Закарпатські перспективи 2016 року

[Total: 0    Average: 0/5]

76На початку кожного нового року хочеться заглянути у найближче майбутнє. Якщо раніше ми гадали, наскільки цей рік буде кращим за попередній, то тепер загадуємо значно скромніше – аби тільки він не був аж надто гіршим, ніж минулий. Нині головне бажання – просто лишитися при своїх.Хоча певні підстави для мінімального оптимізму все-таки є. Гривня стабілізується, на цей рік обіцяють невеличке, але зростання основних економічних показників. Ніяких виборів, найімовірніше, не буде – вони не вигідні владі, чий рейтинг неухильно падає. Але відповідно не буде і дестабілізації, якою такі вибори завжди супроводжуються. Маємо на увазі мукачівську стрілянину минулого літа. Чогось подібного у наступаючому році все ж не очікується. Правда, і якихось позивних зрушень поки теж не видно у тумані майбуття. Але без цього можна обійтися – аби тільки не стало ще гірше.

Хоча одну позитивну новину вже маємо – свята завершуються, а це у них найкраще, коли врешті-решт їм стає кінець. Бо витримати це безчасів’я ще бодай тиждень було би уже понад усі можливості людської психіки. Найбільш промовистим показником ситуації була стрічка новин. Якщо вірити їй, то в області не відбувалося практично нічого, окрім суцільного криміналу. Воно, звісно, не зовсім так – було і щось гарне, але про це практично не писалося у ці дні.

Чомусь вважається, що позитивні новини люди сприймають якось у другу чергу, а спершу хочуть почитати про щось таке криваве. У будні позитивні новини ще якось пробивають собі дорогу, але на свята кримінал бере реванш. З одного боку, виробництво на нулі, культурне життя із канікулами у навчальних закладах різко переривається, громадська активність теж зникає. З іншого боку, оскільки займатися абсолютно нічим, усі тваринні інстинкти виходять назовні. Сплеск криміналу має об’єктивний характер. Як відзначив один політик-блогер, на Закарпатті щодня відбувається десяток бійок з застосуванням усіх можливих підручних засобів, тільки одні з них виходять на всеукраїнські екрани, а інші лишаються локальними подіями.

Але емоції емоціями, а проблема значно глибша, ніж може здатися на перший погляд. За ХХ століття Закарпаття перепробувало усі можливі варіанти геополітичних конфігурацій. Простіше кажучи – до кого приткнутися. На всі сто відсотків нас не влаштував жоден з них. Тому постійно виникало питання, а чи немає якогось іншого глобуса. Але його таки немає. Є Україна – і немає на те ради. Не через те, що ми так любимо Наддніпрянщину (швидше, навпаки), а тому, що все інше вже перепробувано – і воно виявилося ще менш успішним. Тому питання стоїть так: як облаштуватися всередині української конструкції, аби було не дуже боляче. Підстав для сепаратизму нині на Закарпатті немає, бо тікати просто нікуди: будь-де інде нас чекають ще менше, ніж в Україні. Та й приклад Криму з Донбасом цілком повчальний: там, де нас немає, може, і добре, але там нас зовсім не чекають.

Щоправда, і Україна в цілому зараз на роздоріжжі. Святкові тижні засвідчили, що ніякого чіткого плану розвитку у керівництва держави просто немає. Ні президентові, ні прем’єрові немає що сказати людям. Тому президентська щорічна прес-конференція перенесена на січень. Прем’єр натомість регулярно з’являється з якимись тягучими оповідями про все на світі, але глядач його уже зовсім не сприймає. Проте справа не тільки у цих двох перших особах. В Україні зараз загалом катастрофічно бракує якихось нових ідей, тому владі і немає чого сказати. Можливо, якогось загального меседжу Україна цього року і не виробить. Зате він може з’явитися у кожної області окремо – така собі невеличка правда для внутрішнього вжитку.

Підстави для такого оптимізму все-таки є. Адже найбільш позитивний підсумок минулого року на Закарпатті – це те, що тут так і не вдалося розсварити між собою основних політичних гравців. Місцеві вибори дали можливість випустити зайву пару, а далі усе повернулося на круги своя. Переможці нічого особливо не виграли (крім зростаючих проблем на власну голову), аутсайдери нічого особливо не програли.

Інша справа, що стан суспільства у цілому (на відміну від нашого політикуму) усе більше погіршується. Перед ним знову постають прокляті питання, які, здавалося би, були раз і назавжди вирішені ще багато десятиліть тому. А тепер виявляється, що усе слід починати заново.

Адже ще на зорі радянського режиму на Закарпатті хтось загалом мудро розсудив, що таке селянське суспільство не має особливої перспективи, поки у ньому не сформується власний робітничий клас та інтелігенція. Тому почалася індустріалізація краю і розбудова університету. Великого економічного значення місцеві заводи-фабрики не мали, але вони вирішували важливі соціальні проблеми – ліквідували безробіття, розбудовували відомче житло і соціально-культурні об’єкти і взагалі хоч якось збурювали ситуацію. Все те зникло при переході до ринкового суспільства, коли більшість підприємств виявилося нерентабельними, а підтримувати їх суто з соціальних міркувань ніхто не збирався.

Університет започаткував у краї наукове і культурне життя, котрого раніше тут ледве жевріло. Вуз і досі лишається чи не найголовнішим творцем погоди в усьому краї. Зараз головна ставка робиться на розширення міжнародних контактів, а також на збереження отриманої від минулого спадщини. Університети ніколи не були революційними структурами: студентство – так (та й то – багатьма застереженнями), а заклад у цілому – ні. Його завдання – передавати естафету від одного покоління до іншого, для цього слід бути консервативним. Університет упродовж семи десятиліть багато в чому визначав культурне обличчя Закарпаття, намагається робити це і зараз. Хоча тепер це довдиться робити зовсім в інших умовах, ніж раніше.

Бо колись це відбувалося у максимально ідеологізованому суспільстві, яке виділяло на підтримку своєї ідеології немалі кошти. Чималий контингент творчої інтелігенції швидко навчився на ті кошти просто паразитувати, імітувати художню творчість, продукувати необхідній владі (але не споживачам) контент і безбідно жити. Були, звісно, окремі винятки, але вони швидко опинялися там, куди Макар телят не ганяв. Більшість же прийняла нові правила гри, тому за лічені десятиліття інтерес публіки до такої творчості зник абсолютно. Митців це особливо не зачепило, бо книжки все одно видавалися, пленери організовувалися, напівпорожні глядацькі зали утримувалися. Навіть при переході до ринкових реалій ситуація сяк-так лишалася на плаву. Принаймні, до останніх років. Тут Закарпаття виручав наш туристичний потенціал. Численні приїжджі туристи, не маючи особливого вибору, розметали і той культурний продукт, який пропонували місцеві митці – допоки в Україні ще водилися якісь гроші. Але остання дворічна криза змінила ситуацію і тут.

Минулий рік виявився кризовим для закарпатської культури. Закрився ряд газет. Трясе телебачення і радіо. Інтернет-видання стають усе одноманітнішими. Культурні установи виживають передусім за рахунок культпоходів школярів і студентів, але цей ресурс далеко не безмежний. Ми майже втратили внутрішнього споживача культурного продукту. Цього споживача виховували упродовж довгих десятиліть. Зараз, щоб знову відродити читацьке і глядацьке середовище, доведеться витратити аж ніяк не менше часу. Преса (а відтак і література) зараз поставлені на межу виживання. Чесно кажучи, вглядаємося у цю прірву з жахом. Але читач на це відповідає: «Мені би ваші проблеми!».

Дійсно, усі без винятку прошарки нинішнього закарпатського суспільства нині стикаються із різноманітними викликами. Упродовж доброго десятиліття в області розбудовувалася сіра економіка, яка трималася на різних транскордонних оборудках – інколи легальних, а частіше напівлегальних або і взагалі злочинних. Зараз цьому приходить край – не стільки через кампанію боротьби з контрабандою (вона переважно показушна і не досить ефективна), як через початок дії режиму вільної торгівлі. Тому перебудовуватися доводиться усім.

Через це перед Закарпаттям черговий раз постає проблема, як жити далі. Якщо 1945 р. нова влада зустрілася тут з великою кількістю працьовитого народу, котрий сам рвався до роботи, тепер ситуація дещо інша. За чверть століття відбулася майже повна деіндустріалізація краю. Робітництва більше не існує. Так чи інакше це відбувалося по усій Україні, але на Закарпатті, здається, найповніше. Основний відсоток економічно активного населення нині зайнятий у базарній економіці – самі стоять за ятками або забезпечують цих торгівців нехитрим крамом. Хто хоче жити трохи краще, ударився в традиційне для краю заробітчанство – тепер практично по цілому світові. Будь-які нові індустріальні проекти одразу зустрічають шалену критику з екологічних міркувань. Ідеалом Закарпаття стає повернення до дикої природи, подалі від останніх решток цивілізації.

У дев’яності роки спробували використати наше прикордонне розташування і створити тут спеціальну економічну зону. Вона почала давати непогані результати, але врешті-решт Київ її ліквідував. Зараз роблять спроби відновити її, хоча поки перспективи неясні. Хоча обласний бюджети дотаційний на 86%, тому приток інвестицій ззовні йому конче необхідний. Саме закриття спеціальної економічної зони спричинило свого часу сплеск контрабандної активності на Закарпатті. Енергія, яка раніше могла спрямовуватися у легальне русло, тепер ринулася у кримінал. Злочинність, звичайно, можна звести до певного мінімального, фонового рівня, але якщо не протиставляти їй якісь легальні засоби збагачення, це зрештою призведе до соціального вибуху.

Область досі тримається на тому, що експлуатує економічну і соціальну інфраструктуру, яка лишилася від радянської доби. Правда, більшість її об’єктів давно вже в аварійному стані. Через кілька років усе остаточно доруйнується, – і тоді ми повернемося вже у дорадянську добу, на 70 років назад.

Теоретично область має непогану туристично-рекреаційну перспективу – про це мовиться уже понад три десятиліття. Але ставка на лижний туризм себе не виправдала. Утримувати цілий рік турбази заради тижня-другого лижного сезону – справа безнадійна. Доводиться орієнтуватися на цілорічний, переважно екскурсійний туризм – але для цього потрібні дороги і реставрація культурних пам’яток . Для окремо взятих підприємців від туризму ця справа непосильна. Потрібна підтримка і держави, і міжнародних донорів. Поки же тактика нашого туристичного бізнесу максимально примітивна: зідрати побільше грошей із гостей за мінімум задоволень. Не дивно, що більшість приїжджих після цього вже ніколи не повертаються на Закарпаття. Край ідеальний хіба що для фанатів екстремального туризму (отримують адреналін від наших нецивілізованих умов), але таких загалом не багато, вони погоди не роблять.

Індикатором нашого майбутнього є молодь. Вона зараз максимально прагматична і позбавлена найменших сентиментів, характерних для попередніх поколінь. Тому вона масово тікає світ за очі. Мабуть, має рацію. Спочатку навчається за кордоном, відтак там же і лишається жити. Є у цьому щось від середньовіччя, коли наших дівчат забирали у гареми, а хлопців – у яничари. Зараз все набагато благопристойніше, але кінцевий результат у принципі той самий. Альтернатива тільки одна – робити саме Закарпаття більш комфортним і для проживання тут, і головне – для реалізації свого творчого чи підприємницького потенціалу. Ніби природа дала все для цього, але вона потребує і певної доробки з боку самої людини. Такого ж бажання підіграти матінці-природі поки не відчувається.

У цілому 2016-ий не буде переломним для Закарпаття – і слава Богові! Дуже багато залежатиме від ситуації в Україні у цілому. Чи можливий соціальний вибух на загальнодержавному рівні – так званий третій Майдан? Повністю виключати таку негативну перспективу поки не можна – населення зубожіє усе більше і більше. Але такий вибух може стати фатальним для нашої державності, тому дуже не хотілося би, щоб до нього дійшло. Це буде найгіршим з усіх можливих сценаріїв майбутнього. Човен зараз розхитано як ніколи. Для того щоб його перевернути, достатньо найменшого поштовху.

Наразі влада покладає основні надії на європейську інтеграцію. Але Європа нас не дуже чекає – там своїх внутрішніх проблем вистачає. Схоже, що видряпуватися нам доведеться самотужки. Проте до цього вже не звикати.

Закарпаття навряд чи подолає цього року проблеми, які накопичилися у році минулому. Але в інших областях їх, схоже, ще більше, ніж у нас. Тож на фоні сусідніх регіонів наш може виглядати ще як відносно спрокійний і затишний – а це вже теж хоча би маленький, але привід для гордості.

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

Loading...

Comments are closed.