Газети
У середні віки місто Ужгород починалося з замку, але у ХХ ст. – з газети. Вона приємно лоскотала насамперед дві підвалини людської душі. Одна – це було невтримне бажання пліткувати, перемивати кістки ближнім і дальнім, змішувати їх з багнюкою і доводити усе до повного абсурду. А потім виходжу я, читач, весь білий і сяючий! Катарсис. Газети, що описували негаразди усіх і вся, сильно підносили самооцінку своїх читачів чи хоча би покращували їх настрій. По-друге, газети допомагали ґешефту, бо без їхньої реклами – і не туди і не сюди.
Ужгороді нестямно любили і плітки, і комерцію. Тому за всю історію Ужгорода тут видавалося кількасот газет. Не всі одразу, звісно. Одні народжувалися, інші тим часом помирали. Cхоже, що в місті існував якийсь закон збереження газетної маси і енергії. Закон виконувався неухильно, але до якоїсь пори. Закон той порушувався тільки під час найбільш екстремальних подій – скажімо, війн чи запеклої боротьби за світле майбутнє. Коли всім ставало однаково погано, вже втрачало сенс стежити за злою долею того чи іншого сусіда, бо в усіх було приблизно однаково.
Проте такі часи врешті-решт минали, все знову вирівнювалося. Газети знову ставали чесними літописцями своєї доби і оповідали про банкрутства, сімейні сварки, погодні катаклізми, розкриті злочини і поки що не викритих багатіїв. Такі новини розхапувалися зранку і смакувалися цілий день. Також вони повідомляли, по чому можна продати гриби на міських базарах і свій голос на чергових виборах. Така інформація викликала ще більший інтерес. Здавалося, що кінця-краю цьому усьому не буде, аж виявилося інакше. Від певного часу газети почали просто зникати, причому куди вони дівалися – ніхто не відав. Вони просто розчинялися у повітрі разом зі своїми нечисленними колективами. Журналісти перетворилися на головну групу ризику, бо сьогодні ти тут, а завтра вже ніхто і не згадає, чи ти взагалі існував. Врешті-решт ситуація дійшла до цілком логічного фіналу.
Останній редактор нагадував довгобородого гнома. Він знав дуже багато, а мовчав ще про більше. Донедавна їх у місті було усього двоє, та вже кілька днів телефон колеги уперто мовчав. Чи то він нарешті махнув на все рукою і чкурнув і собі за кордон, як то зробило вже чимало представників місцевої інтелігенції, аби не втратити себе остаточно, чи то просто зневірився у можливості щось змінити на краще і просто ліг на дно. Про те, що його взагалі вже немає на цьому світі, не хотілося думати.
Та і в нього самого справи ішли не найкращим чином. Доводилося заново міркувати, куди податись і кому продатись. Бо безчасів’я затягувалося, а надія дожити до чогось кращого ставала усе тоншою. Все частіше навідувалася думка куди-небудь податися: чи то у пірати, чи то у монахи. Перше було все-таки ближче його натурі.
Коридори редакції були абсолютно порожніми. У кабінетах давно вже ніхто не сидів. Курилка вражала своїм чистим повітрям, бо там тільки вітер вив. Аж що це! У коридорі почулися звуки, яких вже тут не чули кілька місяців. Так, це були кроки відвідувача. Це шаркання тяжко було сплутати з чиїмсь іншим. воно належало відомому орнітологові. Колись він теж багато друкувався, але зараз прийшов зовсім з іншим.
– Чи помічали Ви, що останнім часом у місті страшенно розплодилися голуби? – почав він з порога. – Причому голуби зовсім не звичайні?
– Що ж у них дивного? Кричать собі, як навіжені. Б’ються за кожну зернинку, гидять на перехожих з висоти свого польоту – все як зазвичай.
– Але ж! Такими нахабними вони не були ніколи – розігнали усіх ворон і галок, до яких раніше не потикалися. Та взагалі жоден інший птах тепер не ризикує пролетіти над центральною площею і долетіти хоча би до середини Ужа. Голуби всюди. Їхня зграя розростається з кожним днем і скоро заполонить все місто. Вони ставли агресивними, якими ніколи не були раніше, скоро почнуть нападати на людей. Треба же щось робити, бити на сполох. А кому, як не газеті…
Та коли посеред цієї схвильованої тиради орнітолог глипнув на співбесідника, він побачив перед собою ще одного голуба, страшенно схожого на гнома з мультфільму Діснея. Пташка журливо гулюкнула про щось і вилетіла у прочинену кватирку. Ну що ж, ужгородський голуб – то ще не найгірша істота, в яку можна перетворитися після смерті.
Сергый ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”