Туристи Ужгорода

Ужгород – місто туристів. Улітку вони усюди. Здається, що навіть відкриєш холодильник – а вони там. Завдяки їм живе місто стає ще дивнішим. Вони зразу виділяються з натовпу своїми круглими очима, якими намагаються зафіксувати усе навколо. На допомогу очам приходять мобільники, їхнє клацання в місті ніколи не вщухає.

Сьогодення жодного іншого міста не документується так детально, як Ужгорода. Відеокамери відпочивають – туристи фотографують практично усе і всюди. Нащо воно їм здалося? Кожне хоче увезти з собою трішечки Ужгорода. Хоча би грамів двісті. Як не дивно, Ужгорода від цього не меншає – як у казці О.Бєляєва про вічний хліб: його їдять, а він тільки розбухає.

Туристи вважають, ніби Ужгород живе усередині своєї тисячорічної історії, що час тут практично не рухається і все, про що їм оповідають екскурсоводи, було буквально вчора. У принципі, вони не дуже далекі від істини. Час тут все-таки рухається, але дуже специфічно, інколи навіть повертає назад. Музеї тут набагато живіші від заводів, котрих практично не стало. Пам’ятників і меморіальних дощок скоро буде більше за людей. Ужгород живе більше спогадами, аніж планами на майбутнє, котре зараз у всіх цілком невизначене. А тут про майбутнє, здається, взагалі не думають – живуть обличчями назад. І в цьому є своя фішка, засіб виживання у жорсткій еволюційній боротьбі, котрий допомагає перемогти у кінцевому підсумку. Тому ужгородці незнищенні, як Чахлик Невмирущий. Наша смерть – на кінці голки, а та – глибоко-глибоко під фундаментами замку, куди ніхто не докопається.
Наше місто – великий Діснейленд для дорослих. Кожний турист гадає, що це місто створене для подвигів. Ще б пак – стільки закладів громадського харчування, спусків і підйомів, місць для засідок, спостережень і екстремальних видів спорту. Парубки вештаються тут у неймовірних військово-спортивних прикидах – немає на них Термінатора («Мені потрібен твій одяг»). На них часто гігантські рюкзаки і ледве не альпіністське спорядження укупі з костюмом для дайвінгу. Тут кожний турист може відчути себе тим, ким він хотів би бути у повсякденному життя, але там якось не вдається. А тут – ось воно. Круті хлопці подобаються самим собі і хочуть подобатися іншим.

Кожна туристка вважає, що це місто – оаза краси і кохання посеред жорстокого-жорстокого світу. Тому сюди приїздять ті, хто втратив надію у себе. Вони їдуть сюди за тим, чого їм бракує десь там. Виглядають вони на всі сто, адже втрачати нічого. Вони суттєво урізноманітнюють меню місцевих шанувальників прекрасної статі і розширюють їхній кругозір. Туристичні романи – швидкі, як бліц-шахи, бурхливі і нещадні, але стрімко минають, як дитячі хвороби, лишаючи по собі відчуття цілковитої спустошеності і готовності до нових авантюр.

Ужгород – місто романтиків. Прагматикам тут жити тяжкувато. А от любителям пригод, шукачам учорашнього дня – залюбки. Через це кожний день – зовсім інший. Навіть проживши тут безліч років, ніколи не знаєш, чим приголомшить тебе день наступний. Прогнозувати це неможливо, бо щодня – зовсім нові люди, геть не схожі на вчорашніх. І сховатися від них неможливо – залізуть без мила куди завгодно.

Ужгород – місто страшенно ліниве. Але цими лінощами воно і приваблює людей з більш енергійних місцевостей, де життя б’є ключем і все – по голові. Жити тут вони би не змогли, але приїхати відтягтися – за милу душу. Тому потік цікавих сюди ніколи не вичерпується. Так і хочеться сказати поїздам і автобусам: «Возити вам – не перевозити!» На світанку перші групи туристів з’являються тут, пізно вночі – зникають останні. Завдяки їм Ужгород і живе саме від світання до смеркання (інакше би прокидався тільки десь опівдні). А так доводиться підігрувати цій метушливій публіці.

Сучасний Ужгород тримається переважно на туристах. Без них багато чого тут уже давно позакривалося би – як сталося в більшості інших закарпатських містечок. Завдяки туристам тримаються готелі і більшість крамниць (ужгородці отоварюються переважно на базарах). Завдяки туристам ще працюють заклади культури і їдальні (ужгородці сидять переважно на терасах). Завдяки туристам Ужгород щодня згадує власну історію і сяк-так береже свою старовину, бо курку, яка несе золоті яйця, не прийнято різати. Завдяки туристам і ужгородці примушують себе дотримуватися певних життєвих стандартів. Почуватися рибками у публічному акваріумі не надто комфортно, але всі давно звикли до цього і вже навіть не уявляють, а як воно могло би бути інакше.

Сергій ФЕДАКА, “Наш Ужгород”