Лариса Липкань: Люблю працювати з людьми, які надихають
Вона мріяла стати стюардесою. Часто подорожує. Її головний політ триває відтоді, як після закінчення філфаку сіла в літак під назвою «телебачення». Триває він понині. «Посадки» бувають рідко, тим паче вимушені. Кожен проект – наче новий тривалий рейс. Телеведуча Лариса Липкань – про власну подорож світом телебачення
– На телеканалі «Перший кабельний» незабаром вийде в ефір твій новий авторський проект «Цікаві люди». Про що він?
– Наш канал інформаційно-розважальний. Ефір ми наповнюємо короткими, динамічними програмами. З часом ми помітили, що в новинах з’являється багато лайтових сюжетів, які можна було б виокремити у невеличкі теленариси. Я завжди люблю працювати з людьми, які надихають – творчими, креативними, з незвичними хобі, неординарними. Тож вирішила зайнятися такою програмкою. Вона от-от вийде на екран. Героїв назбиралося чимало: дехто, наприклад, принципово не їздить на авто, хтось займається хендмейдом, інший реставрацією автомобілів і т.д. Це цікаво та допомагає відволіктися від складних тем. Тож «Цікаві люди» – проект саме про них.
– «Цікаві люди», «Формула успіху», «Вечір з Ларисою Липкань», «Моя справа»…. В переважній більшості твоїх проектів героями є особистості. Це пошук в інших людях ідеалів, відповідей на якісь питання чи визначений професійний пріоритетний стиль?
– Психологам мабуть було б цікавіше відповісти на це питання (сміється). Та все набагато простіше. Мені подобається і вдається спілкуватися. Бачу, що люди відкриваються, коли я з ними говорю. Такі проекти дозволяють спілкуватися з особистостями, які цікаві саме мені і знову ж таки – надихають. В новинах чи інших програмах гостей підбирають, бо вони коментують відповідну тему. В моїх випадках – це цікаве дослідження. Щоправда, Ужгород – маленьке місто, тому список цікавих людей з часом вичерпується. Так було з «Формулою успіху», яка «пішла на перерву». Тоді я займалася іншими темами. За якийсь час назбиралося достатньо інших цікавих людей, персонажів – і проект відновився.
Кожен журналіст здатен обрати те, що подобається саме йому. Пам’ятаю, коли прийшла на телебачення, моїм куратором був Геннадій Феськов, на жаль, вже покійний. Тоді телевізійні боси довго сперечалися, куди мене відправити: в редакцію новин чи в молодіжну редакцію. Зупинилися на молодіжці. І от Гена запитав, якою темою хотіла б займатися. На що я поцікавилася: «А можна так, щоб були усі теми?». Мені сказали, що так не буває. А виявляється – буває. Щоразу знаходиш нових людей, і разом з ними теми.
– Є усвідомлення того, що високо злетіла у професійному відношенні?
– Завжди є куди рости, хоча певний рівень, звичайно, досягнутий. Але зіркової хвороби у мене нема. Це точно. Думаю, це підтвердять усі, хто мене знає.
А не так давно несподівано виявила в собі бажання повчити когось тому, що знаю сама. Під час роботи над проектом «Клатч» я знайшла дівчину, яка абсолютно не пов’язана з журналістикою. Мені було цікаво займатися з молодою амбітною ведучою і було приємно спостерігати за її професійним ростом. Тепер інколи займаюсь зі своїми молодими колегами. Думаю, коли у журналіста настає період готовності поділитися своїми знаннями, це і є ознакою якогось рівня.
– Любиш і багато подорожуєш. Куди б ще поїхала у подорож?
– Дійсно, подорожі – це те, на що не шкода витрачати гроші. Маю мету і планку раз-двічі на рік десь бувати. Якщо з’являється додаткова нагода, намагаюся скористатися нею. Країн, де б хотіла побувати, ще дуже багато. В найближчих планах – Амстердам, Стамбул, Шрі-Ланка та італійські міста, в яких ще не була.
– Знаю, що під час подорожі до Лапландії ти побувала в гостях у Санта Клауса. Якби була нагода по-справжньому щось у нього попросити, що б це було?
– Якщо ми говоримо про фантастичні речі, то напевно попросила б потрапити в минуле. І з’явитися в той момент, коли я от-от повинна була зробити якусь помилку. Показати собі тодішній – наївній і довірливій – картинку з майбутнього і спробувати зробити так, щоб її не сталося. Розумію, що це неможливо, але ж ми говоримо про Санта-Клауса.
– Це означає, що пережила би своє життя, якби була така можливість?
– Ні. Шкодувати ні про що не варто, але є моменти, які б я хотіла змінити.
– Робота на телебаченні вимагає особливого догляду за собою: дієти, макіяж, одяг, спортзал… Багато часу витрачаєш на це?
– Я ніколи не страждала від зайвої ваги, а спортом займаюся лише для тонусу, бо багато часу проводжу за комп’ютером та кермом. Якби мала проблеми з вагою, то, напевно, займалася б спортом і для цього . Щодо їжі, то я не дуже перебірлива. Зазвичай через щільний графік лише снідаю та вечеряю. Обідів майже не буває. Це, звичайно, погано, але, здається, організм вже звик. Ще я не дуже люблю проводити час на кухні, але трапляються моменти, коли хочеться приготувати дещо і всіх здивувати.
Стосовно одягу, то мені пощастило, що елегантні, класичні речі, які я люблю одягати, підходять для стилю телебачення. В цьому контексті у мене сталий гардероб. Спідниці-олівці ношу і тоді, коли не іду на ефір. Сукні просто обожнюю, їх у мене дуже багато…
Телевізійна робота мені подобається, але я до неї ставлюся швидше як до хобі. На жаль, на Закарпатті вона не приносить нормального заробітку. Тому намагаюся знаходити додаткову роботу, яка б дозволяла займатися ще й телебаченням.
– Цю діяльність не назвеш творчою відпусткою…
– У всіх журналістів настає період, коли потрібно відпочити від програм і тем, якими вони займаються. Вони за певний період втомлюють – і це нормально. Якби про це знали керівники телебачення, мені здається, вони з більш вдало могли б це використати, переводячи журналіста на іншу посаду чи тему. У моєму випадку відволікатися дозволяє перемикання з однієї сфери на іншу, якими займаюся паралельно.
– Медіа-супровід політичної сили дозволяє займатися ще й телебаченням? Як тобі у ній?
– Однозначно, що політична сила, з якою я співпрацюю, мені імпонує. В іншому разі я б не погодилася працювати з нею. Команда, яка представляє політичну силу Яценюка на Закарпатті, формувалася на моїх очах і мені приємно, що багато досягнуто. Ми всі починали з нуля, вчилися, робили помилки, росли. Крім того, за весь цей час стали добрими друзями.
– Є щось таке чому б ще вчилася?
– Мені ще багато чого хочеться спробувати. Щодо телебачення, то тут немає межі, на якій можна зупинитися і не розвиватися. Завжди цікаво випробувати себе у різних якостях. «Перший кабельний» – це величезне поле для експериментів. Маю багато цікавої роботи в кадрі та поза ним. А ще важливо – колектив. У нас зібралися такі люди, кожен з яких може чогось навчити. Ну, і атмосфера. Коли ти йдеш на роботу, з нетерпінням чекаєш на зустріч із колегами і бачиш, що це взаємно – це означає, що тобі пощастило з роботою.
– Вмієш з легкістю залишати таку роботу?
– Ні. Переміни у житті мені даються важко. Так само, як і зробити кардинально рішучий крок. Але коли вже зробила, то моментально переключаюся і стаю патріотом вже нової роботи.
– Телебачення не має настрою, тому ведучі не мають права на власні емоції в ефірі. Буває, що незадоволена собою в роботі?
– Ще й як буває! Коли готуєш програму, аналізуєш її: тут можна було зробити так, таке додати, те переробити. Але… проходить, наприклад, роки три, ти переглядаєш свою роботу – і вона тобі подобається. Звісно, це не стосується «шедеврів» з того періоду, коли ти тільки робив перші кроки на телебаченні. Тому раджу журналістам, невдоволеним собою, іноді переглядати старі записи – можливо, і не все так погано було. А емоції – то твоє особисте. Твого настрою дійсно ніхто не повинен бачити. Ти працюєш в кадрі, тож, будь ласка, залишай все особисте поза ним.
– Чого бракує закарпатському телебаченню?
– Фінансування. У нас насправді багато креативних, талановитих людей. Якби вони отримували достойну плату за те, що роблять, то рівень закарпатського ТБ був би значно вищим. І це притягувало б сюди ще більше висококласних спеціалістів. Буваючи в інших регіонах, завжди шукаю місцевий канал і бачу, що на Закарпатті набагато сильніші журналісти, а от техніка, обладнання слабкі. Часом, підозрюючи, скільки зусиль довелося витратити журналісту, щоб видати свій матеріал в ефір – схиляю голову. І уявляю, яким би був цей матеріал, якби йому ще дали гарну камеру, автомобіль, заправили його достатньою кількістю бензину, дозволили поїхати у далеке відрядження, дали гарні добові і т.д. А от чого не бракує на нашому ТБ – це ентузіазму. Попри все навколо. І це підбадьорює.
