Ужгород від А до Я
Кажуть, ніби словник – це цілий всесвіт, розкладений за алфавітом. Але розкласти так само за алфавітом Ужгород набагато тяжче, ніж всесвіт. Це той випадок, коли частина значно складніша, ніж ціле. За одинадцять віків нашої історії тут накопичилося стільки всякого-різного, що трьох десятків літер замало. На кожну букву зразу напрошується по кількадесят, а то й сотня понять, без яких Ужгород просто неможливо уявити. Але ми все-таки спробуємо
Отже, АРХІТЕКТУРА наша – це салат божевільного кулінара, тут намішано всього, це живий посібник для вивчення історії зодчества, в якому кожна епоха зоставила свій автограф. Ужгород – місто архітектурної еклектики, тим і цікаве. За одну недовгу прогулянку тут відслідковуєш всю еволюцію містобудівної думки і практики. Тому БУДИНКИ – на всі можливі і неможливі смаки, від хай-тек до «хай так!», різної висотності і конструкції.
Жити у них, може, і не так зручно, зате око милують – то ж краще на них дивитися ззовні, ніж зсередини. Це приваблює численних туристів і відлякує самих городян, хоча різниця між тими й іншими цілком умовно: перші мріють стати другими, а другі – першими. ВУЛИЦІ ще менше схожі одна на іншу, ніж будинки, кожна зі своїм характером, тому загубитися у місті практично неможливо, ноги самі виводять тебе туди, куди треба. Загалом кожна вуличка увічнена на пейзажах місцевих художників, їхніми картинами заповнені цілі ГАЛЕРЕЇ – публічні і приватні. Їх небагато, але запам’ятовуються вони надовго.
Особливо полюбляють митці зображати ҐАНОК – цю посмішку кожного окремого будинку – десь щиру, десь криву. Це немов запрошення до відповідних будівель, які можуть тебе поцілувати, а можуть і вкусити. Ще більше посмішок у наших ДИТСАДКАХ, завдяки яким місто і має перспективу, проте їхня кількість то скорочується, то починає відновлюватися услід за демографічними коливаннями народонаселення. І все-таки віриться, що у найближчому майбутньому їх число зростатиме. Як і число ЕКСКУРСАНТІВ, котрі нині у місті повсюдно, із ними гамірно, ужгородці через те трохи почуваються мешканцями зоопарку, але головне, що екскурсанти Є.
Є в Ужгороді взагалі геть усе, але переважно в гомеопатичних дозах, тільки для своїх, є навіть ЖУПАНАТ, що майже півтора віку був адміністративним будинком, відтак перетворився на художній музей, але продовжує домінувати над навколишніми торговищами, банками і ресторанами. Натомість ЗАВОДІВ в Ужгороді не лишилося (а були), тільки кілька фабрик. Ну, принаймні, екологія поліпшилася, хоча життєвий рівень – навряд. Така невмолима діалектика нашого життя – або здоров’я, або багатство. Поєднати це ще не вдалося нікому, хоча ужгородці сподіваються, що вдасться. Тому вони то економлять, то навпаки – починають жити на повні груди.
Через це ІЛЮМІНАЦІЯ в місті то буяє ясним цвітом, то згасає. Нещодавно стали підсвічувати два мости. У темряві вони нагадують двох гігантських ЇЖАКІВ, які настовбурчили сяючі голки. Та в основному місто освітлюється вітринами своїх магазинів і особливо КАФЕ, яких дуже багато і вони завжди заповнені, саме у них і проводять більшість свого часу корінні ужгородці. Кажуть, що в Ужгороді найкраща кава. А також до кави, після кави і замість кави. Кафе розмножуються, як живі організми, виникають у найбільш несподіваних місцях. Інакше склалося з ЛАРЬКАМИ – колись їх було на кожному кроці, нині лишилися останні з могікан, хоча не виключено, що мода повернеться, принаймні останнім часом численні кулінарні фестивалі місто проводить саме у дерев’яних ятках, які спеціально виставляють у людних місцях.
Зате є МІНІ-СКУЛЬПТУРИ – їхня кількість вже наближається до трьох десятків, кожна як заціпенілий гном, що викликає подив приїжджих. Це справжній символ нашого міста, в якому є усього на світі, але воно якесь іграшкове, лялькове, наче привіт з призабутого дитинства. Людям самотньо у місті, тому його поступово заселяють металеві гноми. Більшість фігурок сконцентровано на НАБЕРЕЖНИХ – цих прогулянкових улицях з найбільш свіжим повітрям, де можна зустріти ледь не усіх своїх знайомих і безліч незнайомих.
Набережні – це ніби натяк на далеке море, якого Ужгороду так бракує, але саме набережні бодай трохи компенсують цю нестачу, вони проштрикують місто наскрізь, звиваючись уздовж Ужа від однієї ОКРАЇНИ до іншої, власне, останні починаються зразу там, де закінчується центр, тобто вони практично усюди, усе місто – суцільна окраїна, затишна, зелена і тиха, через що тут і хочеться жити. Перпендикуляром до набережних лежить ПРОСПЕКТ, він у нас єдиний і неповторний – від залізничного і автобусного вокзалів аж до річки, він як примхлива жінка змінює свій імідж щосезону.
Єдине, що там лишається незмінним – це сакури, заради яких і приїжджає більшість туристів у травні. Тоді місто перетворюється на суцільний базар, з яким може конкурувати тільки наш центральний РИНОК, з висоти його другого поверху публіка там нагадує вируючий СТАДІОН, яких у місті теж кілька, отам якраз можна усамітнися, бо вони переважно порожні.
Відносно затребувані ТЕАТРИ – звичайні і кінематографічні, хоча називати Ужгород театральним містом поки зарано. Зате УНІВЕРСИТЕТ є просто містоутворюючим фактором, це окреме місто у місті, його сотня будівель розкидана повсюди, а його випускники на більшості ключових посад, вуз учиться у міста оптимізму і витривалості, ну і сам учить його усьому, чому млже, а може він багато чого, бо є справжнім ФОНТАНОМ ідей і подій, хоча не бракує і звичайних водограїв – їх менше, ніж хотілося би, але таки дзюркотять. Від одного з них видно ХРЕСТ – головне міське перехрестя вулиць Корзо і Волошина, яке вважається одним з неофіційних ЦЕНТРІВ міста, бо офіційного тут просто немає – центр в Ужгороді усюди і ніде, він як Фігаро. З’являється там і тоді, де тобі треба, і зникає зразу, яке тільки у ноьому мине потреба.
Він багатоликий, як і наші ЧАГАРНИКИ – вони тут і спеціально висаджені і ростуть у дикому стані, складаючи помітний відсоток місцевої рослинності. Здається, стільки кущів немає в жодному іншому місті. Чимало їх навколо наших ШКІЛ, таких галасливих у першій половині дня і спокійних надвечір, тут діти учаться не тільки різноманітним наукам, а й мистецтву жити у рідному місті. Як воно годиться – достеменно не знає ніхто, за міську історію тут змінилося десь сорок чи навіть шістдесят поколінь – залежно як рахувати. Кожне жило по-своєму, але попереднє покоління якось органічно переливалося у наступне. Сподіваємося, що так станеться і з нинішніми школярами, яким суджено далі нести естафету.
Вони є щитом міста, обернути однаково і проти тривог минулого, і проти викликів майбутнього. Проте не менш важливим ЩИТОМ міста є навколишні ліси, що оточують його зусібіч, а також парки, вони й оберігають міські окраїни від зайвого шуму, насичують їх свіжим повітрям. Там багато ЮНАЦТВА, котре, строго кажучи, усюди кидається в очі. Завдяки ним місто напрочуд юне, незважаючи на свою багатовікову біографію. Конкурувати з тинейджерами за своєю чисельністю можуть хіба що ЯЛИНКИ та інші глицеві дерева, вони повсюди, ці деревця, які найбільше нагадують плюшевих звіряток, ці символи Різдва, яке триває в нашому місті вічно, постійно нагадуючи про речі, які вищі за повсякденність.
Одного Різдва Ужгороду мало, то ж тут його святкують і за григоріанським календарем, і за юліанським. Навіть більше – починають від мадярського Мікулаша і аж до православного Йордана. А там починаються весняні свята, а за ними – літні, які плавно перетікають в осінні. Свят в Ужгороді значно більше, ніж буднів. Тому коли якийсь будень все-таки трапляється, його особливо цінуєш – як шматок житнього хліба після марципанів, що набили оскомину. Але одне свято таки особливе – це день народження міста на зламі вересня і жовтня, незадовго або одразу після Воздвиження – престольного празника у наших кафедральних храмах. Це символічно, бо вся доля Ужгород теж є таким Воздвиженням Чесного Хреста.
Хреста Віри, Надії і Любові (їхнє свято теж поруч з днем Ужгорода). Ужгородці вірять у себе і своє місто. Мусять вірити, бо пояснити суто раціоналістично, як усе це виникло, зростало і розвивалося, неможливо. У це можна (і треба) просто вірити. А також надіятися, що попереду у міста ще більше, ніж позаду. Бо тут усе тримається на любові – найбільш потужному і незбагненному магнітові нашого буття.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород»
