Чому закарпатка просила Божу Матір відвернути від своєї хати та всього села велику біду
Цю історію розказала мені бабуся. Трапилося це із нею та її матір’ю – моєю прабабкою. Родом вони із Волині. Коли почалася війна, мамі був рік. Тата забрали на фронт. І ось коли почали наступати фашистські війська на їхнє село, була зима. Були підозри, що в їхніх хатах переховуються партизани. Тому німці скаженіли, бігали по хатах, витягували людей, за найменшої підозри розстрілювали.
А в них вдома справді ховався поранений радянський солдат. Бо село часто переходило з рук в руки – то німцям, то нашим. Моя прабабка, як могла, його виходжувала. Бо думала, що десь і її чоловікові хтось допоможе вижити. Але поранений був ще такий слабий, що міг зробити тільки якийсь десяток кроків. Він дуже просився, щоб прабабка його відпустила. Він відповзе далеко від хати. А там вже – як Бог судив. Тільки б їх не розстріляли через нього.
Але прабабка йому не дозволила. Якось заховала його на горищі поміж квасолею та старими діжками. А сама впала навколішки і почала молитися. Вона просила Божу Матір відвернути від своєї хати та всього села таку велику біду. Півдня вона нічого не пила, не їла, а тільки молилася.
За вікном ішов такий великий сніг, якого не було тут, напевно, років тридцять. Нашу маленьку хату так замело, що вона зовсім на будинок вже не була схожа. А ще зі снігу біля воріт зробився великий намет. Він затулив цю халупку собою зовсім. Раптом моя прабабуся почула крики знадвору. Це був такий ґвалт, ніби щось страшне сталося. Може, всіх зганяють у якусь стайню і хочуть запалити! – вирішила вона. До криків додався і великий шум мотоциклів та машин.
Не схоже було, щоб наші повернулися, бо тоді б чулися постріли, подумала жінка. Крик у селі стояв години дві, і за цей час можна було збожеволіти. А потім настала велика тиша. Навіть собаки не гавкали. Здавалося, що все село винищили дощенту. Моя прабабуся боялася навіть причинити двері, тим більше що це було й неможливо. Сніг повністю присипав їх.
Але тоді з даху почав спускатися поранений. Він застогнав, бо йому важко було це зробити самостійно. От він і розповів, як все відбувалося. В якусь мить німці почали дуже кричати. Вони посідали на машини та мотоцикли і дуже швидко поїхали із села. Але село рівнинне. Тому видно на сотні кілометрів, що відбувається. Німці сердилися, бо дорогу завалило снігом. Тому треба її було спочатку прочистити, щоб їхати.
Той поранений, якого звали Віктор, уже вивчив у боях німецьку. І сказав, що фашисти перелякалися, що в небі радянські літаки. Справді, в небі так гуркотіло і було так темно, що і йому, бувалому бійцю, здалося, що все саме так і є. Але через дві години, коли німці поїхали, небо посвітліло – ніяких літаків там не виявилося. А німці згодом зникли аж за обрієм. Надалі дорога була дуже добра, асфальтована, сніг на ній танув швидко. Тому їхалося їм легко, з вітерцем.
А коли поранений побачив іконку в кутку, до якої так ревно молилася моя прабабка, сказав, що вона називається «Нерушима стіна». В нього така теж колись була, її подарувала солдату його матір. Іконка несподівано загубилася в одному з окопів, і Віктор думав, що то має бути якийсь дуже поганий знак. Аж ось де він її знайшов вдруге – в хаті у моєї прабабусі!
Отак ікона Божої матері захистила наш будинок, пораненого та все село від загибелі. А Віктор та мій прадід стали потім найбільшими друзями на все життя. Віктор після війни одружився і перебрався у наше село. Збудував собі на нашій вулиці хатинку. І став він разом зі своєю гарною дружиною найріднішою людиною для нашої сім’ї. А його син одружився на моїй бабусі. На тій самій дівчинці, якій був усього рочок, коли він прийшов у цю хату пораненим.
Світлана ТИМОЩУК, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
