Олеся Калинич про освіту й реформи, любов і нелюбов дітей до школи та власні таємниці
Олеся Калинич – вчителька Хустської гімназії-інтернату – людина відома на всю Україну… і не лише завдяки перемозі у всеукраїнському конкурсі «Вчитель року», але й дякуючи минулорічній вітальній листівці президента із днем педагогічного працівника. Крім того, вона стала однією з учасниць експерименту, проведеного рамках візиту на Закарпаття Ольги Фреймут і іспит інспекторки витримала гідно, здобувши звання «Гордість міста».
Але про все пані Олеся розповіла більш детально під час наших “Недільних бесід” у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ».
— Після конкурсу «Вчитель року» про Вас заговорила вся Україна. Що особисто для Вас означала перемога?
— Напевно, вислів «заговорила вся Україна» гіперболізований. Що для мене означала перемога? Напевно, у той момент я ще не усвідомлювала: перемога – це не кінець змагань, а тільки початок: на мене покладена велика відповідальність – і я надалі буду під прискіпливим поглядом громадськості.
— Зараз зацікавити учня непросто. Ви ж проводите неординарні уроки. Як гадаєте, яким має бути сучасний вчитель, аби вихованці полюбили певну дисципліну?
— Дуже актуальне запитання. Кілька місяців тому, готуючися до зустрічі зі студентами УжНУ, провела опитування у своєму блозі, яким повинен бути, на думку учнів, сучасний учитель. Результати не здивували: 80% школярів хочуть навчатися в учителя, який досконало знає предмет, має почуття гумору, стежить за власною зовнішністю й грає після уроків з дітьми онлайн… Ніхто не прагне йти на урок до вчителя, який «читає мораль»; навпаки, хай краще буде суворим, але добре знає навчальний матеріал. Це повинен бути універсальний солдат, який із дітьми 24 години на добу. На жаль, як немає ідеальної формули вічного щастя, кохання, так немає і рецепту «як полюбити навчальну дисципліну» та ідеального педагога. Однозначно, зараз учитель повинен іти в ногу з часом, розуміти світ дітей (а часто – навіть віртуальний), уміти бути вимогливим й водночас мати почуття гумору й величезне терпіння. Але який би вчитель не був – професіонал, майстер, хороший психолог – без любові до дітей йому в школі робити нічого.
— Навіть відмінники не люблять школу. Як думаєте, винна система? Адже школярі перенавантажені, бувають дні, коли вони пишуть по 3-4 контрольні роботи…
— Так, наші діти дійсно перенавантажені. Кожен педагог вимагає досконало знати свій предмет (учитель, у свою чергу, не на власний розсуд викладає, а виконує вимоги навчальної програми). З іншого боку, є учні, які «традиційно» не вчаться: хтось «відстав» іще в початковій школі; для когось цінність освіти знівельована прикладом рідних (мають диплом, а працюють не за спеціальністю); інші банально ледарюють. Зараз активно ведуться дискусії про те, що вчитель повинен усіляко зацікавлювати учня. Так, урок має бути жвавим, активним, дієвим. Але ми повинні пам’ятати: життя – не суцільна розвага, не гедонізм, а щоденна праця – і над самим собою у тому числі. Чи не пожинатимемо гіркий урожай, якщо привчимо дітей сьогодні, що для них усі блага життя, їм підпорядковується вчитель, школа? Дорослий світ зовсім не такий – і як наслідок: зневіра, втома, невміння працювати, боротися. Дійсно, від наших дітей можна почути прокляття на адресу школи, але все пізнається в порівнянні. З восьмикласниками ми проводили скайп-урок із дітьми з Луганської області. На їхню школу впала бомба… Наші гімназисти слухали й не до кінця вірили в страшну правду. Після уроку виходили з класу зі словами: «Я ніколи не казатиму, щоб на нашу школу впала бомба». Не слід перекладати всю відповідальність на систему. Часто вина – у нас самих.
— Чому, на Вашу думку, Закарпаття показує під час ЗНО такі слабі результати з української мови?
— По-перше, Закарпаття – прикордонна область. Не секрет, що велика кількість наших випускників планують навчання за кордоном. Щоб вступити до ВНЗ до сусідніх країн, результати ЗНО не потрібні – учень просто-напросто не готується до тестування. По-друге, представники нацменшин Закарпаття складають тестування з української мови нарівні з учнями українських шкіл. Українська для нацменшин державна мова, але все ж таки не рідна. По-третє, погодьтеся, на Закарпатті поширене заробітчанство. Часто батьки працюють за кордоном, а учні ходять, наприклад, до старшої школи тільки для того, щоб бути під наглядом учителів, а після 11 класу теж поїхати на заробітки. І, на жаль, згадані вище аргументи, не поодинокі, а типові.
— Програмний матеріал з української літератури далекий від ідеалу. Наприклад, у п’ятому класі вивчають сюжети, від яких стає моторошно навіть дорослим. Мова йде про «Лося» Євгена Гуцала, «Сіроманця» Миколи Вінграновського. Такі твори або змушують дитину плакати, або виховують у ній жорстокість. Це ж можна сказати й про зарубіжну літературу, приміром, «Лобо» Ернеста Сетон-Томпсона. Чи можна вплинути на такий невтішний стан речей?
— Дозвольте не погодитися. У згаданих вами творах дійсно часом моторошний сюжет. Та виховує він не жорстокість, а співчуття, милосердя. Мусимо вчити дітей розрізняти, де добро й зло. На жаль, реальні життєві ситуації не завжди закінчуються хепі-ендом. Ми повинні вчити наших дітей любити й розуміти світ не через рожеві окуляри. До речі, програма з літератури малює життя не тільки в трагічно-чорних кольорах, а у всіх барвах веселки: хіба можна не сміятися з кумедних пригод Всеволода Нестайка «Тореадорів з Васюківки»; хіба можна не закохатися в «Русалоньку із 7-В» Марини Павленко?
— Зараз система освіти реформується, але не зовсім вдало. Діти не мають часу на особисте життя. Вивчається багато зайвих предметів і зовсім не те, що потрібно в дорослому житті. Як наслідок – двійочники потім стають успішними, а відмінники губляться в реаліях, не вміють самореалізуватися… У чому, на Вашу думку, причина. Може, не ту літературу діти читають, прагнуть, як у романах, у всьому ідеалу і щасливого кінця…
— Щодо реформи освіти. Кажуть, велике пізнається на відстані. Можливо, ми осягнемо наслідки реформи через кілька років. Я вже 13 років працюю в школі й жодного разу не чула, щоб ми були чимось задоволені…Напевно, вже пора перестати шукати винних і проводити «реформу» кожен на своєму місці? Ми ж так любимо давати поради, як діяти краще. Тож утілюймо міні-реформи зі своїми учнями. Погодьтеся, жоден міністр освіти чи навіть ідеальний закон не зробіть мій урок ефективнішим.
Двійочники потім стають успішними, а відмінники губляться в реаліях, не вміють самореалізуватися. Ця теза вже давно перетворилася на постулат. Але ж вона, по-перше, не є істиною: далеко не всі двійочники стають успішними й не всі відмінники «губляться». Говорячи про двійочників і відмінників, ми маємо на увазі вербально-лінгвістичний чи логіко-математичний інтелект (вміння писати твори, розв’язувати задачі тощо). Але ж забуваємо, що є ще й інші види інтелекту: емоційний, життєвий (уміння адаптуватися в соціумі), міжособистісний. Якщо двійочник прекрасно реалізував себе в житті – значить, у нього розвинений життєвий інтелект. Можливо, саме у школі він його й актуалізував: уміння викрутитися, списати, знаходити неординарні рішення. До речі, школа покликана розвивати всі види інтелекту. Мої учні знають: навіть за «офіційно неправильну» точку зору (погодьтеся, не всі проблемні питання в житті мають правильні відповіді) можна заробити високий бал на уроці, якщо логічно довести свою оригінальну думку.
— Коли в Закарпатті була Ольга Фреймут, інспектували і Вас… При чому, іспит Ви склади дуже вдало. Чи зараз спілкуєтеся з кимось із команди? Чи чимось на Вас вплинула участь у проекті?
— Так, участь у проекті Ольги Фреймут на мене дещо вплинула. По-перше, я стала більш упізнаваною на вулиці (наприклад, підходять незнайомі люди й питають, чи я «та вчителька»); під час публічних заходів мене обов’язково просять розповісти в деталях про «підставу». По-друге, перестала давати малознайомим номер мобільного (погодилася ж готувати підставного «учня» до ЗНО саме через умовляння по телефону). По-третє, саме мені довелося стати «героєм лавичкової справи». Ольга Фреймут подарувала місту (для Замкової гори) лавиці. Але ж усі розуміють, що я вчитель і зовсім не господар міста, не член виконкому й навіть не депутат; однієї моєї доброї волі зовсім недостатньо, щоб установити лавиці в місті. Зустрілася з очільником міста паном Кащуком та заступником голови паном Фетьком. З`ясувалося, щоб установити лавиці, не достатньо тільки бажання. По-перше, Замкова вулиця не освітлюється належно, замок не охороняється й не оснащений хоча б відеокамерами, існує небезпека пошкодження лавиць (до речі, нещодавно активісти публікували в Інтернеті світлини, як лавиці з масивного брусу хтось повиривав і понищив). По-друге, через відсутність документації на подарунок (наявний тільки сертифікат, у якому навіть кількість предметів не вказана), жодне комунальне підприємство не брало на себе відповідальність за збереження та обслуговування лавиць. Тому на засіданні Хустського міськвиконкому прийнято рішення (маю фотокопію) установити лавиці на території Хустської гімназії-інтернату (територія під цілодобовою охороною, на подвір`ї встановлено кілька відеокамер спостереження). Зрозуміло, деяких хустян це обурило, бо вважають, що я «собі в школі встановила лавиці» (до речі, у школі теж є господар-директор), але не розумію активність «після бою». Чому активісти, які обурюються в коментарях в інтернеті, не намагалися контролювати ситуацію одразу, не йшли до голови міста, наприклад? Ми всі можемо радити, критикувати…
Одним словом, участь у передачі Ольги Фреймут безслідно точно не минула.
— Торік Ви стали обличчям українського вчительства. Із професійним святом Вашою світлиною освітян вітав Президент. Чи було це для Вас несподіванкою?
— Так, це було абсолютною несподіванкою. Я навіть не усвідомлювала, з чим мене вітають так масово й захоплено у Фейсбуці. А коли почали присилати скрини вітання Президента, тоді зрозуміла.
— Зараз багато дітей полюбляє проводити час за комп’ютерами, планшетами. Чи можна захоплення інформаційними технологіями перенести на гуманітарні уроки, аби дітям було цікавіше?
— Подобаються нам новітні технології чи ні – не важливо, варто розуміти, що вони є і наші діти ними захоплюються. Стародавні греки, здається, говорили: «Не можеш перемогти ворога – зроби його своїм союзником». Однозначно, треба переносити новітні технології на гуманітарні предмети. Учитися ж можна не тільки в класі через підручники, вправи, тексти. Новітні технології – це не форми робіт із вишуканими назвами, а ті, що справді ефективні. Не варто насичувати кожен урок «мультимедійністю», коли дитині треба потренуватися, наприклад, самостійно аналізувати речення. Та й презентації нашим учням уже давно набридли. Своїм учням пропоную «вийти з класу» – і реально, і віртуально через різноманітні проекти. Як це відбувається? Учитися можна будь-де. Ідете, наприклад, вулицею й бачите рекламне оголошення з помилкою. Чому б не виправити? Так народився проект «Будь грамотним!» Не секрет, Хуст – місто на перетині мовних «епох»: у ньому дивним мереживом сплелися різні говірки, суржик, нанизані на українську літературну мову. Розмаїття щодня чути на вулиці – і це природно, жива народна мова. Та коли безграмотність кричить із вітрин магазинів, рекламних оголошень – це вже, м’яко кажучи, некультурно. Суть проекту – сфотографувати текст реклами, вивіски закладу, виправити помилку й обгрунтувати написання (чим не вправа з редагування тексту?). І, звичайно, робота над аналізом рекламних оголошень обов’язково оцінюється. Моїм учням такої роботи виявилося замало – й вони запропонували зняти відеоопитування, як хустяни ставляться до безграмотності (можна переглянути в блозі).
Біографії письменників (особливо в старших класах) учням здаються нудними й одноманітними. Тому ми створили проект «Сторінка письменника в соцмережі». Учень реєструється, наприклад, як Олександр Довженко, заповнює сторінку світлинами, відео, життєвими фактами. Проте це тільки початок. Робота оцінюється, наскільки «живий» письменник: він проводить опитування щодо своїх творів (а це тести у форматі ЗНО), відповідає на публічні запитання. Діти зізнаються, що так учитися набагато цікавіше.
Останнім нашим проектом є квест #я_люблю_українську 🙂 (причиною гри став сумнонозвісний квест «Сині кити»). Діти прагнуть гратися. А що мають натомість? Відсутність спілкування з батьками з різних причин, навчання – і ти належиш самому собі. Діти прагнуть не стільки іграшок, скільки уваги, як це не банально звучить. Тому я започаткувала квест. За правилами, завдання публікуються тільки в робочі дні; звіт виконаних завдань приймаю в коментарях до постів у блозі чи в приватних повідомленнях тощо. Квест тривав 20 днів. До нас приєдналися й учні з інших міст (учителі просили посилання на завдання). Більше того, навіть дорослі почали грати з цікавості: а чим же все закінчиться?
Який результат ми отримали? Учні вправлялися в редагуванні тексту, опрацьовували правопис, мислили, аналізували, спілкувалися поза межами школи – і, як наслідок, поступово стають більш упевненими в собі, а навчання сприймають не як «обтяжувальний» обов’язок, а як розвагу.
— Нині багато говориться про те, що школярі мало читають. Як гадаєте, це правда?
— Якщо врахувати, що наші учні читають щодня параграфи з історії, фізики, хімії, географії… то неправда. А от художню літературу, на перший погляд, читають одиниці. Та часто виявляється, що діти просто не читають програмові твори (наприклад, поширена причина серед старшокласників «нема на ЗНО»), натомість захоплюються зарубіжною позапрограмовою літературою.
— У Вас, як у філолога, хто улюблений автор?
— Ліна Костенко (романи «Маруся Чурай» і «Берестечко»). Поезія Василя Стуса. Кілька років тому відкрила для себе прозу Мирослава Дочинця. Подобаються сучасні поети (Богдан Томенчук, Юрій Іздрик).
— Знаю, що це питання не до Вас, як до учителя, але Ви ще й мама. Тож що думаєте про вагу шкільних ранців? Часто «граніт науки» дійсно не по плечам нашим учням. Скажімо, у шестикласникові доводиться нести на спині до школи іноді й до семи кілограмів підручників…
— Шкільні ранці – проблема. Як мама, я проти того, щоб портфель дочки-семикласниці важив стільки, як сама семикласниця. А як учитель? Я пробувала дозволяти учням замість паперових книг використовувати електронні. Теоретично це звучить прогресивно, але на практиці себе не виправдовує: по-перше, діти не можуть виділяти швидко головне в тексті (наприклад, робота з цитатами, художніми засобами на уроках літератури); по-друге, коли в класі тридцять дітей, неможливо простежити, чи учень читає книжку, чи повідомлення в соцмережі. Тому доводиться нашим дітям не тільки «гризти граніт науки», а ще й носити його (жартую).
— Про скандал із наркотиками в Хусті говорила вся Україна. Багато хто звинувачує вчителів, адже правоохоронці сказали, що продавали наркотики на території школи. Ваша думка.
— Я про це писала в блозі. Хуст сколихнула жахлива трагедія – брат і сестра-школярка вбили матір. Біда спровокувала дискусію: хто відповідає за виховання дітей? Хто повинен КОНТРОЛЮВАТИ реальне й паралельне віртуальне життя учнів? Колективна відповідь: учителі й школа загалом.
Як мама і як учитель, погоджуюся: школа виховує, формує особистість – це її надзавдання. Так, учителі відповідають за дітей. СПІЛЬНО з батьками.
Розглянемо деякі моменти.
- Телефон (чи інший гаджет). Учень у школі не розлучається з телефоном. Часом дехто ризикує навіть на “нудному” уроці “посидіти” в соцмережі. Учитель реагує зауваженням. Має право забрати телефон чи переглянути інформацію? Звичайно, ні, адже гаджет – приватна власність. “Заберіть у нього телефон і викиньте в смітник!” – рекомендують одні батьки форму спілкування з їхньою дитиною. “Ми б на вас жалілися одразу начальнику освіти”, – обурюються інші.
…Хто винен, що урок “нудний” і дитина “рятується” в інтернеті? Учитель. Значить, не зумів активізувати увагу учня.
До речі, Ваші син чи дочка вдома сидять у гаджеті? Їм удома нудно? Ви не можете зацікавити власних дітей?
- Соцмережі. Діти активно спілкуються у соцмережах, пишуть коментарі, публікують чи поширюють фото та відео. Які ж дії вчителя? Він у післяробочий час (у робочий не можна – навчально-виховний процес) переглядає сторінки дітей. Реагує. Телефонує. Спілкується. А учні? А діти банально обмежують доступ до своєї сторінки – і вчитель може переглядати те, що йому дозволено.
Чи під силу, наприклад, класному керівнику якісно перечитати всі сторінки тридцяти учнів свого класу щодня? Чи, певно, батьки мають більший доступ до реального та віртуального світу дітей і можуть удома переглянути навіть історію на гаджеті? Урешті-решт, удома точно сім`я не з тридцяти осіб.
А наші діти часом пишуть таке… То чому ж ми, батьки, не маючи змоги (а може, бажання?) спілкуватися з рідними дітьми вдома, обурюємося, що вчитель не здатний виховати нашу дитину й тридцятьох інших за свій робочий день? Батьки, врешті-решт, хто повинен у першу чергу стати прикладом для власних дітей – учитель чи все-таки ми?
Народити дитину – не подвиг. Подвиг виховати її справжньою Людиною. Подаруймо цей подвиг учителю?
— Поділіться таємницею, про яку не розповідали іншим. Це може бути якась кумедна історія з дитинства, студентських років, щось смішне, пов’язане вже з роботою, учнями…
— Розкажу про своїх учнів. Знаєте, діти неймовірні. Ні, я не геніальна вчителька, а така, як мільйони інших: ставлю і 2, і 12. Можу на уроці й пожартувати, й бути дуже строгою. Справа не в цьому. Я вчуся в дітей: своєю поведінкою, творами вони підказують мені, як їх учити. Мої діти вміють робити сюрпризи: принести квіти додому, де б я не була. Найбільший подарунок, який я отримала в житті, був від колишніх учнів (випуск 2014 р.). Студенти-першокурсники записали відео – слова вдячності на фоні різних університетів, де навчаються. Це було привітання з перемогою в конкурсі «Учитель року-2015». Я не сентиментальна, але привітання викликало сльози.
Сьогодні вдячна батькам, рідним за щоденну підтримку й розуміння. Вдячна людям, які є в моєму житті, за науку, за поради, за допомогу. Нехай мені не пощастило в особистій сфері, але натомість можу реалізувати себе професійно.
…Життя завжди дарує вибір. Можемо жалітися, шукати винних, перекладаючи відповідальність за те, що в нас не так склалося, на інших. А можемо озирнутися довкола й зрозуміти: світ прекрасний; і, як казав Олександр Довженко, побачити зорі навіть «у буденних калюжах на життєвих шляхах».
— Спасибі за розмову! Успіхів Вам у житті та в роботі!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
