ВИБОРИ-2014: З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ
Нинішні парламентські вибори в Україні були найбільш парадоксальними порівняно з усіма попередніми. Офіційна кампанія тривала два місяці, але все вирішила пара останніх днів, точніше – ряд помилок, зроблених у ті дні силами-фаворитами
Блок Порошенка набрав значно менше, ніж очікувалося. Ще за тиждень до виборів йому пророкували 30 і навіть 35%. У центральному штабі одразу після оголошення екзит-полів панувало неприховане розчарування. Але самі ж і винні. Було допущено ряд прикрих помилок, які знизили довіру до президентської команди буквально напередодні голосування. Телевізійний виступ Петра Порошенка у «день тиші» був абсолютно зайвим. Цей ролик швидше відштовхнув багатьох прихильників європейських стандартів і правової держави, аніж щось додав у рейтингу.
Рейтинг Президента і його найближчих сподвижників наразі досить великий, але демонструє тенденцію до зниження. Якби вибори відбулися наприкінці листопада, він був би ще нижчим. Тому президентська команда устигла заскочити буквально в останній вагон парламентського поїзду.
Ще один сюрприз Блоку Порошенка – розходження між даними екзит-полів і електронних протоколів. Перші відводили президентській партії перше місце, за другими виявилося, що вона тільки друга. А на першому – «Народний фронт» Арсенія Яценюка. Таке враження, ніби частина виборців-прихильників Арсенія Петровича чомусь трохи соромилася свого вибору і говорила соціологам, ніби проголосувала за Порошенка.
Тому і прикінцевий ривок «Народного фронту» – не так його власна заслуга, як наслідок перетікання туди голосів саме від президентської команди. Хоча Яценюк і сам завинив порушенням у «день тиші», але воно менше кидалося у вічі, ніж президентське, і сприймалося навіть як вимушений хід у відповідь. Хвалитися урядовій команді особливо нічим. Але певна частина виборців пробачає прем’єрові усе і навіть ідеалізує його через його дуже радикальну анти-путінську позицію.
П’ять мясяців тому сам Петро Порошенко переміг на президентських виборах через загальне розчарування трьома лідерами Майдану. Тепер маятник симпатій качнувся у протилежний бік. Тобто ми бачимо зародження в Україні якоїсь подоби англосаксонської двопартійної системи. 2009 р. намічалося щось подібне між партіями Тимошенко і Януковича. Але то був аж надто протиприродний союз між, образно кажучи, їжаком і змією, від якого міг народитися тільки метр колючого дроту. Зараз же певна система стримувань і противаг між партіями П.Порошенка і А.Яценюка (якщо вона справді виникне) буде значно більш органічною і життєздатною.
Третє місце «Самопомочі» – найбільший сюрприз даної кампанії. Тут теж маємо, з одного боку, перерозподіл голосів від президентської команди. З іншого ж боку, дана партія сприймається як борець за реальне місцеве самоврядування і децентралізацію влади, як цивілізована альтернатива всевладдю офіційного Києва. А проте і в самій столиці ця партія зайняла перше місце – це вже реакція на відсутність комунальних реформ з боку Віталія Кличка. Ще один плюс для цієї партії провінційних мерів – вони майже не світилися на всеукраїнському рівні (за винятком хіба що самого Андрія Садового), тому не мають ніякого антирейтингу. До останніх тижнів фаворити навіть не розглядали їх як реальних конкурентів, тому й не вживали ніяких контрходів.
Прорив Опозиційного блоку – ще один сюрприз. Його список всуціль заповнений людьми з дуже контраверсійною репутацією. Вони пройшли завдяки електоратові сходу і півдня України. Можна багато дискутувати, чому східняки зробили саме такий вибір. Це явно наслідок незадоволеності частини східного електорату з приводу відсутності реальних реформ і різкого погіршення життєвого рівня. Тож у такому голосуванні з відчаю варто бачити не так конфронтацію з Заходом, як природне бажання бути почутими – хай навіть через такі епатажні методи. Суттєву роль також у забезпеченні перемоги екс-регіоналів відіграв близький до членів блоку медіа-ресурс – особливо телеканал «Інтер».
Кампанію «Батьківщини» тяжко назвати вдалою. У перші тижні агітації вона будувалася майже виключно на образі Надії Савченко. Ставлення електорату до цієї героїні однозначно позитивне, але цього все-таки виявилося зовсім недостатньо. Тому в наступні тижні концепція кампанії змінилася, тепер вже акцентували на професіоналізмі інших фігурантів виборчого списку. І все ж час для повноцінної агітації було втрачено.
Щодо Олега Ляшка, то його, так би мовити, було занадто багато. Він перегрів свій потенційний електорат і почав викликати у нього уже відторгнення. Це той випадок, коли аж дуже добре – вже недобре. До того ж, у його спискові практично не було пізнаваних облич, крім дуже літнього і незрячого Ю.Шухевича. А виборець цього разу виявився максимально прискіпливим і хотів знати не тільки лідера, а й його команду.
Певне завищення рейтингу «Свободи» екзит-полами є загадковим тільки на перший погляд. Уявіть собі київського прихильника Опозиційного блоку. На виході з дільниці його питають, за кого голосував. Той розуміє, що зробив непопулярний у цих краях вибір і не хоче засвічуватися. Але називає не просто іншу партію, а у піку соціологам взагалі щось прямо протилежне. Тобто «Свободу» або «Правий сектор» (останньому екзит-пол теж давав 2,4%, хоча реально той не дотягнув і до 2).
А.Гриценко відверто здивував. Він мав реальний шанс здолати 5%-ий бар’єр. Принциповий полковник міг зібрати голоси багатьох розчарованих президентською і урядовою командами. Але його кампанія була відверто слабенькою, зокрема аж занадто дешевою. Зростання президентського рейтингу Гриценка відбувалося на фоні тодішніх бойових дій. Зараз же на фронті відносне затишшя, тому повторити той же досвід не вдалося. Судячи з дуже емоційної реакції на поразку, А.Гриценко чомусь все-таки вірив, ніби зможе пройти, навіть не докладаючи особливих зусиль. Все як у відомому анекдоті: «Боже, чому Ти ніколи не дав мені виграти у лотерею?» «А чому ж ти ніколи не купив квитка?!»
Найбільший здобуток даної кампанії – осиковий кілок у могилу Комуністичної партії. Дана партія давно перестала бути лівою (її парламентарії традиційно голосували в угоду олігархам і просто клептоманам), натомість вона абсолютно перетворилася на підстилку Кремля. Терпіти таких людей під час нинішньої гібридної війни з В.Путіним було неможливо. Водночас зникнення з політикуму комуністів ставить питання про творення в Україні реальної лівої сили – очевидно, все-таки не комуністичного, а соціал-демократичного типу. Бо поки що ліву риторику перехопив і вдало використав той таки Опозиційний блок, що теж складається з олігархів і їхніх клієнтів.
Щось подібне і з тих самих причин стосується «Сильної України». Виборець не пробачає, як би це делікатніше сказати, екзотичних маневрів. Коли Сергій Тігіпко, маючи третій президентський рейтинг, пішов у команду Януковича, це, може, і був тактичний виграш, але у стратегічному плані – колосальний ризик. Також Тігіпко надто довго вагався у лютому, тому обидва ці моменти і зумовили нинішній недобір голосів. Правда, на початку кампанії він все одно ще був цілком прохідним. Але тут додалася третя лідерська помилка. Месіджи були аж занадто «ні риба ні м’ясо». Тому буквально в останні дні симпатії перетекли до Опозиційного блоку, який не добирав виразів і чітко позиціонував себе як альтернатива нинішній владі, не соромився голого популізму і взагалі пустився берега. Кампанія «Сильної України» виявилася надто інтелігентною як для її потенційного електорату. Тому останній обрав більш прямолінійних і грубих опозиціонерів. Проте не виключено, що з часом його настрої зміняться на користь Сергія Тігіпка. Тобто на Сході теж намічається своя двопартійність.
Специфікою закарпатських виборів став досить пристойний результат в нашій області партії аграріїв «Заступ», що пояснюється, з одного боку, значною часткою сільського населення, а з іншого – суттєвими грошовими вливаннями у кампанію.
Коли ж говорити про мажоритарну складову закарпатських виборів… Таке враження, ніби бюлетенем із назвами партій і бюлетенем із конкретними прізвищами голосували не зовсім одні й ті самі люди. Принаймні, логіка там і там прослідковується зовсім різна.
Чотири округи впевнено узяли брати Балоги і Петьовка, котрі нині просто не мають потужних конкурентів на Закарпатті. Колись такою виступала команда О.Ледиди, нині же ця ніша лишається вільною. Багато хто хотів би її заповнити, проте до амбіції треба ще й амуніції.
Ще цікавішим виявився верховинський округ №70, де теж прогнозовано переміг Михайло Ланьо, але йому напрочуд сильну конкуренцію склав Іван Курах. На певних етапах підрахунку голосів навіть видавалося, ніби переможе саме останній. Якби кампанія була не скороченою, а тривала би звичні три місяці, відомий медик міг би і перемогти.
Але найцікавішим був таки Ужгородський округ №68. Що тут переможе: гроші або не-гроші? А якщо припустити неможливе, що таки не-гроші, то що це за така нова і незвідана стихія? Вся кампанія вибудувалася навколо ще чинного на той день депутата – Василя Ілліча Ковача. Одні кандидати йшли, щоб відтягати голоси від нього, інші – щоб відтягати голоси від його конкурентів. Що з того станеться, не знав ніхто. Ситуація надто нагадувала детектив Агати Крісті «Східний експрес», де кожний пасажир фатального вагону виявляється так чи інакше причетним до загадкового вбивства. Вони, не змовляючись, діючи кожний з власних міркувань, спричинилися до спільного результату. Так і тут: кожний діяв «хто в ліс, хто по дрова», а результат таки виявився спільним. Так би мовити, колективне жертвоприношення. Чи по сучасному – люстрація. Чотири однофамільці фаворита відтягли від нього пару-трійку тисяч голосів. Хтось затято критикував фаворита у пресі, хтось в Інтернеті, хтось – по «сарафанному радіо». Хтось впевнено грав на його же полі. Хтось ганяв підозрілих агітаторів. Хтось клеїв листівки з чорним піаром. Хтось ще більше посилював сум’яття серед виборців, які й так очманіли від аж п’яти Ковачів у бюлетені. Зараз кожен з них приписуватиме саме собі перемогу над «великим і жахливим Гудвіном». І до певної міри буде правий. Справді, значна частина ужгородського політикуму об’єдналася проти однієї фігури. Таке в історії нашого міста бувало зовсім нечасто.
Співавторів перемоги Роберта Горвата було дуже багато. Хоча головним є таки він сам. Відомий підприємець, один з ідеологів і спонсорів нещодавнього ужгородського Майдану зробив майже неможливе. За якісь два місяці вдалося стати з фігури, широко відомої у вузьких колах, таки народним депутатом. І найважливіше – він зміг відстояти свій результат у дільничних і окружній комісії, де кожну цифру розглядали буквально під мікроскопом. Схоже, що ніхто інший з конкурентів організувати такого захисту не зміг би.
У цілому же Закарпаття традиційно не біжить попереду прогресу, але й не плентається у самому хвості. Корпус мажоритарників оновився ледь-ледь, але все-таки оновився. Більшого за наших умов і не доводилося чекати. Досвід у школі демократії набувається дуже малими порціями і довго-довго засвоюється. Тож нинішній урок – не такий вже й малий.
Ще один урок з даних виборів стосується соціології, зокрема екзит-полів. Як відомо, західна побутова техніка в наших умовах працює зовсім інакше, ніж у Європі. Те саме виявляється справедливим і щодо інтелектуальних технологій з Заходу. Надалі, мабуть, доведеться робити якісь додаткові поправки на нашу ментальність: сором’язливість, схильність напускати туман, а то й просто познущатися з соціологів. Дивно: ніби усі хочуть мати більш-менш надійні підсумки виборів якомога швидше, але водночас роблять усе, аби їх спотворити.
Попереду – ще тривалі судові процеси, потім відкриття першої сесії Верховної Ради восьмого скликання, створення там коаліції і формування уряду. Суто арифметично для набрання більшості достатньо трьох найбільших фракцій – Блоку Порошенка, «Народного фронту» і «Самопомочі». Тим більше, що до них, очевидно вступить і чимало мажоритарників-самовисуванців. Разом це може дати ледве не конституційну більшість у триста голосів. Хоча до коаліції можуть запрагнути також радикали Олега Ляшка і «Батьківщина». Проте крісел на усіх все одно забракне, тож конкуренція триватиме і далі. А це запорука подальшого руху вперед.
