Книга: цінність чи непотріб для закарпатців
Соціальний експеримент
Сьогодні, у час комп’ютерних технологій, паперові книги мають все менше й менше прихильників. Молодь набагато охочіше переглядає цікавинки в Інтернеті, вдається до послуг електронних бібліотек, проводить дозвілля за іграми у планшеті, ніж бере до рук роман чи оповідання. Утім яким є відношення громадськості до загубленої на вулиці книжки? Чи справді друковані видання втрачають актуальність у суспільстві? У цьому та іншому ми спробуємо розібратись під час соціального експерименту.
Чи справді молодь не любить книги?
Першою книгою, використаною під час дослідження, був підручник з української мови для 5 класу. Його школярка, яка нам допомагала, «загубила» прямо на Театральній, неподалік сцени. Незважаючи на побоювання дитини, що книжку хтось забере й не поверне, більшість перехожих взагалі не звертали на неї уваги, а хлопець, років 12, навіть намагався «потанцювати» на ній і викинути в урну для сміття.
Однак знайшлися й чуйні перехожі. Юнак-старшокласник, підняв книгу, погортав і залишив на сцені. А молода дівчина, яка також не полінувалась нахилитись за підручником, почала у натовпі роздивляючись дітей, яким би паперова «скарбниця знань» могла належати. Вона з радістю повернула книжку законній власниці і побажала в майбутньому бути уважнішою, стежити за шкільним добром.
Другою книгою, яку ми намагалися «забути» посеред вулиці, був роман Люко Дашвар «На запасах м’яса». Книжка сучасної популярної письменниці була найбільше до вподоби саме молоді. Якщо старше покоління й далі проходило повз знахідку, то багато саме юні піднімали видання, передивлялись і, між іншим, далеко не всі хотіли повертати. Один із перехожих навіть встиг сховати роман до рюкзака і довго сперечався, що то його книжка.
Однак на збірку віршів одного з закарпатських поетів, яку ми також використали в експерименті, щоб перевірити відношення суспільства до поезії, ніхто з молоді так і не звернув уваги. Або автор не сподобався, або палітурка?..
У кожного покоління свої уподобання
І все ж на брудній бруківці книжка з віршами довго не пролежала. Старші краяни акуратно гортали видання. Хтось радісно вигукував, що знайомий із автором, а хтось – що з його творчістю. Вуличні «читачі», до слова, дуже прагнули поспілкувались про літературу, чимало з них цитували напам’ять Івана Ірлявського та Петра Мідянку.
Черговою книгою, використаною в дослідженні, став роман Анатоля Франса «Повернення ангелів». Світова класика найбільше припала до душі тим, кому за 30. Одна з жінок навіть гроші пропонувала за «знахідку», аби викупити видання, мовляв, давно хотіла почитати щось подібне.
А от «Хіба ревуть воли як ясла повні» Панаса Мирного не підняв ніхто, хоча цей літературний твір входить до обов’язкової шкільної програми з української літератури і знайомий не одному поколінню закарпатців. Також не зацікавились краяни метафізичною творчістю Григорія Сковороди, зокрема, його збіркою «Сад божественних пісень» та «Наталкою Полтавкою» Івана Котляревського.
Можливо, для декого з містян набагато зараз приємніше й важливіше гортати передвиборчі програми кандидатів у депутати, обговорювати обіцянки чинних «слуг народу», ніж цікавитись літературним доробком корифеїв художнього слова, який по-суті, є вічним. Утім, як кажуть, що ми читаємо, тим ми і є…
