7 улюблених місць Василя Густі

[Total: 0    Average: 0/5]

0000Василь Густі читацькій аудиторії відомий як письменник, прекрасний лірик, адже є автором 23 поетичних збірок, лауреатом літературних премій імені Д.Вакарова, Ф.Потушняка, Зореслава. Цьогоріч закарпатські письменники вкотре довірили йому очолювати обласну організацію Національної Спілки письменників України.

Мало хто знає, що В.Густі трудився на журналістській ниві протягом багатьох років і має чималий ужинок. Нещодавно став лауреатом обласної журналістської премії імені Михайла Бабидорича за книгу «Не все змивають хвилі часу», яка присвячена світлій пам’яті широковідомих ще у недалекому минулому наших краян-журналістів: О.Приходька, І.Ільницького, І.Поповича, М.Паламарчука та ін.

Василь Петрович часто пише до періодичних видань про літературне життя нашого краю, виступає по радіо, телебаченню, охоче спілкується із газетярами. Я вирішила розпитати його про улюблені місця.

Батьківська хата у Королеві

– Батьки будували її дуже й дуже тяжко. Батько був круглим сиротою. Коли йому було шість місяців, нагле вмер його нянько. У шість років померла мати. І від шести років ходив по білому світу сам: пройшов війну, на Балканах воював у югославських партизанах, потім був у радянській армії, пройшов табори, після Другої світової війни був кочегаром на паровозах, де переганяв величезні ешелони, що перевозили демонтовані заводи з Німеччини у Челябінськ. Кочегари були, як раби на галері – треба було гайцовати, бо де Челябінськ, а де Берлін?! У Берліні завантажували і з тією демонтованою технікою їхали в Челябінськ. 1946-го демобілізувався і зустрівся з напівсиротою Марією Іванігою – її мати померла молодою. Батько був сільським дяком. Марія для трьох братів була і сестрою, і матір’ю, і подругою, і порадницею.

З 46-го мої батьки ішли по життю разом. Свого нічого у них не було, жили по чужих хатах, які винаймали. Я пам’ятаю, як батько місив глину восени босими ногами, змащеними миндрою (технічним спиртом), аби не застудитися. Мама сама вальки формувала, бо не було за що найняти циган. Батьки заклали фундамент, стіни вимурували, дах поставили і коли вже коробка була готова, батько поштукатурив одну кімнатку, побілив, і ми в ту хату зайшли. Боже, яке ото було щастя, що ми мали власну хату! Там не було ані води, ані електрики, ані газу. Був один звичайний шпор (кухонна плита). То був 57 рік. Мені було шість років.

Які розваги у нас були? Знаєш, злидні не лише розганяють людей, а і гуртують. До нас приходили вечорами сусіди, ми сідали навкруг шпора, аби погрітися, і уважно слухали дорослі розмови. Розмови зокрема були і про недалеку війну. Тоді було так: хтось із односельчан воював у мадярській армії, хтось був січовиком, хтось – у добровольцях, один сусід був навіть у німецькій армії, були такі легіонери, що воювали в Людвіга Свободи, були і такі, що – в Першій світовій війні. І ті всі люди жили разом, в одному селищі.

Ніхто із них не хвалився тим, що убивав, був героєм. Ніхто з них не мав ані крихти докору до тих, хто воював у мадярській армії. Чому? Бо вони сприймали війну як Божу кару. І ота Божа кара на них упала і кого чим прикрила, якою брилою ударила. І ніколи не хизувалися орденами-медалями (Бог їх знає, чи мали вони якісь ордени-медалі). Вони дякували Богові, що вижили, що тепер живуть у мирі, видять один одного, лиш би влада їх не чіпала. Вже за Брежнєва почали звертати увагу на місцевих ветеранів, а доти переважно на приїжджих, які понаїхали на Закарпаття, де їм одразу дали житло, файну роботу.

Якщо у когось була біда, то йшли помагати один одному. На Різдво ходили колядувати сусід до сусіда, пробувати вино, палинку, яку самі гнали. Тоді, малим, я побачив і зрозумів, що люди поділяються на дві національності: на людей і нелюдів. І якби всі зараз подумали про це, то на цьому світі точно було б менше горя.

Коли померли батьки: мама – 1996-го, а батько – 2002-го, то ми із сестрою стали радитися, що робити із батьківською хатою – продавати чи залишити пустувати. Сестра на той час була вже вдовиця, жила із сином та його сім’єю, донька вийшла заміж і жила у чоловіка. Кажу їй: «Іди ти, сестро, жити у батьківську хату. Мені звідти нічого не треба». Ми сіли, переглянули альбоми, я відібрав декілька десятків фотографій, взяв батьківський піджак з орденами-медалями (в останні роки його, як і інших, визнали ветераном) – оце і весь мій посаг. Але коли приїжджаю, то сестра зустрічає мене, ми собі присядемо, поговоримо, пожуримося, порадіємо, коли є для того підстави.

Кладовище

– Кладовище, де могили моїх батьків, моїх дідика, бабки, вуйків, рідні, моєї першої вчительки – Марії Василівни Попович. Тут спочиває і мій улюблений вчитель української мови і літератури Петро Іванович Фединець. Може, це звучить не по-сучасному, але мине 2-3 місяці і відчуваю на серці таку тугу, що залишаю всі справи, сідаю в електричку і їду в Королево до могил батьків. Помолюся, присяду там на лавочку, поговорю з ними подумки, питаю, як мені бути, як далі жити, яке рішення прийняти.

Торік пішов на Святвечір. Заколядував батькам, запалив свічки, рідко буває, коли свічки догорають до кінця – вітер з Тиси задуває їх. А тоді свічки не погасли, і той віск увійшов у землю, що і сліду не лишилося. Звичайно, у такий вечір все сприймається по-особливому. Мені здалося, що їхні душі були втішені тим, що я прийшов заколядувати їм. І вони сприйняли той різдвяний вогонь, і мою колядку, яку я їм тихенько заколядував, і те, що я був із ними.

Як приїжджаю у Королево, з вокзалу прямую до батьківської хати, удвох із сестрою ідемо на кладовище. Звідти прямую на вокзал. Ось такий у мене королівський трикутник.

Вокзал

– Василю Петровичу, образ дороги – наскрізний у вашій творчості. Перша збірка має назву «Перон».

– Коли бував на Замковій горі, мене завжди вабили поїзди, дивився на колії, які вели на Хуст, Виноградово. Батько – залізничник, сусіди – залізничники, хлопці, з якими ріс, стали залізничниками. Для нас професія залізничника була романтичною, багато хто прагнув іти туди працювати, бо залізниця розквітала. Знаменитий поет Василь Вароді теж працював на залізниці кочегаром на паровозі. З кочегарської посади прийшов у літературу. Через залізницю ми бачили єдиний шлях пізнати світ, пізнати життя. Тоді запустили поїзд «Солотвино – Львів». Ми, на той час уже леґінчуки, ішли зустрічати його на вокзал. Вранці їхав на Солотвино, а ввечері повертався. Провідниками були молоді дівчата, хлопці, то ми йшли знайомитися – молоде серце тягнеться до молодого (сміється). Були дуже гарні, цікаві знайомства, у нас складалися приятельські стосунки. Вони раділи, коли ми приходили, ми знали, коли наші симпатії будуть на зміні.

Через Королівський вокзал ми приручалися до великого життя, думали, куди поїхати. Ось Шевченко писав: «Поїдеш далеко, побачиш багато». Ми хотіли поїхати далеко і побачити багато. З вокзалу проводжали своїх старших друзів в армію, на навчання, на Цілину, на заробітки. А після повернення їх радо зустрічали. Для кожного з нас голубою мрією було поїхати на навчання чи то в Ужгород, чи в Москву, чи до Львова. Вокзал був овіяний ореолом романтики. А де молодість, там і романтика.

1971-го, після першого курсу університету, мені довелося розпрощатися з вузом, причиною була певна політична складова. Я опинився за бортом життя, мене не брали на роботу, ніхто не хотів зі мною спілкуватися, і навіть ті люди, які були моїми однодумцями, відверталися від мене, а ті, що були старші, казали: «Василю, ти до мене не підходь на вулиці, бо у мене сім’я, робота, діти, а спілкуючись з тобою, я можу все це втратити, це може позначитися на моїй кар’єрі». Тоді вирішувалося питання: або мене в тюрму, або в армію. Зрештою так вийшло (світ не без добрих людей), що мене відправили в армію. І проводжала мене єдина людина – моя мама, батько був тоді в лікарні у Львові. На пероні, коли ми стояли удвох, мама сказала: «Василю, обись ніколи не плакав. І тепер не заплач».

Василь Густі проживає в Ужгороді з 1968 року. Тут він став відомим поетом, особистістю. В обласному центрі є теж його улюблені місця.

– 1966-го до Ужгорода вперше приїхав із Степаном Жупанином, сюди він привів мене за руку. Ми завітали до редакцій обласного радіо, газети «Закарпатська правда», до спілки письменників, де я познайомився із Боршошем-Кум’ятським, Патрусом-Карпатським, Скунцем, Чендеєм, Томчанієм. Ужгород став для мене близьким, рідним, я одразу до нього прикипів. А інакше і бути не могло. По-перше, тут письменники, на той час їхнє життя було романтичним, богемним. Були художники, художнє училище знаходилося у центрі. Йдеш Замковими сходами чи Набережними і бачиш однолітків з мольбертами. З музучилища імені Задора завжди лунала музика.

Першим найдорожчим місцем в Ужгороді став філологічний факультет УжДУ, який знаходився по вулиці Жовтневій, а тепер Волошина. У мене були прекрасні викладачі – Петро Лінтур, Йосип Дзендзелівський, Кирило Галас, Василь Микитась, Василь Поп, які були світочами філології не тільки місцевого масштабу. І це не могло не полюбитися.
Друге улюблене місце, без якого я не уявляю свого життя, це – Спілка письменників, Жупанатська, 3. Тодішні письменники прийняли мене і моїх колег-ровесників як рідних, ростили нас, няньчилися з нами.

Сквер Бокшая й Ерделі

– Щоразу, коли прямую до спілки, проходжу повз альпінарій, де є скульптура Бокшая й Ерделі. Вони не тільки найвідоміші художники Закарпаття, вони є прикладом служіння рідному краю. Пригадую цей скверик без пам’ятника – був таким собі горбочком. Як встановили скульптуру, альпінарій ожив, сюди приходять люди: молодь, старші за віком – як до давніх знайомих, мудрих наставників, аби помріяти, відпочити.

Над цим пам’ятником є невеликий сад, донедавна він належав Спілці письменників, там були лавички, стіл. Часто, зазвичай влітку, проводились літературні читання. 1966-го року, коли був Зліт творчої молоді, пригадую, у приміщенні спілки провели секційні заняття, а потім пішли у сад.

Сад письменницький

-Десь на початку 80-х років приїхав із Києва голова НСПУ Павло Загребельний. У спілці тоді була напружена ситуація. Ми вийшли в сад, посідали на лавки, на столі з’явилося закарпатське домашнє вино, хоча Павло Архипович не благословляв такі речі. Молоді дивилися, як спілкуються класики. А він сказав таке: «Подивіться, кожен із вас, письменників, досягнув своїх висот, але кожен із вас неповторна особистість. І бережіть це, підтримуйте один одного». І така була мила атмосфера у той літній теплий вечір. І напруга, що була у людських взаєминах, мов крізь землю провалилася.

Там ми відзначали і дні народження, і вихід нових книжок.

Міська влада забрала сад від Спілки письменників, тепер він належить музею.

Будь моя воля, я би поставив тут паркові скульптури наших майстрів красного слова – Ф.Потушняку, М.Томчанію, І.Чендею, П.Скунцю.

Ресторан «Коруна»

– У радянські часи у центрі міста діяв ресторан «Коруна», а потім його перейменували на «Верховину». І з цим рестораном пов’язано літературно-мистецьке життя Закарпаття, починаючи з 20-х років минулого століття. І, як оповідають легенди, це було улюблене місце Ерделі. Тут часто бували письменники, художники, музиканти. Вранці можна було прийти і знайти кого хочеш із творчих людей за чашкою кави чи погаром домашнього вина. Чим мені запам’яталося? 1978 року на Закарпатті проводилося виїзне засідання Президії Спілки письменників України, і мене тоді прийняли у Спілку письменників. Мені було 27 років. Ввечері, після усяких засідань, урочистостей, у дзеркальному залі «Верховини» відбулася святкова вечеря, на яку запросили й мене, як новоспеченого спілчанця. Тодішній голова НСПУ Василь Козаченко взяв слово: «Посеред нас є один-єдиний щасливий чоловік». Всі підняли голови: хто це? «Це Василь Густі, якого ми щойно прийняли у члени Спілки письменників України. А чому щасливий? Бо ще не знає, у яку спілку потрапив, що його чекає і наскільки це складно творити, жити так, аби не уронити честь попередників». Для мене тоді це були дуже високі слова, я навіть не уявляв, через що доведеться пройти, якими непростими будуть уроки життя і слова.

Тетяна ГРИЦИЩУК, газета “НЕДІЛЯ”, фото автора

Comments are closed.