Чому непотрібні іграшки опиняються на берегах Ужа
Чого лише немає на ужгородських набережних… Улюблені місцевими та туристами вони хоч і завжди багатолюдні, але й засмічені.
Належним чином їх не прибирають, а іноді навіть згрібають сміття на траву працівники фірм, які повинні дбати про чистоту міста.
От і доводиться бачити перехожим біля води то останки мертвих тварин, то корені велетенських дерев, залишені паводком, то пластик, то… навіть іграшки.
Навіть зараз біля води лежить собі одинокий плюшевий ведмедик… майже як живий.
Мимоволі пригадується розповідь Віктора Хорошуліна про викинуті іграшки.
У сміттєпровід одного висотного будинку якось скинули купу непотрібних речей. У цій купі знаходився старий будильник, який давно вже нікого не будив, іржавий напилок, який нікому не допомагав в роботі, зім’ятий у грудку папір і картонна коробка з-під взуття … Слідом за цим непотрібним мотлохом в темну порожнечу полетіла дитяча іграшка.
А в підвалі, куди впали ці речі, сиділи два пацюки. Один із них був старим, майже лисим, нюхав сперте підвальне повітря і намагався в цьому запаху виявити що-небудь їстівне. А інший був молодим, і йому дуже хотілося встромити в когось свої гострі зуби. Що поробиш, щурі, вони і є щурі.
Коли в підвал впав іграшковий котик, то молодий щур сказав:
– Це ж кіт! Він маленький і безпорадний! Зараз я його загризу!
– Але він же несправжній, – відгукнувся старий. – Це просто іграшка. Усередині в ньому неїстівна вата! І охота тобі гризти цю вату? Почекаємо трохи, мені здається, нам скоро скинуть ковбасу. Або хоча б ковбасну обгортку.
Наступного дня, вранці, з підвалу вивозили сміття. Випадково іграшковий котик випав з контейнера і опинився в калюжі. Калюжа була досить великою. І сильно пишалася собою при цьому. Вона вважав себе якщо не морем, то принаймні невеликим озером. Їй подобалося, коли по ній проїжджають машини. Тоді вона розливається своїми брудними хвилями затоплюючи тротуар і змушуючи перехожих відскакувати вбік. І ще вона любила, коли в ній щось тонуло.
Але Котик не потонув. Він пролежав у калюжі до вечора, намок, забруднився і замерз. Коли на небі запалилися зірки, а в будинках – світло; і мами з татами почали укладати своїх дітей у ліжечка, викинута іграшка піднялася, злегка обтрусилася і відправилася в дорогу. Куди – невідомо. Їй було гірко і сумно. Зовсім недавно вона радувала одного хлопчика, а зараз опинилася на нічній вулиці. Самотня і нікому не потрібна, викинута річ.
Але і нічні вулиці не бувають порожніми. Ось біжить Пес. Не так давно його побили. Люди. Не дуже сильно побили, але прикро – адже ні за що! І ще – палиці.
Від людей, що проходили поруч, Пес відбігав. Думав, що кожен перехожий тільки і мріє, як би штовхнути його ногою. І йому дуже хотілося зігнати свою образу на кого-небудь, хто менший і слабкіший за нього. Ось, зауважив він в світлі ліхтарів, що бездомна іграшка шкандибає, як старенька.
Дійсно, іграшковий Котик ледве пересував лапками. І навіть не здивувався і не злякався, коли перед ним виник Пес. Не було сил боятися.
А Пес, який збирався вкусити хоч іграшкового, але Кота … раптом зупинилися. Уважно подивився на іграшку… Принюхався …
«Ні, – подумав Пес, – мені погано, а цій бідоласі-іграшці, мабуть, ще гірше!». І не став ображати Котика. Побрів геть, думаючи свої невеселі думи.
Вночі, і живим людям, і іграшкам – всім буває холодно. Вночі дітям випадає нагода лежати в ліжку, під теплою ковдрою, і дивитися гарні сни.
А викинута іграшка продовжувала свій шлях. Нікуди Котику було піти погрітися, ось і брів він по тротуару, тремтячи від холоду. Спостерігав, як весело світяться вікна будинків, де люди п’ють чай з варенням або дивляться телевізор, лежачи на м’якому дивані.
Але темна ніч – це і час для прогулянок. Принаймні – для кота-гуляки, любителя свіжого нічного повітря і різних пригод.
Кіт-гуляка саме вирішив заспівати під віконцем тітки Каті що-небудь душевне, заспівати голосно і красиво. І вже почав шлях до поставленої мети. Чому саме під віконцем тітки Каті? Тітка доглядала за палісадником, робила під вікна клумби з квітами, прибирала сміття. Коту було приємно сидіти або лежати на клумбі. Іноді він утрамбовував квіти своїм важким тілом, але намагалися нічним співом хоч якось компенсувати заподіяну шкоду. Головне, думав Кіт, співати голосно, виразно і довго. Але тітка Катя, на його думку, зовсім не розбиралася в мистецтві. Навіть частенько лаяла гуляку. Погрожувала кинути в нього щось важке. Але не кидала, поважала, мабуть.
Ось і зустрілися вони – Котик-іграшка, сумний і зовсім замерзлий, і Кіт-гуляка, живий, здоровий і веселий.
– Це що ще за чудовисько! – вигукнув Кіт-гуляка. – Мені що краще зробити: стрибнути з переляком в кущі і сховатися в них до завтрашнього ранку? Або все-таки пройтися по тротуару?
Кіт нікого не боявся, але грав комедію. Іноді говорять так: «ламав комедію». Йому було легко і смішливо.
– А навіщо мене боятися? – невесело відповів іграшковий Котик. – Я нікого не збираюся лякати.
– Справа в тому, – почав розповідати іграшковий Котик, – що я – проста іграшка. Мене подарували одному хлопчикові, на ім’я Альоша. Хлопчик зі мною часто грався, і мені з ним було весело. Разом з нами були і інші іграшки. Інколи він, лягаючи спати, влаштовував і мене поруч із собою. На подушці. Словом, було добре. Я відчував, що потрібний хлопчику. І сам прив’язався до нього. Але сталося так, що з часом Альоша почав про мене забувати… Чи не грався зі мною… Видно, набрид я йому. Часом закине в кут кімнати, і я валяюсь там цілий день… А потім взагалі викинув у коридор. А звідти мене, як непотрібну річ… словом, позбулися… І тепер я нікому не потрібен.
– Он як … – промовив Кіт-гуляка, і погляд його став сумним. – Так, так буває. Коли ми потрібні людям, вони з нами бавляться. І не тільки з іграшками, але і з живими істотами. Ми до них прив’язуємося, а потім …. Трапляється так, що нас викидають. Тільки турбуватися не треба. У житті завжди можна знайти вірних і добрих друзів. І я вже знаю, як тобі допомогти.
– Як же мені можна допомогти? – здивувався плюшевий Котик.
– А ти іграшка. Ось і підемо до інших іграшок. У магазин. Там тепло, там ти не будеш самотній, і тобі напевно буде весело з новими друзями. Я туди частенько навідуюся. Тут близько, тільки дорогу перейти.
І вони вирушили в бік магазину.
– Тримайся за мене, – сказав Кіт-гуляка. – По-перше, я теплий і пухнастий, а по-друге, вмію переходити дорогу за всіма правилами.
А в магазині в цей нічний час почалося інше життя. Зовсім не те, яке панує вдень. Іграшки вилізли з коробок і почали розгулювати магазином. Ляльки відразу скупчилися біля дзеркала, підправляючи свої зачіски, і милуючись тим, як вони, ляльки, красиво виглядають. Іграшка «залізниця» розклала залізничні колії, якими пустила поїзд. Потяги спритно і швидко закрутились по шляхах. Вантажівки теж не залишилися без діла – запрошували ляльок та інших іграшок покататися по всій території магазину! І як почали роз’їжджати! А ось вилізли з коробок солдатики – зроблені з різних матеріалів – і олов’яні, і пластмасові, всі, хто має бойовий дух. Солдати розділилися на дві армії, під керівництвом своїх генералів, і почали іграшковий бій. Багато іграшок спостерігали за його ходом.
Не так давно Кіт-гуляка вигнав з магазину всіх щурів і мишей, які сильно докучали іграшкам. За це іграшки його поважали, і були завжди раді його появі. Ну і, звичайно, щурячі шляхи в магазині були Котові добре відомі. Нехай тісно, але гуляка завжди без особливих труднощів пробирався в магазин.
І ось обидва коти на місці. Іграшки обступили своїх гостей і з цікавістю стали розпитувати: хто, звідки і як справи. Кіт-гуляка представив мешканцям магазину свого товариша і пояснив, чому вони вирішили з’явитися саме тут.
– Його потрібно трошки помити, дати обсохнути і посадити на полицю. Я думаю, що його обов’язково хто-небудь візьме собі, і буде з ним добрий і ласкавий, – додав гуляка.
– А він симпатичний! – помітили ляльки. – Ми помиємо його! І витремо м’якими рушниками!
– Він буде нашим другом! – сказали інші іграшки – Слоники, Ведмедики, Білки, інші Котики і Мавпочки.
– Я навчу його грати на трубі! – проголосив Слоник.
– Ми його візьмемо в армію і навчимо воювати! – повідомили іграшкові солдатики.
– А мені потрібен досвідчений і сміливий машиніст! – прогудів паровозик.
– Дякую вам, друзі! – відповів Кіт-гуляка. – Ось, мій іграшковий брате, я і привів тебе туди, де у тебе буде багато друзів! – це він вже іграшковий Котик сказав.
– Спасибі тобі і всім вам … – промовив Котик.
А на ранок в магазин увійшли Альоша і його тато. Хлопчик, не знайшов будинку своєї іграшки і сильно засмутився. Тато не знав, як його заспокоїти і запропонував сходити в магазин. Раптом сину сподобається якась інша, нова іграшка.
На вітрині магазину Альоша відразу побачив свого друга.
– Тату! Це він, мій Котик!
– А ти не помиляєшся? Як він міг потрапити сюди?
– Ні, не помиляюся! Подивися, як він глянув на мене! З докором … Я адже образив його…
– Ось бачиш, синку, іграшки теж все відчувають і розуміють, немов вони живі. Мабуть, у них є душа.
Назад вони йшли додому, при цьому Альоша однією рукою тримався за татову долоню, а іншою міцно притискав Котика до своїх грудей.
– Ти знаєш, тату, я відчуваю його душу …
– Як же ти це зрозумів?
– Я відчув, що він пробачив мене. І як і раніше любить.
От такі саме думки навіюють ужгородські набережні. І хоч там наразі валяється не іграшковий котик, а ведмедик, та все одно сумно, що коли речі стають людям непотрібними, вони викидають їх абиде.
