Сербська патріотка України знайшла на Закарпатті прихисток для своєї родини

[Total: 0    Average: 0/5]

Молода сербка Саманта Рац-Стоїлкович разом із чоловіком та двома малолітніми доньками наприкінці грудня минулого року виїхала з рідного Руського Керестура, аби знайти безпечний притулок для своєї родини. І цим острівком безпеки вона обрала Україну. Що спонукало громадянку Сербії шукати прихистку в країні, яку назвати безпечною дуже важко, адже у нас йде війна, а рівень життя на кілька порядків нижчий, аніж у Сербії, спробуємо дізнатися у самої втікачки.

– Саманто, у Руському Керестурі ви залишили будинок, майно, батьків, рідних та друзів. Що змусило вас вдатися до такого кроку?

Ще в листопадi 2013 року, коли в Українi почалася Революція гiдностi, я відчула, що мені потрібно підтримати своїх друзів та знайомих, підтримати Україну і волю її народу. Де тільки це було можливо, я разом із українцями публічно підтримувала Україну в країні, де це було заборонено. Як результат – страшні погрози та залякування з боку проросійських організацій, угруповань. Так я, 28-річна жінка, змушена була жити замкнена в хаті з дітьми, під охороною поліції… У прокуратурі відмовилися допомогти, а життя у постійному страху, переживання за дітей і стали головними причинами, через які ми покинули рідний Керестур та Сербiю.

– Чому вибрали саме Україну?

Коли зважуєшся на такий крок, та ще й з маленькими дітьми, повинен думати про все: про навколишнє середовище, людей, мову. Мій чоловік Петар – серб, який знає тільки сербську мову та трохи мову русинiв Сербiї, доньки знають сербську і русинську мови, вони скоро підуть до школи. Тому я думала, що Україна і буде тією країною, в якій ми матимемо можливість якнайшвидше адаптуватися та жити нормальним, звичайним життям.

Крім того, Україна для мене завжди була рідна і дорога, як земля, з якої ще на початку XVIII-го століття виїхали мої предки. Як розповідав батько, корені його родини беруть початок десь на Мукачівщині. Я здобула економічну освіту, але у мене завжди був інтерес до історії України, культури, я бажала приїхати, побачити, спiлкуватися з людьми… Жоден день не минув без хоча б кількох українських пісень у моїй хаті. Дуже люблю слухати українські народні піснi, завдяки яким i мову вивчила. Упродовж останніх трьох років я відвідувала Україну близько п’ятнадцяти разів і мала багато друзів.

– Чим займалися ви та ваш чоловік у Сербії?

Чоловік служив 6 років в сербській армії за контрактом. Я працювала фінансовим менеджером в родинних компаніях мого батька: ритуальні послуги та виробництво фруктової горілки.

– Як вас приймали в чужій країні? Через які труднощі довелося пройти у перші дні перебування на Закарпатті?

В Ужгород ми приїхали 28 грудня. Як особи, котрі хочуть отримати притулок в Україні, ми повинні були пройти усю процедуру в Державній міграційній службі. Через передноворічні черги на кордонах ми приїхали до Ужгорода дуже пізно, тому першу ніч провели в мотелі. Ситуацію ускладнювало ще й те, що ми приїхали під час новорічно-різдвяних свят, тож оформити документи та знайти житло було дуже важко. Сьогодні я дуже вдячна всім, хто допоміг мені та моїй сім’ї на самому початку, коли нам було найважче.

Аби отримати право на житло у Центрі для біженців, потрібно було пройти медичний огляд, та через свята це неможливо було зробити швидко. У нас було обмаль грошей, тож платити за номер в мотелі ми більше не могли. Та світ не без добрих людей – поки ми робили медогляд і чекали на результати, нам дуже допоміг відомий журналіст Василь Ільницький, який запросив нас до свого дому, познайомив із заступником керівника управління Державної міграційної служби у Закарпатській області Євгеном Ясінським та допоміг знайти тимчасове помешкання, у якому ми прожили три тижні! Я щиро вдячна їм, а також директору Ужгородського коледжу культури і мистецтв пані Наталії Шетелі, працівникам гуртожитку, які прихистили нас, коли надворі було дуже холодно, а на душі важко. Чесно, i сьогодні не можу знайти слів вдячності цим людям. Ми також дуже вдячні і працівникам міграційної служби, які робили все можливе, аби нам допомогти.

Мушу сказати, що мене дуже здивувало, що насправді найбільше допомогли нам малознайомі чи й зовсім незнайомі люди, аніж ті, кого я давно знаю особисто, і хто обіцяв допомогти, як тільки приїдемо…

– Нині ви оселилися в Центрі для біженців. Чи влаштовують умови, як сприйняли вас люди, які вже тут мешкають давно?

18 січня ми оселилися в Центрі для біженців у Мукачевi. Я дуже задоволена тим, як нас тут прийняли директор та працівники Центру, але було багато проблем з іншими мешканцями цього закладу. Вони ввели правило, що у новоприбулих майже жодних прав немає. Хто мешкає тут десять років, той «бос», решта – ніхто. Це спричинювало конфлікти, але з часом i з допомогою адміністрації проблеми вдалося усунути. Умови проживання в самому центрі дуже добрі. У нас є все, що потрібно людині. А найголовніше – тут ми почуваємося у безпеці.

– Як пристосовуються до життя на чужині ваші 7-річні доньки та чоловік?

Донькам Україна дуже сподобалася ще минулого року. Як і всім дітям, їм подобається гуляти, гратися в парку. Незабаром їх зарахують до дошкільного закладу. Чесно кажучи, дівчатка жодного разу не просили мене повернутись до Сербiї, до нашої хати, в село, де вони виросли…

Чоловік почав вивчати українську мову, щоб легше було знайти роботу. Для мене ж є більше можливостей влаштуватися на роботу. Мені телефонували з деяких компаній, але я захворіла тож, працювати поки-що не можу. А днями сталося щось дивовижне: жінка, яка допомагає менi лікуватися, знайшла роботу для Петра на складi в Мукачевi. Для нас це дуже приємна подія. І, повірте, будь-яка робота та будь-яка зарплата достатня, якщо у вас немає нічого.

– Окрім того, що маєте освіту бухгалтера, ви ще й пишете вірші, пісні, в Україні вийшла ваша книга. Тож які ваші плани на майбутнє?

Так, я пишу вірші ще з восьми років. Постійно публікувалась у дитячому журналі «Садочок»». Згодом почала писати вірші для молодих, які були опубліковані в русинській газеті «Руське слово» та в журналі «Шветлосц». Низку моїх віршів покладено на музику місцевими авторами, пісні звучали на багатьох фестивалях у Руському Керестурі.

На початку січня 2014 року у Львові побачила світ моя книга «Десь близько». Ця збірка поезії та прози народилася завдяки журналісту і письменнику Олександру Маслянику, який підмітив мій талант, перебуваючи в Керестурі. Пан Олександр запропонував видати книгу віршів в Україні двома мовами: русинiв Сербiї та українською, що стало можливим завдяки перекладу Олександра Гавроша. Ще одна моя книга поезій «Чорна русалка» видрукувана в Новому Садi,

А щодо планів, то їх багато, а от можливостей – ні. Наразі для мене найважливіше, щоб я одужала i почала працювати. Звичайно, хотіла б забезпечити донькам кращі умови проживання, мати хоча б невеличку квартиру, але поки що зарано про це думати.

– Знаю, що ви займалися й волонтерством…

Коли ми переїхали в мукачівський центр для бiженцiв, проблема з їжею була вичерпана. Кожного місяця, 1-го та 15-го числа, біженці отримують продукти харчування та речі особистої гігієни. Чесно кажучи, продуктів дуже багато i майже у всіх в центрі завжди щось залишається. Місця для зберігання продуктів не багато, тому, щоб їжа не псувалася, я вирішила продукти, які залишаються, відправити в зону АТО. Так само і речі гігієни. На дверях в кухні я вивісила оголошення, де попросила й інших допомагати військовим.
Коли я ще жила в Сербії, часто посилала допомогу бійцям через волонтерські центри або ж напряму. Так і тепер, сконтактувавши зі знайомими, розповіла про свою ідею, знову почали співпрацю. Перший пакунок, вагою 33 кілограми, відправили в волонтерський центр у Кременчук. Потім другий, через Фонд пана Володимира Голоднюка з Тернопільської області. І що радує – майже всі біженці відгукнулися і залюбки віддають свої продукти та речі особистої гігієни для допомоги хлопцям в АТО.

Тож я дуже рада, що нині разом із родиною живу в країні, де можу без остраху займатися справою, яку роблю щиро, за покликом серця – допомагати українцям відстоювати свою незалежність та свободу. А гроші та статки – дасть Бог – будуть, але вони – не головне. Головне – вільно дихати й не озиратися з острахом, чи хтось не цілиться в тебе чи твоїх дітей зі снайперської гвинтівки.

Оксана ДУДАШ, газета “НЕДІЛЯ”

Comments are closed.