Сон про ужгородський потоп
Кажуть, що перед Новим роком і Різдвом сняться віщі сни. Але в істориків усі віщі сни про минуле. Тож і нам приснився сон про всесвітній потоп, який трапився не десь там, а у древньому Ужгороді. Бо з цивілізацією нащадки наших перших ужгородських Адама і Єви врешті-решт перемудрили.
Довелося все перезавантажувати, а невдалу чернеткузмити всесвітньою повінню. Відтоді це в Ужгороді стало традицією і закріпилося у місцевій приказці: «Гаси світло, зливай воду!» А наші комунальники свято дотримуються цього рецепту.
Аби не починати усе зовсім вже з нуля (якого давні індійці ще не придумали), Ноєві довелося будувати ковчег і зганяти туди різних тварин по парі від майбутньої Радванки до майбутньої Червениці. І носило той ковчег морями-океанами так, що і чисті, і нечисті вже давно заздрили потонулим. Бо морська хвороба – не тітка.
І раптом ковчег смикнуло – і він зупинився. Щось там унизу ухопило за кіль і не відпускало. Оскільки книгу про Йону і ненажерливого кита ще не було написано (схоже, ще взагалі нічого не було написано), ніхто тим особливо не перейнявся. Ной смачно потягнувся, відіпхнув ногою щось чотирилапе, яке ще навіть не мало назви, бо Адамові воно на очі не трапило, а до народження Ліннея ще було дуже далеко.
Вода поступово спадала, і корабель усе більше заривав носом униз. Услід за потоками, якими вода спливала кудись на південь, він теж упевнено рухався у долину. Так народилося русло Ужа. А ковчег з усього розгону викинуло на Замкову гору. Від того несамовитого удару він розколов-ся. І з нього зразу посипало, як із яйця-райця: чисті-направо, нечисті – наліво.
Ведмеді чкурнули кудись у бік Синевира. Усі дванадцять. Найбільш просунутий із них прорік: «Отут колись буде для нас лікувально-трудовий профілакторій». Що воно таке – ще не знав ніхто. Але звучало солідно, тому всі погодилися. І понесли вони те мудре слово в усі частини світу: білі ведмеді – до Арктики, гімалайські – на Стелю Світу, панди – до майбутнього Китаю, грізлі – взагалі до Америки, яка тоді була просто глухоманню. А бурі лишилися у Карпатах і місцевій геральдиці. Правда, геральдичні ведмеді страшенно сором’язливі, тому постійно червоніють.
Вовки натомість чкурнули на південь – до майбутнього Виноградова, на околицях якого виють донині, але чують то тільки поети. Лисиці – до майбутніх виноградників. Зайці просто побігли світ за очі, аж поки не вдарилися об одні відроги Карпат, зрикошетили від них до інших і так продовжують рикошетити досі. Білочкам вже не лишилося місця на землі, тож вони мусили стрибати деревами. З тієї ж причини багато хто поліз під землю.
Сам майбутній Ужгород заполонили свині. Якби Дарвін писав свій фантастичний трактат не під впливом морської хвороби, котра не полишала його ще багато літ після плавання на «Біглі», а був би добропорядним ужгородцем, він би обрав на предка людини аж ніяк не примата, а таки свиню. Бо воно і по анатомії підходить, по запаху.
Вони паслися вільні, не стриножені. Прокладали майбутні вулиці. А там, де вони найбільше жирували і вилежувалися, згодом утворилися площі. Ной із трьома синами і їхніми половинами обережно ступав посеред цих істинних володарів становища, передчуваючи, що і його нащадкам буде тут дуже непросто. Зате не було проблем з будівельним матеріалом. Зі шкаралупок ковчега постало три хутори – на Замковій горі, Радванці і Галагові. Останні два були надто вогкими, тож їх використовували переважно як літні дачі, а от гора стала обживатися надовго і всерйоз.
Через усе це глибоко континентальний Ужгород донині має незбагненний на перший погляд сентимент до моря: багато будинків нагадують своїми обрисами кораблі, у барах-ресторанах – морський антураж, а влітку пересохлу до сухих каменів річку обов’язково борознить Ужгородська регата.
Але ж як може бути інакше? Адже десь під багатометровим культурним шаром сучасного міста досі лежать собі уламки Ноєвого ковчега, тож його корабельна ринда досі відлунює у серцях городян.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”