В Ужгороді лебеді стали окрасою міста
Лебеді – часті гості на ріці Уж. До них уже давно звикли мешканці міста… Та й пернаті не бояться людей, які нерідко підгодовують білих красенів.
Цікаво, що незважаючи на те, що лебеді прилітають парами, цього літа їх з’явилося одразу п’ятеро. Утім згодом один птах зник. Чи він знайшов собі пару, чи поринув на її пошуки – невідомо.
Білопері шипуни настільки полюбили наш край, що охоче позують перед об’єктивами фотоапаратів і мирно плавають поруч із качками. Правда, меншим водоплаваючим інколи від них і перепадає – коли пернаті не можуть поділити їжу.
Особливо радіють лебедям діти та туристи.
-Я приїхала із Житомирщини. У нас такої краси немає. Цікаво спостерігати за поведінкою птахів, яких без перебільшення називають найкращими. Наприклад, у Фінляндії лебеді є національною пташкою. Ужгород просто зачаровує, а пернаті є однією з окрас міста, – каже zakarpatpost.net пані Катерина.
-До лебедів я вже звик. Ще минулої зими не раз кормив птахів хлібом. Тепер, коли повертаюся зі школи, завжди маю булочку саме для них, – запевняє п’ятикласник Віталій.
Незважаючи на те, що екологи б’ють на сполох і кажуть, що Уж пересихає, для лебедів він є затишною «домівкою».
Слід зазначити, що королівські птахи регулярно прилітають до закарпатського обласного центру з початку дев’яностих. Правда протягом якихось восьми років у місті їх не було і тільки починаючи з 2011 року пернаті повернулися.
Біологи запевняють, що ужгородські лебеді – кочівники з Польщі, Балтики та Прибалтики. Крім того, останнім часом пари оселяються не тільки на Ужі, але й на Латориці та Тисі.
А романтики-краєзнавці кажуть, що прилітають до нас лебеді з Дунаю… при чому не випадково, а через те, що згідно з легендою колись пара закоханих саме тут, неподалік пішохідного моста, перетворилася на граційних красенів…
-Це було за часів Австро-Угорщини. Жила в Будапешті багата родина чоботята. І мали батьки єдиного сина – Мікловша. Плакала-леліяла мати свого наступника, шукала йому дружину поміж місцевими красунями. Але якось Мікловш поїхав за місто на полювання і познайомився з простою сільською дівчиною з багатодітної родини. Між ними спалахнуло велике і пристрасне кохання. Задумав хлопець одружитися з Жужанною, однак батьки вступили категорично проти їхніх стосунків. Та й рідні дівчини вважали такий шлюб безглуздям, адже пара була нерівнею. Тому розуміючи, що все одно згоди на те, аби поєднати долі не буде, закохані втекли до Ужгорода. Там вони одружились і почали ґаздувати. Спочатку працювали на інших, а незабаром розжилися й на власне господарство. Десять років батько Мікловша шукав сина і коли нарешті довідався, де він, приїхав і застрелив обох, а їхні тіла скинув зі стрімкого берега у річку. Та не дарма кажуть, що любов безсмертна. Закипіла-зашуміла вода, поглинаючи душі невинних жертв, а за мить знялась над Ужем пара білих лебедів. І літають тепер вони між двома батьківщинами, приводячи до Ужгорода все нових пернатих, які славляться на весь світ своєю вірністю, і тішать людей своєю чистою красою, нагадуючи всім нам про те, що кохання непереможне, – розповідає старожил Олександр Варга.
Звичайно, це лише красива історія про високі почуття, але багато хто у неї вірить, адже відомо, що в будь-якій вигадці є доля правди.
А тим часом ужгородські лебеді ніжаться під лагідними променями осіннього сонця у холодній воді закарпатської річки і спокійно спостерігають за заклопотаними перехожими…
