроінтеграція – це само собою. Але от який з двох альтернативних різновидів демократії – соціальний чи ліберальний – сповідує партія, сказати вже набагато важче. Поки весь імідж цієї партії тримається переважно на В.Кличкові. Обласниому лідеру Валерію Пацкану доведеться, перш за все, потужно нагадати про себе виборцям, а відтак провести кампанію, вже не тільки експлуатуючи образ боксера-чемпіона, а й вигадуючи щось принципово нове. Партія може провести по два, а то й навіть по три майбутні парламентарії від кожної області. Проте для цього доведеться дуже вже постаратися, а головне – запропонувати виборцям кандидатури, в які повірять.
«Батьківщина» навчилася жити без Юлії Тимошенко. Також і леді Ю. вийшла на волю зовсім в іншу країну, ніж та, в якій її ув’язнили. Ані бренд матері-берегині, ані образ Жанни д’Арк зараз в нашого електорату не популярні. З іншого боку, все ж є фахова команда з великою кількістю впізнаваних фігур, які, до того ж, більш-менш притерті одна до одної. Тому саме ця партія може стати основою для конструктивної опозиції. Тоді її рейтинг буде дещо вищим. Але може і залишитися союзником нинішньої президентської команди. Тоді рейтинг буде нижчим, зате ширшим стане представництво у виконавчій владі.
Для обласної організації цієї партії зараз не найкращий час для перевиборів. З одного боку, ряд партійців працює в обласній і районних адміністраціях, але тяжко сказати, чи допоможе це на виборах, чи навпаки – зіграє проти. З іншого боку, сильна невизначеність у Києві не додає впевненості на місцях. Як прореагує на все це виборець – зараз не скаже ніхто.
Для «Свободи» вибори стануть справжнім випробуванням. Її фантастичний результат 2012 року зумовлювався тим, що саме ця партія розглядалася як найбільш радикальна альтернатива до камарильї Януковича. Зараз цей чинник вже не діятиме. Водночас партія яскрава. Тому зрозуміло, що повторити минулий результат вже не вдасться, але поборотися за прохідний бал цілком реально.
Головний «кіндер-сюрприз» останньої президентської кампанії – Олег Ляшко з його поки що віртуальною Радикальною партією. Якщо і не зовсім віртуальною (якась команда за цим лідером все-таки відчувається), то латентною. На Закарпатті Ляшку зараз потрібен який-небудь місцевий «важковаговик» – зовсім не обов’язково гострий на язик і радикальний у діях, але такий, що добре розумівся б на місцевій специфіці. Буде така фігура – буде і результат в області.
Не менш складно з іншим фаворитом нещодавніх президентських перегонів – Анатолієм Гриценком. Його партійний бренд «Громадянська позиція» відомий досить давно. Партія цілком пристойно структурована. Зараз вона вперше має шанс на реальну перемогу, але знов-таки багато (якщо не все) залежить від того, кого поставить лідер на чолі обласної організації. Цим кампанію можна або виграти із самого старту, або так само миттєво і безповоротно провалити її.
Найтяжче Партії регіонів. Упродовж доброго десятиліття вона працювала на одного політика, який виявився цілковитим банкрутом. Тому все пішло коту під хвіст. Чим є нинішня парламентська міні-фракція цієї партії – ліквідаційною комісією чи зародком якогось трансформера? Сказати дуже важко. І все ж поріділа закарпатська парторганізація певний шанс має. Як не парадоксально, свого часу вона створювалася як антиолігархічна команда (проти засилля на Закарпатті Віктора Медведчука) і потім ще кілька разів підтримувала цей імідж (але і втрачала теж). Якщо зараз знову вдасться зіграти на нелюбові глибинки до олігархів, то результат в області буде більш-менш пристойним.
І все ж максимум електорального спадку регіоналів перебере собі Партія розвитку України. Обласна парторганізація на чолі з Іваном Качуром і Сергієм Мошаком включає до себе кращі кадри від попередниці. На відміну від багатьох інших партій, ідеологія тут вимальовується досить чітко. Це партія суспільства, яке переходить від індустріальної фази до постіндустріальної (інформаційної), але при цьому прагне зробити цей перехід мінімально болісним, зберегти максимум того доброго, що існувало раніше, якось гармонізувати ці позитиви з віяннями нового часу. Ідеться про модернізацію нашої індустрії, а відтак й усієї соціальної інфраструктури, забезпечення певних стандартів життя тощо. Тобто, на зустрічах із закарпатським виборцем буде про що поговорити і за які струни зачепитися. А для нового проекту навіть просто подолати прохідний бар’єр – уже успіх.
Досить близька до цієї партії і партія Сергія Тігіпка «Сильна Україна». Фактично вони змагатимуться на одному і тому ж електоральному полі. Чи витримає український кінь двох? У парламентських кулуарах нібито обговорюється можливість легалізувати виборчі блоки (на сьогодні вони заборонені). Для двох близьких партій це був би вихід. Та й прохідний бар’єр нібито планується опустити від нинішніх 5% до 3%. Але навіть якщо таких новацій не буде, «Сильній Україні» все одно доведеться брати участь у виборах, адже спасувати – значить заздалегідь визнати поразку при тому, що шанси на перемогу все-таки є.
Чи можливе подібне відновлення партійного бренду «Фронту змін»? Чом би й ні? Адже нинішній закарпатський губернатор колись був причетний до нього. Бажаючих зіграти на цьому і зараз не бракує. Та й парторганізація робить певні іміджеві акції, аби нагади про себе. А проте тут усе надто жорстко залежить від ситуації в Києві, взаємин у трикутнику Порошенко – Яценюк – Тимошенко. Чесно кажучи, якоїсь окремої електоральної ніші для цієї партії поки не видно, але за два місяці все може змінитися.
Старі націонал-демократичні партії Рух і УНП, найшвидше, братимуть участь у виборах. А от яка мета в них – стратегічні (перемога) чи суто тактичні – покаже час. Втім, навіть просто нагадати про себе в черговий раз активізувати свій традиційний електорат – вже зовсім непогано. Аналогічно і дві угорські партії не мають великого шансу подолати прохідний бар’єр, але в межах Закарпаття здатні відіграти свою роль. Головне для них – мобілізувати свій електорат напередодні майбутніх місцевих виборів, які обов’язково відбудуться наступного року – або восени, або навіть раніше.
Аналогічна ситуація у «Єдиному Центрі». Команда досить серйозна, але в масштабах однієї області. Ставити на власний партійний список братам Балогам немає сенсу. До якого списку вони спробують потрапити? Чи все-таки приєднаються до тих нинішніх нардепів, які пробують зберегти мажоритарку? У першому випадку вибір досить великий. Все-таки відповідна партія отримала би не тільки необхідні фінансові вливання, а й відмобілізовану структуровану команду штабістів, агітаторів і спостерігачів. У другому випадку теж шанси досить високі. Мажоритарників у нинішньому парламенті понад дві сотні – цього цілком достатньо, щоб заблокувати вбивче для них рішення. Третім виходом може стати відновлення виборчих блоків.
Добре це чи погано, але Закарпаття – один із найбільш аполітичних регіонів України. Його настрої десь збігаються із середніми по всій Україні. Аби традиційно розважливих краян вивести із глибокої задуми, партійним агітаторам доведеться багато попрацювати. Вони нагадуватимуть, що саме наступний парламент зможе прийняти нову редакцію Конституції, запровадити нарешті реальне місцеве самоврядування (а не декоративне, як зараз) і реалізувати нарешті обласне волевиявлення 1991 року про самоврядну територію. По ідеї, це нашим людям має сподобатися, тоді й вибори викличуть жвавий непідробний інтерес…
Сергій Федака, газета “НЕДІЛЯ“
