Страсна п’ятниця в Ужгороді – справжній армагеддон
Ні, що ти там не кажи, а Ейнштейн у чомусь мав рацію! Принаймні, час для різних суб’єктів біжить дуже по-різному. Для нерухомого і того, що на ракеті. Хоча необов’язково саме на ракеті. Можна і на чомусь іншому, але гарантовано незручному.
Щоб воно муляло, свербіло і забивало памороки.
От стою я, до прикладу, у черзі. Я їх терпіти не можу, але тут така ситуація, що без варіантів, бо на холостяцькій кухні якось непомітно скінчилося геть усе, що лиш тільки могло, включаючи сірники і лампочку. Причому, за законом підлоти, у найбільш непідхожий для цього момент. Ну, підхожих для цього, мабуть, взагалі не існує, але той день був таки найменш вдалим для спокійного і вдумливого шопінгу.
Бо в Ужгороді ніколи в році не купують стільки скоромного і алкоголю, як у страсну п’ятницю. О, тоді в місті справжній армагеддон: се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає! Ну, чоловіцтво, чесно кажучи, того дня на базари взагалі намагається не потикатися. А от жіноцтва там – як у джунглях під час пожежі. Усі такі спухлі від посту, що жодна у чергу не вміщується. І кожна вимахує кінцівками, як вітряк – Дон-Кіхота на них немає. Звісно, суто по-людськи мені їх десь шкода. Глибоко-глибоко у душі. Все-таки єдиний шанс у році бодай посидіти за одним столом з відносно тверезим чоловіком. Але себе шкода трохи більше – своя сорочка усе-таки.
Переді мною якась бабця – така нахабна, що Шапокляк вихідна. От тільки голос якийсь знайомий. Огризнувшись на неї пару разів задля годиться, я нарешті звернув на себе її дорогоцінну уяву. Воно було того варте. Ми з нею колись училися в одному класі. Гм, не зовсім з нею. І не зовсім вчилися. Коротше, вона була першою красунею у нашому складному колективі, який і сам по собі становив одну велику педагогічну проблему. А це дівчисько взагалі вважало, що увесь світ створено, аби крутився навколо неї – приблизно так само, як вона постійно крутилася біля великих дзеркал у шкільному коридорі. Відколи у неї зародилася така манія величності – я не знаю. Але, чесно кажучи, усе саме так і було. Вона крутила нашим класом, як циган сонцем. Бо краса – страшна сила. Страшна і минуща. Вона діє тільки при безпосередньому контакті, але цей магніт легко екранувати. Як тільки ми закінчили школу і розлетілися на всі боки, я миттєво забув про неї. І згадав тільки нині. Хоч ліпше було би не згадувати.
Старість вульгарніша за юність – і нема на те ради, бо така природа людська. Але старість колишньої красуні – то вульгарність у квадраті. Особливо коли життя якось не заладилося. Після кількох шлюбів вона втратила рештки дівочої наївності, увесь апломб і віру у світову гармонію. Її матримоніальна історія розвивалася, як французька революція 1848 року – по нисхідній. А Тичина пише вірші – та все гірші, та все гірші.
Хоча і досі лишалося у ній щось таке… Скажемо, спогад про юність. Бо талант не проп’єш, а красу не змарнуєш. Завжди якась краплинка залишиться. Але ситий нею не будеш. Вона страшенно ревниво зміряла мене з ніг до голови. Мабуть, я змінився дещо менше, ніж вона очікувала. І все ж таки я був свідком колишнього її тріумфу. Отією блискіткою зі шкільної дискотеки, яку дехто зберігає до скону життя. Тому вона удостоїла мене кількох протокольних фраз – як королева Вікторія екзотичного зулуса, котрого доставили їй у палац. Вікторія завершила собою величне дев’ятнадцяте століття, у двадцятому їй вже місця не було. Так і ця однокласниця остаточно перегорнула розмальовану і надірвану сторінку мого дитинства.
Отож бо, ніхто не старіє так швидко, як наші однокласниці. Через жінку пізнаєш не тільки глибини людської величі і ницості, а й банальний плин часу, його фатальну спрямованість в єдиний бік. Переконаний, що винахідник найпершого у світі годинника багато тисячоліть тому вигадав його саме в очікуванні жінки. Бо коли вона приходить – це одна радість. А коли уходить – друга радість. Отак я радів, коли ця жінка дісталася нарешті прилавку, влаштувала там маленьке «падіння літака на корабель» і, зверхньо кивнувши мені, розтанула у навколишньому натовпі. Такі привіти із вічності можна витримати тільки у малих дозах.
Після того випадку я ніколи не дозволяю собі нічого лихого щодо чужих жінок. Борони боже навіть подумати щось погане про таких мучениць. Зрештою, саме для цього у них є власні чоловіки, що псують їм життя просто геніально. Інші же чоловіки мають бути для них святом, яке хай і не завжди з тобою, але тим воно цінніше.
Сергій ФЕДАКА газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
