Леся Тромбола – про періодику, книги, свого сина, патріотизм та освітні реформи

Лесю Тромболу краяни знають як власницю «Книголюбчика» та мережі газетних кіосків «Преса від Лесі». Елегантна, освічена, вишукана, неординарна пані Леся є не тільки бізнес-леді, але й цікавою жінкою та люблячою мамою. Більше про неї – у наших сьогоднішніх «Недільних бесідах».

 – Пані Лесю, із чого починалася «Преса у Лесі»? У той час грошей у людей не дуже й було, то був непростий період  і багато хто думав – наважуватися чи ні розпочинати якусь справу. Бо ж вкладати навіть такі незначні кошти, як 200-500 доларів у щось було досить сутужно.

– Це було так давно… у 1992 році. Тоді я була навіть не студенткою, а випускницею школи. Але все моє життя пов’язане з пресою. Мій батько був  редактором газети «Молодь Закарпаття». Маю фотографію, де з підшивкою газет сиджу маленькою восьмимісячною дитиною і тато поруч із телефонними трубками… про щось розмовляє. Моя мама 20 років пропрацювала в бібліотеці. Її оточували  книги, а також преса. Мене приваблювали газети,  бо їх треба було підшивати, а згодом можна було перелистувати. Потім мама перейшла на посаду коректора в «Закарпатську правду». А далі були  складні дев’яності роки. В той час починали з’являтися приватні розповсюджувачі газет. Тобто, періодикою займалася вже не тільки «Укрпошта», алей люди,  яких фактично наймали на роботу редакції видань. Але газет тоді були одиниці. «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття» і, здається, «Новини Закарпаття». Потім були вже й інші часописи. А ще ми продавали  єдине всеукраїнське видання «Пан+Пані». Воно було кольоровим і щотижневим. От таким був перший досвід реалізації газет. Ми взяли  з дому журнальний столик, склали на нього штук 800 газет… при тому навіть не рахували, скільки можемо їх продати. Звичайно, збути все нам не вдалося. Проте ми отримали досвід. І тоді я, 17-річна дівчина, пішла в редакції газет укладати угоди. На щастя, всі пам’ятали мого батька, який, на жаль, на той час вже помер… і мене… адже малою я бігала тими кабінетами. Тоді в Ужгороді журналістів було небагато, навіть факультету в УжНУ не було… Отже, угоди ми уклали і з цього почалася наша торгівля періодикою. Уже в 1996 році я зареєструвалася як приватний підприємець. Тоді вже треба було йти в архітектуру, домовлятися про місця, не було навіть МАФів, лише розкладки, виносні столики. Ось так я стала однією з перших серед приватних підприємців у місті, мала навіть свідоцтво старого зразка, його номер до цих пір пам’ятаю. Далі мама втратила роботу і ми відкрили ще одну точку. А згодом ще… люди ж були на той час без роботи. Хоча зараз часи трохи нагадують саме ті. Пригадую, моїй мамі було від цього ніяково. Вона ж була дружиною головного редактора, який мав свою «Волгу» з шофером. Я ж відносилася до справи, якою займалася як до підробітку, адже була ще студенткою. До речі, у найкращі часи в нас було двадцять роздрібних точок. Далі з’явилася оптова торгівля, підключилося Мукачево, Хуст, Виноградово. А Київ, централізовані видання, шукали а місцях мережу розповсюдження. А де їм знаходити нових людей? Тому вони спиралися на підприємців, які вже цим займалися. Мені ж потрібно було зберігати свою ділову репутацію. Зараз на розповсюдження певних видань в області у мене є ексклюзивні права.

– Деякі Ваші колеги,  які також займалися цим бізнесом, змушені були закрити справу…

– Вони просто не залишилися на плаву. Можливо, не розрахували свої сили. Тепер взагалі оренда вбиває бізнес. Плюс податки, зарплати, сам персонал, який може бути недобросовісним. Можна працювати  з людиною і через деякий час виявити, що вона обікрала тебе.

– Інтуїція Вам в чомусь допомагала?

– Так. Траплялося, що допомагала. При прийомі на роботі перше, що я зробила, це придумала анкети. Тобто, коли людина заповняє анкету, видно наскільки грамотно вона пише, чи вміє висловлювати свої думки, адже то тільки здається, що торгувати газетами може будь-хто. Насправді треба вміти орієнтуватися в ситуації. Скажімо, прийде покупець і просить газету, яка опублікувала якийсь політичний прогноз, або видання якогось певного спрямування. Отже потрібно розгадати, що саме людина хоче.

– Як вважаєте, Ужгород – читаюче місто?

– В економічно кращі часи в Ужгороді була найбільша в Україні кількість газет на душу населення. Коли я спілкувалася з колегами з Чернівецької, Полтавської, Харківської  області, то в них було 3-5 обласних газет. У нас же колись було до двох десятків, при чому – обласного значення. Правда, тепер багато позакривалося. Люди дійсно багато читали. У багатьох була звичка в суботу зранку приходити за періодикою. Наприклад, коли моя мама торгувала пресою, то вона виходила на роботу о шостій годині ранку, бо особливо старше покоління приходило до неї дуже рано. При цьому робили це перед тим, як сісти на електричку і їхати на дачу, та ще й просили не одну чи дві газети, а кілька. Колись, коли ми починали торгувати, навіть черги  до прилавку були. Маю на увазі в суботу, коли виходила більшість газет.

Якось у Києві, у видавничому домі «Бурда Україна», проходив семінар на тему розповсюдження преси і один газетний магнат із Німеччини розповів, що в них всі нереалізовані примірники знищують, просто пускають під ніж… крім дитячої і юнацької літератури. Справа в тому, що вже  тоді німецькі діти почали менше читати. Тож видавці зрозуміли, що це покоління через 10 років підросте і не буде кому читати дорослу літературу. Тому нереалізовані примірники роздавали безкоштовно у дитсадках, навчальних закладах, позашкільних установах. Зараз така  ж тенденція докотилася і до нас.

– А чи купують у нас дитячі журнали?

– Дуже слабо. Та й якщо раніше була маса видань, то тепер хіба що дітей можна зацікавити якимось подарунками всередині, колекційними виданнями, хоча це здорожує сам журнал. Тож часто батькам  не дуже по кишені віддати 50-60 гривень за один номер.

– Старше покоління читає активно?

– На жаль, воно теж не дуже може собі дозволити купити газету, яка коштує, приміром, від п’яти гривень.

– Ви як підприємець зі стажем і як громадський діяч часто буваєте на різних акціях. Що можете сказати з приводу того, що пресу в місті майже не видно? Тобто, кіоски існують, але в центрі майже неможливо купити газети. Яка співпраця у Вас із мерією?

– Залишилося, на жаль, дуже мало людей, які готові займатися пресою. Тож акцент треба ставити на те, аби залишити хоча б  тих, хто є, адже переважно працюють вони  на ентузіазмі, тримаються на якійсь інерції. Один підприємець, наприклад, поїхав за кордон і зараз точку утримує його дружина, хоча не відомо, чи не поїде вона за ним. Іншу точку закрила міська рада і власниця теж виїхала за кордон, оскільки не могла прийняти ті умови, які їй нав’язували. У мене із двадцяти точок залишилося тільки чотири. Біда в тому, що одна влада прийшла і сказала: такого формату будуємо кіоски. Ми це зробили. Минуло кілька років і прийшли інші люди й новий мер та новий архітектор заявили, що все  дуже погано, усе застаріло, отже потрібно нові побудувати. Добре. Ми виконали й ці вимоги. Тоді ще була якась можливість вкласти заощаджені гроші, лиш би було місце для роботи.  Та два роки тому почалася нова боротьба з МАФами і нам знову сказали, що вже й ці кіоски застаріли. Але ж неможливо кожні 4-5 років встановлювати все нові й нові кіоски з пресою… та й коштують вони 10 тисяч доларів… Тоді давайте так. Якщо владу не влаштовують кіоски, хай будує їх за бюджетні кошти і здає нам в оренду. Місто ж має видання, та й левова частина різних інформаційних довідок проходить саме через кіоски преси. До того ж на цьому місто могло б заробляти.

– А чи чує влада підприємців?

– Коли була розмова, що я маю замінити кіоск, мені не продовжували договір оренди. Тож довелося просто ходити і штурмувати мерію. І  в один момент мені дали той дозвіл. Не знаю, що саме трапилося… Чи то були якісь кулуарні домовленості, чи просто зрозуміли, що скоро зовсім не буде преси.  А її справді майже немає. В центрі, наприклад, газети продаються на ринку, а потім їх купити  у всьому середмісті не можна. Що ж стосується  МАФів, то я бачила різні і в Празі, і в Барселоні. Є можливість зробити їх і з рекламою, і з під світкою, і соціально спрямованим … все, що задовольнить владу, архітектора. Хоча, можливо, навіть орендувати такі кіоски буде невигідно.

– Ви газети читаєте?

– Так! Звісно! Хіба що зовсім втомлена, не маю можливості чи часу, тоді можу погортати елеронний варіант. Наприклад, zakarpatpost.net. Дуже хочеться тримати руку завжди на пульсі часу, знати, що власне турбує містян, що їм подобається, а що ні. Місто в нас хоч і спокійне, але все одно буває, що громадськість із певних причин чимось невдоволена, чи обурена.

–Як Вам спало на думку займатися ще й реалізацією книг? Як з’явився «Книголюбчик»?

– У житті не буває нічого випадкового. Завжди є якесь осяяння зверху. Тоді я була одна, в мене не було сім’ї, дітей. Але я зросла серед книг, моя мама ж працювала в бібліотеці і літератури в мене було дуже багато. І працюючи з газетами, спілкуючись із колегами з інших областей, я зрозуміла, що існує дуже багато яскравих гарних книг для дітей, які б треба читати. Але в місті їх не можна було знайти. Тому вирішила зайнятися ще й книгами. І з цього рішення все якось почалося, я зупинилася на дитячому асортименті. Тоді в місті було кілька книгарень і саме такого спрямування – жодної. Якби я знала, що на мене очікує, можливо, відмовилася б від ідеї. Але добре, що Бог людині закриває очі на те, що має трапитись, тож я не лякалась труднощів, просто вірила, що в мене все вийде.

Насправді все доволі складно, треба опиратися не на власні смаки, а на клієнтів, завжди знати, що саме цікавить дітей. Тобто, потрібно тримати і асортимент, і хочеться заробити гроші, бо без цього неможливо працювати. Тож приміщення для магазину я знайшла швидко. Згадала про знайому, в якої була перукарня, що переїхала в центр, з якою й домовилася про оренду, а потім вона запропонувала купити його. Довелося взяти кредит. Тоді умови були хоч трохи вигіднішими, ніж зараз. Це було якимось провидінням, бо якби тоді я це приміщення не купила, зараз працювати в ньому не змогла б. Хотілося б цей «Книголюбчик» зараз зробити більшим та ще кращим, проводити там якісь зустрічі, але з нинішнім курсом долара доводиться зачекати.

– Пам’ятаю, у Вас уже тоді було більше половини асортименту книжок українською мовою.

– Російськомовної літератури у нас було 5-10 відсотків. Але відповідна аудиторія у нас в Закарпатті усе ж була і є. Тому зараз маємо окремий стелаж для цих людей. А у відсотковому відношенні кількість російськомовних книг залишилася приблизно такою ж як раніше.

– А чи підштовхує дітей до читання проведення таких акцій, як були у Вас. Скажімо, якщо подарувати їм якісь книжки, комп’ютер, абонементи…

– У нас для постійних клієнтів є картки на знижку. Колись ми знали кожного в обличчя. Тепер же їх дуже багато, тому потрібно пред’являти картку. Крім того, у нас справді проводилися акції. Знаю, що діти дуже люблять комп’ютери і їм їх дуже хочеться мати. Тому при покупці на певну суму його можна було виграти. У нас був  один хлопчик, у батьків якого не було достатньо коштів для участі в лотореї, тож він пішов, заколядував ті гроші і купив собі книжку, яку хотів. Він, до речі, потім і виграв комп’ютер. Але все провадилося чесно і відкрито.

– Ви одні з перших почали продаж інтерактивних книг…

– Ми продавали аудіо книги, але в нас їх не дуже купують, адже все можна скачати з Інтернету. Зараз є дуже гарна інтерактивні книга, яку видала «Абабабагаламага» – «Снігова королева».

– Але Ви ще долучалися й до благодійних акцій, допомагали з підручниками школярам…

– Я подарувала своїй рідній школі велику кількість книг. Мені просто невідомо, що є, а чого немає у шкільних бібліотеках. Завжди є книги, які стоять на поличках,їх переглядають і  потім вони втрачають товарний вигляд. Покупцеві хоч то й непомітно, але щоб не було нарікань, ми такі видання переоцінюємо…  до того ж значно – приблизно наполовину.

– А Ваш син більше тяжіє до комп’ютера, чи до книжки?

– Коли він був маленький, я йому дуже багато читала. Він досі про це згадує. У три роки він декламував вірші. Зараз також запам’ятовує великі відрізки тексту. Пише досить грамотно. Я в сім з половиною років лише йшла в школу, а він – вже другокласник і стільки всього вже знає!

– До 12-річного навчання та до шкільних реформ яке у Вас відношення, як у мами?

– Ідеї хороші. Мені сподобалося, що не оцінюють першокласників. Це дітей стимулює. Коли син перейшов  у другий клас, теж відмінили оцінювання деяких предметів, наприклад основ здоров’я та малювання. Якщо говорити про середню школу, хотілося б, щоб не було такої великої кількості предметів. Адже зараз у школах дуже багато зайвого. Гадаю, хорошим варіантом були б пари, як в університетах, аби дитині готуватися на наступний день одразу не з восьми, а з 3-4 дисциплін.

У дітей немає часу для саморозвитку. І це погано. А якщо учень займається ще й  спортом, немає часу для життя.

– Патріотизм дитині прищеплювати важко?

– Впливати можна навіть на розум дорослих. Але патріотичне виховання має бути  ненав’язливим. Наприклад, прийти на 1 вересня у вишиванці. Або готувати на зимові свята не новорічні, а вертепні сценки. Та й усякі дрібниці повинні нагадувати дитині, що вона є українцем…

– А наскільки зараз для Вас змінилася ситуація в бізнесі? Маю на увазі реформи, податки, інфляцію, відношення чиновників…

– Наразі нерідко відчуваю себе на рівні початкової стадії тих важких 90-х років, але часом це спонукає до нового витка в бізнесі.  Ми пробуємо розширити асортимент товарів і послуг, намагаємося знайти щось нове.

Зараз простіше в плані спілкування з місцевою владою, що є центр надання адміністративних послуг, не треба бігати кабінетами за довідками.

Щодо податків, то чим більше їх платить підприємець, тим більшого від нього ще очікують. Як тільки  я почала на загальній системі оподаткування, платити тисячами податки, мене почали весь час перевіряти. Хоча в мене все прозоро. Цьогорічне підвищення податків змусило нас підняти ціни. Інакше не виживеш. Будемо закривати ще одну роздрібну точку. Думаю, схожа ситуація і в інших сферах торгівлі.

– Чи були моменти розпачу?

– Я оптиміст по натурі, завжди вірю у найкраще і завжди тягну до останнього. Закривала точки дуже важко. Але коли міська рада відміняла якісь дозволи, ми  були просто змушені це зробити, або коли зовсім не йшов бізнес… Мені звільняти людей було дуже складно. Крім того, коли починалися документальні перевірки… Розумію, що я нічого злочинного не зробила (хіба що могла помилитися через складність законодавства), але ж все одно випишуть штраф… от у такі моменти бувало несолодко.

– Враховуючи Ваш чималий досвід, що можете порадити підприємцям, які лише хочуть починати шлях у бізнес?

– Не боятися, опиратися на інтуїцію, на Бога, пробувати. Моя знайома кілька разів пробувала починати  бізнес. Різний. У неї не виходило, але вона не спинялася. І таки знайшла себе. Хай не з першого разу, але все ж людина домоглася того, до чого йшла. Кожне випробування для чогось нам дається. Хоча підприємництво – це не легкий хліб, тут нічого не буває просто. Доводиться працювати навіть ночами.  А хворіти не можна взагалі!

– А що дає натхнення?

– Тепер у мене на першому плані дитина, стараюся якомога більше часу проводити з сином, бо знаю, що він виросте і в нього буде своє життя. Тобто, я насолоджуюся материнством. З чоловіком мені дуже пощастило, ми з ним однодумці. Хоча в нього зовсім інший темперамент.  Ми познайомилися на роботі, у нас був службовий роман.. але виявилося, що наші коріння із сусідніх сіл. Ми дивимося не тільки одне на одного, але й в одному напрямку. До того ж, надихає ще й мама, яка фактично дала мені і в житті, і в бізнесі старт… адже це колись була її ідея підробітку.

У нас дуже хороша  і дружня родина. Обожнюю сімейні свята, стараємося створювати і підтримувати традиції. Мені пощастило ще й із сусідами. Ми ходимо один до одного в гості, вітаємося на свята, влаштовуємо пікніки.

– Спасибі за розмову і успіхів Вам у всьому!

 

Михайло НОСА, Марина АЛДОН, ексклюзивно для zakarpatpost.net