Пішохідний міст в Ужгороді з’єднує не тільки береги, але й людські долі
Пішохідний міст в Ужгороді – місце особливе. Щодня ним проходять тисячі людей. Візитівка міста має особливу ауру. Тут люблять фотографуватися туристи, випрошувати милостиню нужденні. Тут проходять різні акції та атракції.
До цього моста Ужгород звик настільки, що містянам здається, ніби він був завжди, відколи існує місто. І в дечому вони таки мають рацію. Адже перший міст приблизно на цьому ж місці з’явився ще в 1361 році.
Він був дерев’яним і за те, аби ним пройти, потрібно було заплатити. Отже, податки для ужгородців – справа не нова… навпаки – давня традиція. Кошти потрібно було сплачувати на сучасній Театральній площі.
Із 1866 року від данини ужгородців звільнили, а всі інші – й надалі платили за перетин Ужа відповідну суму і лише в 1907 році плату відмінили. Однак і міст стояв не завжди. Під час війни, у 1944 році, його зірвали німецькі солдати. Отже, сучасну вже залізобетонну конструкцію було зведено лише в післявоєнний час.
Але це – історія… а наразі міст оздоблено десятками замочків, сердечок, які залишають там закохані.
А починаються він своєрідним маячком – Свободкою, яку містяни до різних свят люблять прикрашати і яка символізує волелюбність закарпатців.
За кілька ж кроків від міні-скульптури ніби відкривається вікно у інший вимір реальності… де вирує зовсім інше життя. Тому ми вирішили поспілкуватися із тими, для кого міст став не просто можливістю потрапити на інший берег річки, а хто там «працює».
Данило просить не фотографувати його обличчя, бо не хоче, аби його впізнали рідні. Сам він із Виноградівського району. На мості просить милостиню. Каже, що хворіє, живе дуже бідно і збирає гроші на лікування. В Ужгороді буває кілька разів на місяць.
Восьмирічний смаглявий Йосип також любить жебракуати на пішохідному мості.
— Тут багато людей і з натовпу завжди знаходиться хтось, хто мене пошкодує, – зізнається zakarpatpost.net маленький ром. – Ми живемо бідно, але красти ніхто не йде.
Побідних історій тут можна почути чимало…
А ще… нещодавно громадськість сколихнула звістка про заборону пересуватися мостом на велосипедах. Ініціатором ноу-хау стала рада старійшин Ужгорода. Мерія ж новацію підтримала і встановила відповідні знаки. Однак велосипедистів все одно не поменшало.
— Мене обурює така заборона. Колись мостом їздили навіть автобуси і це не викликало нарікань. Велосипед же легкий і нікому не заважає, – скаржиться пан Василь, штовхаючи свого залізного «коня».
Про своє ставлення до пішохідного моста ми поцікавилися і в перехожих.
— Для мене він особливий. Колись саме тут я познайомилася з чоловіком, – розповідає ужгородка Маріанна Томишин. – Була зима і з мене вітер зірвав шапочку. Юрко ж підхопив її і повернув мені. Потім ми разом гуляли містом, а за кілька місяців одружилися.
— Міст люблю. Без нього рідне місто не уявляю. Особливих пригод на ньому ніколи не було, дратує лише, коли там нав’язують якусь рекламну продукцію і ще не подобається, що там завжди багато жебраків, – ділиться думками пан Микола.
— Відколи міст підсвічено, він став справжнім місцем паломництва. Вночі він справді унікальний. І хоч в Ужгороді є кілька мостів, однак саме цей – найбільш улюблений. Нам поталанило, що через середмістя протікає річка. Якось у дитинстві я заблукала, загубилася від мами. Єдине місце, яке я змогла знайти – це пішохідний міст. Там мене побачила сусідка і відвела додому. Я була такою щасливою в ті миті. Хоча вдома на мене й накричали. Але все одно, я раділа, що батьки знайшлися, – зізнається пані Світлана.
А ще містяни пригадують історію з лавицею на пішохідному мості, розповідають про курйози з радіо та власні пригоди.
Звичайно, уявити столицю Закарпаття без мостів неможливо, однак пішохідний справді має особливу енергетику і самобутність, він – ніби машина життя, або навіть… серце міста, що б’ється в унісон із тисячами сердець самих ужгородців.
