Як закарпатка хотіла вбити коханку свого чоловіка
У той час я працювала в кондитерській. Робота пекельна, особливо літом. І якщо на іншій роботі можна було дозволити собі вискочити на каву, то тут не випадало вільних десяти хвилин. Робота від дзвінка до дзвінка.
На той час я вже була заміжня. Правда, в нас не було дітей. Але жили ми із Степаном добре (так я чомусь раніше вважала). Молоді ми були, веселі. Всі труднощі долалися легко. Та й скільки там тих труднощів? Мої батьки залишили нам двохкімнатну квартиру в місті. А самі поїхали жити у село. Ще й продуктів багато підкидали із власного городу. Коли випадав вільний день чи відпустка, ми їм теж допомагали.
Квартира наша була вже обставлена аж до дрібниць. Нам не треба було турбуватися навіть тим, щоб купити якийсь кран на кухню. Настільки тут все було дбайливо облаштовано. А Степан працював кранівником. Теж зарплата була немаленька. Словом, багато сусідів із нашого будинку нам справді заздрили. Такі молоді, а вже все мають. Та й ми почувалися дуже щасливими. Деколи, правда, на лавці старші жіночки скоса на мене поглядали. Але я посміхалася: заздрять, напевно!
Поки сама не почала розуміти, в чому тут справа. Таємниця відкрилася тоді, коли в нас у кондитерській сталася аварія. Вимкнули світло, і тому працювати ми більше не могли. А це було в липні. Наша директорка прибігла і побачила, що роботи сьогодні не буде. Каже нам: така спека надворі, йдіть собі додому, я вас відпускаю.
В інші дня я маю звичку ще заглянути на базар, в магазини, накуплувати всього, що треба, про запас. Та й цього разу логічно було б, коли б скористалася вільним часом. Але чомусь захотілося додому, стати під душ і врятуватися від спеки.
Але вдома на мене чекав зовсім інший сценарій. Вже коли заходила в під’їзд, наша «жіноча рада» на лавицях відсахнулася від мене, наче б я була якась божевільна. Я з подивом помітила, з яким зацікавленням вони проводжають мене поглядами. Але, чесно кажучи, не звернула на це уваги. Відкрила ключем двері. І знову дуже здивувалася. Бо почула в нашій квартирі сміх. Дивно, дуже дивно. Степан у цей час мав бути на роботі. В нього теж аварія сталася? Треба ж, які збіги в житті бувають. Але сміявся не тільки Степан, а й якась жінка.
До мене почало доходити, що відбувається. Але я не стала роздумувати, що робити далі. Відкрила двері в спальню і побачила двох переляканих людей. Жіночка вже встигла одягнути майку. Її спідниця валялася на підлозі. Це була якась манірна блондинка. Степан одразу ж відскочив до вікна. Але він мене зараз не цікавив. Я вчепилася у волосся цієї ляльки. І почала товкти її обличчям об підлогу. Краєм ока помітила, як Степан вискочив із кімнати. Потім почула, як він обережно зачинив двері і спустився східцями. Зазвичай ми завжди чуємо, коли хтось іде повз наші двері. Зараз Степан скрадався так обережно, що його майже не було чути.
А я тим часом лупцювала суперницю. З тумбочки звалився великий будильник. І він теж став моєю зброєю у боротьбі із суперницею. Хоча боротьбою це назвати важко. Вона тільки прикривала обличчя руками, намагалася виповзти з-під моїх кулаків. Але тут я відчула, що вона обм’якла зовсім. Стала слухати її пульс. Його не було чути. Проте вже через кілька хвилин, коли в кімнаті запала абсолютна тиша, я таки почула зовсім слабенькі удари.
Але це мене чомусь тоді не налякало. Я побачила білу сумочку своєї «гості». Ага, тут дещо було. Водійські права. Я подивилась міський телефонний довідник, знайшла там її прізвище і подзвонила на цей номер. У цей час вже не така чарівна, як раніше, блондинка майже не дихала.
Мені дуже поталанило, бо я одразу потрапила куди треба. Спитала, чи живе там така-то. Треба сказати, що наше змагання з єдиноборства зайняло кілька годин. Тому був уже вечір. І я застала вдома кого слід. Це був її чоловік.
–А що сталося? – спитав чоловічий голос на тому кінці трубки.
–Забирайте свою жінку, поки я її не вбила! – чесно призналася я. Назвала адресу. І кинула трубку.
Тільки тепер я втомлено сіла на стілець. І зрозуміла, що наробила. Жіночка з розбитими губами, із синяками на ліктях не подавала ознак життя. Але мене охопила така байдужість, що я навіть не думала з’ясовувати, як її справи. Погані справи, звичайно. Але хай вже на цю тему з нею поговорить чоловік.
Проте довго відпочивати мені не довелося. У двері подзвонили. Я відкрила одразу, навіть не намагаючись вгадувати, це повернувся мій Степан чи прийшов хтось інший.
На порозі стояв якийсь чоловік. Міцної статури, гарний такий, високий.
–Де вона? – одразу з порогу запитав незнайомець.
Я кивнула в бік спальні. Чоловік пішов до кімнати і застиг. Він теж, либонь, зрозумів усе правильно. Адже джинси блондинки все ще грайливо валялися на підлозі. Він рвонув до дверей. Але я йому перепинила дорогу:
– Хтось же мусить її забрати!
– Але це буду не я! – люто гаркнув чоловік.
– Ну тоді треба викликати міліцію, – спокійно відповіла я. Причому таким байдужим тоном, ніби казала собі: «Ну що, якщо в хаті немає цукру, доведеться вже пити несолодкий чай». Сама собі зараз дивуюся, але мені було тоді абсолютно байдуже, що буде далі. Але ця фраза подіяла на незнайомця, як відро холодної води. Видно, йому не потрібен був скандал. І він неохоче повернувся знову в кімнату, щоб розв’язувати нашу з ним спільну проблему.
–Наташо, ти як? – почав він плескати дружину по щоках.
Вона застогнала і розплющила очі. Я пішла на кухню за водою. Нещасна Наташа зробила кілька ковтків і ожила.
–Ти зможеш підвестися? – спитав чоловік. Але це питання більше нагадувало сердитий наказ.
–Ууууу! – сказала Наташа.
–Ну тоді ходімо!
Жіночка дуже довго підводилася. Але потім знову звалилася.
–Напевно, треба викликати «швидку»! – запропонувала я.
Але чоловік цього злякався ще більше, ніж міліції. Ага, напевно подумають, що це він її відлупцював, здогадалася я.
Тож приводили ми до ладу Наташу щось години зо три. Хвала Богу, вже зовсім стемніло. І ще раз спасибі долі, що цей чоловік приїхав на власній машині. Важко уявити, як би ми цю попсовану ляльку вантажили в якесь чуже таксі.
Вперше за все життя я подякувала Богу, що в нас у під’їзді було темно. Виглядало так, ніби мої трохи підпилі друзі повертаються додому. Така картинка випадала і раніше. Тому й сусіди, які трапилися на очі, зреагували відповідно.
Я помахала вслід машині ручкою. І навіть посміхнулася тьоті Каті, яка жила поверхом нижче. Вона теж мені у відповідь посміхнулася. Чесно кажучи, мені одразу полегшало. Повернулася додому, вимкнула світло і одразу завалилася спати. Наступного дня ми теж не працювали, тому в цьому смислі все було на мою користь.
А от Степан тієї ночі не повернувся додому. Я вранці прокинулася і почала пригадувати все. Я стала така загальмована, що навіть не знала, чи плакати мені, чи якось діяти. Коли прийшла на роботу, дівчата одразу помітили, що зі мною щось не так. Просять мене дати порошок для крему чи масло з холодильника, а я їм: – «Що?» Майже весь день думала про своє. Але, на щастя, це в мене не викликало якихось великих емоцій. Так, ніби мене вкололи якимсь снодійним. Я ледве дочекалася кінця зміни, аби прийти додому і заснути. Може, це мене і врятувало.
Степан не приходив цілий тиждень. Аж ось у неділю навідався. Відкрив своїм ключем двері. Бо, мабуть, боявся: якщо подзвонить, я можу не відчинити. Він падав на коліна, цілував руки і почав плести про те, що всі чоловіки такі, таке буває в житті, зрозумій, прости.
Але я дивилася на нього так, як дивляться на бетонний стовп – без жодного зацікавлення. І тут раптом мій Степан почав швидко-швидко діяти. Як ото буває у фільмах, коли пришвидшують кадри, з боку цевиглядає навіть дуже смішно. Він почав кидатися по всіх кімнатах і збирати свої безцінні речі.
– Ну, якщо ти мене не розумієш! – високопарно виголосив мій чоловік. Закінчення фрази я так і не почула. Почали миготіти його шкарпетки, майки, штани, які він гарячково скидав у великий чемодан.
– А Наташі зробили складну операцію, ти в курсі? – раптом перепитав мій суджений.
– І що, жити буде? – відповіла я запитанням, хоча це мене зовсім не обходило. Я почала їсти хліб з кабачковою ікрою, бо чомусь одразу відчула себе голодною.
– Ти просто садистка! – гаркнув у мій бік Степан.
–Ну так, напевно, ти маєш правду, я просто раніше цього навіть не підозрювала! – погодилася я.
Я сама собі дивувалася, чому ж це я не плачу, не кричу, не виганяю його. Наче це не я зовсім і наче то не мій чоловік. А от мій дорогий Степан впорався з усім на відмінно. Не забув прихопити навіть рушники, мило, туалетний папір. А потім рушив до дверей, мабуть, все ще чекаючи від мене якихось настанов на своє світле майбутнє життя. Але я сказала тільки: – «Ключі»!
Він покірно і якось приречено витягнув з кишені ключі і поклав на кухонний столик. І тихо зачинив двері. Мені захотілося водночас і розплакатися, і заснути. Це була неділя, мені здавалося, що квартира така порожня! Я почула, як на вікні дзижчить муха. Страшно навіть подумати, але це в ту хвилину був єдиний звук у моїй квартирі! Я думала, що збожеволію від цієї тиші.
Таким самим порожнім був цілий рік. Степан дзвонив, але я кидала трубку. Напевно, якісь шкарпетки забув, думала я. Наташу виписали з лікарні, і тепер вона кульгає. Щось я в ній добряче поламала. Для лікарів вони з чоловіком вигадали версію, що на неї напали хулігани. Це виглядало правдоподібно. Бо скидалося на те, що її побила не якась там одна жіночка, а десяток бандитів.
Чоловік її після того невдовзі кинув. В той самий день, коли її виписали з лікарні. Із милої блондинки вона одразу перетворилася у знервовану тіточку, що продає квас на вулиці. Бо разом з чоловіком вона позбулася і своєї престижної роботи.
Спочатку я її і не впізнала. Та коли подивилася в її очі, зрозуміла, що це вона.
– Тут ваша здача! – висипала вона мені на прилавок копійки і одразу відвернулася. Чи сердита на мене, чи просто їй соромно було, у що перетворилася, – невідомо.
Але я відсунула ті копійки і сказала: «В мене ж боржок перед вами, тому забирайте їх собі».
Світлана СИНЬО, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
