Юрій ЧОРІЙ: «Я мав бути не ведучим, а гінекологом»
Якими можуть бути сучасні свята без ведучих? Саме він, тамада, староста, шоумен є душею компанії на урочистостях.
До кожної події йому доводиться готуватися по-особливому, бо навіть якщо для нього це робота, для когось – щось дуже особисте та важливе.
Тож сьогоднішнім гостем прес-центру» «НЕДІЛЯ» є засновник корпорації свят «Чорій and Чигрик Production» Юрій Чорій. Під час наших «Недільних бесід» він розповів про кумедні моменти на весіллях, закарпатські традиції на святах, власні уподобання і маленькі таємниці…
— Кажуть, Ви грали в КВН. Вважаєте себе веселою людиною? Чим у житті є для Вас гумор.
— Гумор для мене – все. Те, де перебуваю, чим займаюся тісно пов’язане зі сміхом. КВН із мене зробив індивідуальність. Почалося все давно, років 10 тому.
КВН дало мені роботу, можливість бути ведучим, доносити радість до людей. Мене запросили на інтерв’ю на радіо і після запису запропонували там працювати. На три роки я оселився на Закарпаття ФМ та каналі М-студіо. Це дало мені велику аудиторію, плюс я підшліфував мову, навчився спілкуватися з людьми. Коли я приїжджав у певні села, там взагалі непотрібно було щось вести, зі мною просто стояли і фотографувалися. Казали: «Приїхала людина з телеканалу!». І це недалеко: Іршава, Хуст, Тячів…
Потім завдячуючи КВН, я почав працювати на корпоративах і там познайомився зі своєю дружиною.
Тому все моє свідоме життя так чи інакше має стосунок до КВН.
— Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
— Скажу чесно: не пам’ятаю. Але всі мої однолітки мріяли стати космонавтами. І я – також. До того ж я – Юрій, як і Гагарін. Навіть на радіо я представляв себе як Юрій Гагарін. Потім повернувся до реального імені, хай фіксується у пам’яті людей.
Мама ж хотіла, би я був медиком, адже сама вона в тій сфері вже 30 років. Тобто, я мав бути не ведучим, а гінекологом.
— Розкажіть про роботу журналістом.
— То був дуже хороший досвід! Мене навчили правильно вести діалог із людьми, так, щоб від них отримати інформацію.
Наприклад, людина кудись біжить і її потрібно зупинити, потрібна її увага. Що ж робити? Усе просто! Достатньо поставити одне маленьке запитання: Як вас звати. Тоді припиняються всі відмазки.
Про журналістику в мне дуже хороші спогади. Більше того, я жив і живу радіо. Мені подобається спілкування лише в режимі онлайн. У рубриках, які записуються, я не працював ніколи. Мені потрібні живі емоції.
— Весілля-радісна і романтична подія, але трапляються і курйози. Розкажіть про найбільш цікаві випадки.
— Вони були систематично. Але ми знаємо, як потрібно робити, ми – не початківці. Тож курйози залишилися в минулому. Наразі будь-яке свято: День народження, весілля, корпоратив, відкриття чогось – це години підготовки. Ми максимум вивчаємо аудиторію, людей потрібно чіпляти за живе, за те, про що вона хоче поговорити. Із роботи ми просто черпаємо веселі історії, аби їх відтворювати у КВН-ських номерах.
— І все ж… які смішні ситуації можете пригадати?
— Була історія, коли ми були шоковані. Ситуація. Весілля. Гірське село. 200 людей. Танець молодої. До нареченої підходить бабуся. Дає певну суму. Бере онучку за талію і… стоїть. Музика валить, всі дивляться і ніхто нічого не розуміє. Напарник Вася показує музиканту: «Міняй музику». Ми змінили одну пісню, другу, а бабка все стоїть… Він каже у мікрофон: «Бабка, так танцюйте!». І ми чуємо фразу, яка нас просто вбиває: «Бабка вже танцює». У мене шок! Що робити? Таким чином старенька ще трохи «потанцювала»… і Вася закинув фразу: «Продається молода! Чия молода?» На що бабка вийняла ще кошти, кинула їх у корзину і сказала: «А тепер бабка танцює за дідика!» Нас просто порвало! Музикант від сміху сховався під стіл. Я ж від душі так не сміявся на роботі ніколи, як тоді. На такий момент не очікував ніхто.
Хоча є історії, які краще хай залишаються у нашій пам’яті.
— Чорій & Чигрик Production. Розкажіть про свою святкову майстерню.
— Ми працюємо вже дев’ятий рік, тримаємось на ринку, є в ТОПі. Починалося ж усе з того, що в нас не було навіть мікрофонів. Добре, що були знайомі, які виручали. Ми були просто командою КВН, яка сама себе фінансувала. Але з університету ніхто не допомагав, коли ми йшли заробляти. Хто б дав апаратуру? Ніхто.
Шукали в різних місцях і викручувалися. Пройшло рівно три з половиною роки. До тих пір ми робили на авторитет, а далі авторитет почав працювати на нас. Ми вели все, що тільки можна і не можна. Про вартість не говорили, була й бартерна основа і по-різному.
Наразі в корпорації більше 15 людей. Тепер у нас працюють ведучі, фотографи, декоратори, займаємось флористикою, виїзним кейтерінгом, озвученням будь-яких дійств, насиченням весіль виступами фокусників, шаржистів, карикатуристів, пантомімою тощо.
До цього я йшов нелегко, спав по 4-5 годин. Ми або щось вели, або працювали над собою, розробляли ідеї, знімали відео.
Добре,що люди знають моє ім’я. І якщо я раджу брати певного ведучого, вони погоджуються. А довіра дуже важлива у партнерських стосунках.
— Чи були випадки зіпсованих свят?
— Було таке. Але вина в тому була не нашою. Був такий період, коли ми працювали з Михайлом Карпенком. Це – мій хороший друг і колега. У нього був напарник Паша Мандзич, у мене – Вася Чигрик. Але щоб фіксанутися на ринку, на серйозних корпоративах ми працювали удвох. Я їхав в Ужгород , або він – у Мукачево. Тож тоді ми вели корпоратив однієї великої фірми, яка мала один офіс в Ужгороді, інший – у Мукачеві. Але вони між собою не дружили. Яка ж могла бути новорічна вечірка, коли колеги між собою взагалі не контактують. І одні, й другі сиділи і думали, що про них подумають інші. Вечірка проходила у стилі «мафія». Але троє ведучих (зі мною був і Вася) нічого не могли з ними зробити, хоч стояли, як кажуть «на вухах». Це було ніби в театрі говорити в порожній зал. Зараз, коли з Михайлом пересікаємося, про той корпоратив згадуємо постійно. А після тієї події буквально через два тижні ми з ним вели весілля, на якому були керівники і деякі працівники одного з представництв тієї фірми. І вони таке творили, що в мене щелепа відвисала. Хоча ми давали аудиторії аналогічний гумор!
— Чи можете пригадати перше свято, яке ви провели?
— Так. Це був вибух і шквал емоцій! Я заробив свої перші 600 гривень. То було весілля на 170 осіб десь у селі. Ми виходили лише на весільний ринок, а до того вели дні народження, але знайомий музикант запропонував спробувати.
Тож те весілля почалося о шостій вечора і закінчилося о шостій ранку.
А десь о годині другій підійшов до мене сільський староста і питає: «Ти яке вже весілля ведеш?» Я не хотів зізнаватися, що перше і відповідаю: «Так… вже десь п’ять-шість провів». Він подивився і каже: «Брешеш!». У мене – мурашки по шкірі. Думаю, що ж не так… Він запалив цигарку, видихнув дим і задумливо вимовив: «Малий! Ти мочиш, ти – рвеш…» У мене з душі одразу тягар і впав. Думаю: «Це ж треба стільки тягнути діалог, щоб таке сказати». А він: «Як кажуть у нас у області, калап дулів!». Його слова тоді були для мене дійсно хорошим стимулом.
Ще пригадую, що весілля проходило в якійсь колибі і всі були одягнені в національному стилі, у вишиванках. Згодом з’ясувалося, що там так на свята приходять всі.
— Конкуренція у весільному світі дуже сильна. Як гадаєте, у чому саме Ваш успіх?
— У тому, що ми працюємо по-совісті. Мене не можна перекупити. Я люблю правду. Якщо мене хтось замовив, а на той день хтось інший хоче, аби я провів свято і пропонує навіть утричі більше, ніколи не погоджуся. Я працюю лише з людиною, яка перша зателефонувала і дала авансову вартість. Зізнаюся, було дуже багато ситуацій, коли мене хотіли переманити, але безуспішно.
— Коли знайомитесь перед весіллям із нареченими, що в першу чергу Вас цікавить, про що в них питаєте?
— На те, як люди одягнені. За їхнім одягом я бачу, яке в них буде весілля: чи креативне, чи традиційне. У розмові про це від молодих питаю, але відповідь мені відома наперед.
— Ви ще й психолог…
— В університеті психологію я взагалі не любив. Те, що треба було для іспиту, звісно, вивчив, але то було нудно. Уже після прочитав кілька книжок і знайшов у них відповіді на ті питання, які мене цікавили. Чомусь в університеті ці речі пояснювали так, що вони не захоплювали.
— Чи є багато пар прагнуть на святах впроваджувати якісь закарпатські традиції? Чи трапляються стилізовані весілля?
— На жаль, одиниці. Пригадується одне дуже яскраве у Лісарні. Весілля проходило біля басейну. Караваю не було, ми зустрічали молодих із рогаликом. Вони хотіли, щоб їх посипали макаронами. Дурачилися. Вони представили прекрасну постановку першого весільного танцю, який закінчився тим, що молодий взяв наречену на руки і вони стрибнули в басейн. Після цього всі гості встали із-за столів і теж у костюмах та у вечірніх сукнях завалилися у воду. Я зрозумів, що нам треба скидати з себе телефони і мікрофони, бо ми теж там будемо. І не помилився. Справа в тому, що вони зняли весь комплекс і залишалися там спати, тож далі всі переодягнулися в шорти й майки. Завершував я весілля топлес, лише у плавках. Але щоб не ходити в такому вигляді, попросив від офіціанта фартух. Це було дуже круто!
Більш видовищного весілля не пригадую дотепер. Вони замовили на той час унікальну апаратуру, щоб робити зйомку під водою і то все вражало.
У закарпатському ж стилі весіль одиниці.
Наші люди переймають частіше якісь європейські традиції.
У нас навіть забули колись традиційний для нашого краю танець із батьком, танець молодого з мамою, дехто випускає з програми танець із молодою.
Було навіть таке, що наречена не знімала фату, аргументуючи тим, що в неї зачіска.
— Чим займаєтесь у вільний час?
— Його дуже мало через нашу з Василем роботу. До речі, він також познайомився зі своєю дружиною підчас зйомок нашого скетч-ТВ. Тож ми поставили свій маленький бізнес – сімейне кафе, де закочуємо рукави і працюємо у прямому сенсі слова.
А коли є вільна хвилинка, проводимо її разом із родинами.
Із хобі – люблю грати на Xbox і кататись на велосипеді.
На весілля нам з дружиною мої батьки подарували два велосипеди. Тож інколи просто сідаємо на них і кудись їдемо.
А от вечері в ресторанах для мене – щось надто повсякденне.
— Чи часто мандруєте і куди?
— Це може бути лише спланований виїзд на море.
— Телевізор дивитесь?
Він увімкнений систематично, але для мене – як декор інтер’єру.
— Що робите для власного саморозвитку?
— Працюючи на радіо, дуже багато читав.
Мені подобається український автор Андрій Кокотюха. У нього є один твір «Язиката Хвеська» – фантастична розповідь про усіх дружин на світі. Він дещо вплинув на мій саморозвиток.
Тепер встигаю читати, на жаль, лише соцмережі, а також багато різних жартів. Вони потім відкладаються у мене в пам’яті і я їх використовую в роботі.
— Яка Ваша улюблена страва?
Я не є великим гурманом, але все не люблю. Люблю пасту, крем-суп дружини, хоч раніше взагалі не розумів що то таке.
Я раніше жив з батьками і обожнював мамин борщ, квасолю з капустою.
Вона ж мені запропонувала крем-суп. Довго не міг збагнути, що то за зубна паста. Але коли спробував раз, вдруге, почав просити ще, бо борщ я можу поїсти і в мами. Вона знає, як треба робити, як мені подобається.
Олександра ж дійсно старається мене радувати чимось новим і смачним.
— То з маминих страв Вам найбільше подобається борщ?
— Мамине люблю все. Мама – то є мама. Що б вона не приготувала – усе смачно! А крім борщу в неї неперевершено виходить суп з фрикадельками. Люблю картоплю в будь-якому вигляді.
— Ви знімалися в телешоу. Розкажіть щось про «Зупиніть, я закохалась!».
— Було більше десяти дівчат. Вони стояли навпроти нас. І коли дали сигнал, що вони можуть обирати хлопців, до мене підійшли аж п’ятеро. Наголошу, це було до одруження.
Тож у мене було п’ять побачень: загальні та індивідуальні. Були і придумані тексти, і сльози, і багато чого. Але за сценарієм я не працював, тож усе, що бачили глядачі, то були дійсно мої думки.
Хоча мені натякали, як би краще зробити. Тоді команда СТБ для участі взяла мене, футбольного тренера і одного чувака з Берегова, якого для участі в проекті зареєструвала мама.
Зізнаюся, на мій рейтинг участь у шоу дуже сильно вплинула. Зі мною чоловіки фотографувалися.
Просто підходили на корпоративах і просили зробити спільне фото зі словами: «Мала не повірить, що я був тут із тобою.»
Дівчата у соцмережах масово додавалися у друзі. Дехто писав: «Я приїду!» Але куди приїде? Для чого? Якщо я мав 1000 підписників, то одразу стало 5000.
Щодо проекту, то була така дівчина Богдана, яка більш-менш мені підходила за типажем, але ми не планували будувати стосунки. Просто відіграли роль і я їй пояснив, що нічого між нами в перспективі не буде.
До речі, коли камери було вимкнено, спілкуватися ми не могли. До кожного героя було прикріплено 10 працівників каналу: камера, фото, психолог, гример, сценарист, радійник, журналіст та інші.
Після кожної зйомки нам ставили серію питань. До того ж, все знімалося в період, коли я мав багато весіль. Через перенавантаження був дуже вередливим. Вранці їхав в Ужгород до молодят, далі – в Мукачево на зйомки, потім – у душ – і знову в Ужгород на весілля. Наступного дня – День народження і знову зйомки. За п’ять знімальних днів я провів три корпоративи.
Зараз, коли СТБ йде щось знімати на Закарпаття, звертаються до мене.
А те шоу закінчилося тим, що дівчина залишилася зі мною. Та того ж дня я її відвіз на вокзал, купив квиток і відправив на Київ.
Потім у наступній серії показали, ніби Богдану при трасі підібрали, вона в сльозах, типу, Юра виявився непорядним, у нього була дівчина… і її повернули у проект.
Далі хтось деякий час мені намагався зі сторінки Богдани писати, а вона зателефонувала і повідомила, що з’явилося багато фейків і то хтось інший. Зараз вона є учасницею багатьох проектів і я за неї радію.
— За що любите Мукачево?
— Я – патріот і це лише нещодавно у собі виявив. У житті кожної людини є місце номер один. Ми були багато де, об’їздили всю Україну, але я – людина маленького міста і моє рідне мені ідеально підходить. А Мукачево люблю тому, що воно любить мене!
Тай взагалі хіба можна його не любити?! Мукачево гарне, розбудоване, чисте і хто б що не говорив, але місто дійсно затишне і європейське.
Навіть коли звідкись їду і бачу табличку із назвою «Мукачево», на душі одразу стає спокійно. Думаю про себе: «Я вже вдома»…
— Поділіться якоюсь таємницею, цікавою чи веселою історією. Це може бути щось із дитинства, або вже із дорослого життя.
— Навіть не знаю. У школі ми були нормальними… І двері вибивали, і вікна розбивали.
Якось придумали собі, що ми рятувальники і один з хлопців вирішив запалити цигарку в туалеті. Тоді саме в школу завезли нові вогнегасники. І ми надумали загасити те все, само собою, вітрину розбили. Я навчався десь у сьомому чи восьмому класі… Кинувся за пожежним шлангом, вирвав його, а вода була перекритою. Але вдалося зірвати пломби з вогнегасників і ми заповнили коридор піною.
Ми були непосидючими, але вчилися. Усі хлопці, з якими я товаришував, були відмінниками. Просто ми творили!
— Спасибі за розмову! Життєвих і творчих Вам успіхів!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
