Як виморозити закарпатських паразитів
Рік почався порожньо, як ніколи. Вперше новорічні вітання сприймалися як знущання. Усі ж бачать, що стає тільки гірше, але змагаються у награному оптимізмові.
Президент нагадав, що наближається сторіччя революційних подій, які колись змінили і Україну, і все навколо. Паралелі, звичайно, не надто приємні, бо і зараз ситуація стабільністю не відзначається. Тоді революція спалахнула в умовах світової війни. Зараз маємо щось таке середнє між миром і війною – ні те, ні се. Усередині України всі розсварені між собою, на кого опирається влада – так і лишається цілковитою загадкою навіть для неї самої. Навколо України – загальна втома від наших проблем. Врешті-решт ми самі з ними і залишимося – як стара із розбитим коритом.
Уперше за багато років суспільство просто не знає, куди рухатися. Схоже, що від нас уже не дуже й щось залежить. Тому щось ніби і відбувалося, але порівняно з попередніми роками спад активності в усіх сферах вражаючий. Доклалися до цього дещо і рекордні морози – за такої погоди тільки вдома сидіти. Ясно, що і з того могла би бути своя користь. Згадується стара-стара телевізійна реклама: «Виморозимо паразитів!» Морози, щоправда, уже ідуть на спад, а паразитів так менше і не стало. Народ потрохи дуріє від безнадії і відсутності перспективи. Найактивніші вже повтікали за кордон. Інші прсото пливуть за течією, яка стає усе повільнішою і каламутнішою.
А от влада ніяк не може нахвалитися, як же у нас все гарно, а буде ще краще! Усі ці державні мужі і політологи, що перестрибують з одного телевізійного каналу на інший, давно нагадують скоморохів. Їм ніхто вже не вірить, наперед знаємо, хто про що буде брехати, але і по цій брехні намагаємося вгадати, скільки нам ще лишилося. Влада так уперто називає чорне білим, що уже сама щиро вірить, ніби її реформи не винищують населення, а щось там стимулюють. При цьому кінців не знайти. Місцева влада жаліється, що вона по руках і ногах зв’язана центральною. Мовляв, і хотіли би утнути щось гарне, але згори не дають. Центральна влада киває то на війну, то на МВФ, то на ту саму саму владу місцеву – типу ті сепаратисти. Віри немає вже ні до кого.
Подолавши ціною людських жертв один злочинний режим, ми отримали замість нього інший – не набагато ліпший. Так, обличчя трохи більш людяні, інтелектуальні, зі знанням іноземних мов. Але наслідки від їхньої діяльності практично ті самі. Як у давній пісеньці: «А взглянёшь на эти лица – сразу кровь сойдёт с лица, а ведь это ж эти лица перестраиваются!» Тому намагаєшся в обличчя вже не вдивлятися – тільки у їхні справи, котрі викликають все більшу і більшу огиду. Ясно, що у них свої проблеми, бо чим ти вище сидиш, тим болючіше падати. Проте своя сорочка все одно ближча до тіла.
Ми з владою живемо явно у паралельних реальностях, котрі ніде не перетинаються. Попри усю райдужну статистику соціально-економічні реалії з кожним днем тільки погіршуються. Припускаємо, що Закарпаття – особливий регіон, де все дещо пригальмовано. У нас і кризові явища почалися не так різко восени 2008-го, як це сталося в індустріальних регіонах. Схоже, що і вихід із ями у нас почнеться десь теж на півроку пізніше, ніж в середньому по Україні. Це за умови, якщо ми вже сягнули дна. Але схоже, що нам ще лишається, куди падати. Тільки досягнувши вже повної деградації, зможемо відштовхнутися від абсолютного нуля і піти повільно угору.
Хоча туристичний регіон просто приречений постійно заглядати до рота сусідам. Якщо за перевалами щось покращиться, то і в нас будуть якісь гроші крутитися. А так… Закарпатці працюють чи не по всіх країнах Європи, переказують додому гроші, але вони тут, неначе у діряве відро потрапляють. Раніше намагалися зароблене вкладати у нерухомість, сподіваючись, що колись то почне давати віддачу. Зараз вже і таких ілюзій немає.
Ясно, що живемо надіями на весну. Бо більше надіятися особливо нема на що. Дожили…
У первісному суспільстві людина сподівалася насамперед на погоду і навколишню флору-фауну. Але ж і на власні мисливські здібності, майстерність тощо. Ми вже – майже виключно на саму погоду.
А вона таки повертає на тепло. Качки під мостом вперто місять воду і не дають кризі затягтися. Так і ми вперто молотимо кінцівками і язиками, хоч воно ніби і немає ніякого сенсу. Але весна приходить незалежно від нашої зневіри…
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
