На порозі липня
Останнім часом Ужгород штормить, причому не тільки у плані погоди. Затяжні вихідні і скорочені робочі тижні вибили місто зі звичного графіку. Попереду – липень і серпень, коли життя в місті взагалі завмирає, причому й на вересень особливих надій немає. Злидні стають усе тягучішими і масштабнішими. Жебраків стає усе більше, вони – вже невід’ємна прикмета нашої доби. Риба гниє з голови, а Україна – зі свого вітринного міста. Жити тут стає усе менш комфортно, а боротися із повсякденною огидою – складніше. Бездумно вирубані дерева у ці спекотні дні постійно нагадують про себе. Ходити розпеченими вулицями не хочеться. Зате маємо суцільні стоянки для позавчорашніх авто, які заполонили місто і отруюють повітря.
Вразили забудовники – пропонують квартири по тисячу доларів за квадратний метр. Хто їх братиме? Ужгородці давно вже і безнадійно підсіли на секонд-хенд – стосовно і одягу, і машин, і помешкань. Вторинний ринок звів первинний до мінімуму. Люди живуть за принципом 4Д – доїдають, допивають, доношують, доживають. Міське життя теж поволі перетворюється на якесь зужите, з яким не так вже й шкода попрощатися.
Щоправда, чимало туристів вештається містом – значить, в інших регіонах живуть дещо багатше за нас, є гроші, аби кудись поїхати і щось подивитися. Сумнівно, правда, щоб їм потім захотілося повернутися сюди ще раз. Туристи втомлені спекою, від якої ніде сховатися, височезними цінами на все, починаючи від води, і сервісом, який лишає бажати значно кращого.
Колись високо професійна культура Закарпаття опускається до рівня якихось інфантильних фестивалів – не в риму, але без смислу. Хвала нашому головному хорові, що нагадав про свій найперший концерт 70-літньої давнини. Справа не тільки в самому концерті, хоча він був дійсно сильним і зробленим на совість (і тоді, і зараз). Цікавими буди два фотоальбоми, представлені перед концертом – із газетними вирізками, світлинами, програмами концертів 1940-70-х років. Держава і область дбали про кілька знакових колективів, як монархи про придворних артистів. Результат був відповідним – артисти давали кесарю кесареве, а Богові Богове. Зараз усе покинуто напризволяще, тобто на виродження. Дещо наразі тримається на ентузіазмі старшин кадрів, які пам’ятають високі колишні стандарти. Але творчій молоді уже здається, ніби нинішня халтура, котра потужно набирає оберти – це якраз саме те. З кожним роком її стає усе більше.
Минулого тижня відбувся захист дипломних робіт у Закарпатській художній академії (колишньому інституті). Роботи випускників вражали – у живописі, в кераміці, ландшафтному і архітектурному дизайні, скульптурі, книжковому мистецтві, графіці тощо. Викладачам вдалося навчити і креативу, і технічній майстерності. От тільки постійно свердлила думка: куди це все зникає, коли дипломовані фахівці вступають у доросле життя? Звідки з’являються жахливі фасади в самому центрі міста, аляпуваті вивіски, відлякуючі вітрини? Ясно, що молода буржуазія без смаку, але ж найняті нею оформлювачі могли би бодай щось пояснювати – ні, просто йдуть на поводу, шинкують капусту та й по всьому.В результаті історія закарпатської школи живопису – це історія деградації, коли кожне наступне покоління слабше за попереднє. При цьому художники – ще найкращі з-поміж інших загонів нашої творчої інтелігенції.
Відкривають нові і традиційні тераси, правда, публіки на них не надто помітно. Натомість багато магазинчиків, поробивши рік-другий, прогорають чи просто перетворюються на такі собі виставкові салони, куди ходять тільки подивитися. За такої ситуації згоріла «Україна» відродиться нескоро. Економічне життя поступово спадає до абсолютного нуля.
Дивують вже звичні інформативні повідомлення про ледь не щотижневих утоплеників. Як у нашому мілководді можна ще й втонути? Виявляється, можна. Таке враження, що люди все менше тримаються за життя, вроджені механізми самозбереження спрацьовують усе гірше. Як компенсація – зростає агресивність людей, готових вибухнути через найменшу дрібницю.
Всупереч усьому цьому місто продовжує якось жити. Трохи рятує кордон, трохи заробітчани, які привозять сюди хоч якісь кошти. Десь рятує навіть наш пофігізм, бо наші люди здатні призвичаїтися до чого завгодно. А попереду ще більш жаркі місяці і ще болючіші втрати.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”