Друг закарпатця одружився на його матері, щоб відібрати бізнес
Мабуть, всі люди у природі мають своє певно визначене місце. А коли ні, то все летить шкереберть. Був у мене друг Віталій. Справжній друг, ми з ним багато подорожували, а часто кидалися на допомогу одне одному.
Але життя жорстке. Воно часто плутає карти саме тоді, коли цього найменш чекаєш. І ось моя мама, після поневірянь по різних низькооплачуваних роботах, вирішила зайнятися бізнесом. Не буду розповідати, що це за бізнес. Але більшість так званих бізнесменів знають про нього чудово. Купи за безцінь, продай за шалені гроші, посміхнися, переконай, зникни. І живи на повну, пише газета «Екстра Закарпаття».
А ще забудь заплатити, заплати мізер. І ти у виграші. Особливо якщо розумієш, що перед тобою людина беззахисна. Ну, та, яка не стрельне по печінці або відбере своє чи навіть твоє, коли що не так. І якій по заріз потрібні гроші. Бо хворі батьки. Бо малі діти. Бо шалені ціни.
Ні, не хочу сказати, що всі бізнесмени такі. Навпаки, ьза всі ці роки набачився, як їм дістається від усіх і як їм важко викручуватися. І я не знаю, де захована істина. Істина про те, щоб людина жила із плодів свої праці і розкошувала від любові до всього сущого. Щоб у радості жила.
Але моя мама послуговувалася якраз методами, перерахованими вище. Вона була здирницею, коли треба було щось вирвати. І прикидалася нікчемою, беззахисною, коли мала платити сама.
- Мамо, рідна, рідненька, як так сталося? – кричав я.
І всі сусіди чули оті наші чи не щоденні суперечки, які давали нульовий результат. Хіба що плітки розносилися містом. І все запекліше ми доводили одне одному свою правоту . Я вже не міг дивитися спокійно в очі знайомим, працівникам, які гарували на мою матір. В їхніх очах я читав прокляття для своїх дванадцяти майбутніх поколінь. І розумів, що вони праві.
Її моральне падіння було настільки ж стрімким, як і матеріальне зростання. І одне, й інше всі навколо помічали.
А дехто був відвертішим і кидав мені у очі:
- Ну що, гріють материні гроші?
Бувало так, що мати могла не заплатити матерям, які не мали чим годувати дітей. Або сказати старшим, що вони вже немічні і най шукають собі кращу роботу. Бо з цією вони не справляються. І при цьому забувала розплатитися за три місяці. І правди годі було шукати. Вони ж працювали неофіційно, погоджучись на всі материні умови, тільки б трохи заробити.
І ось наступила розплата. Хоча, може, тільки я це вважаю розплатою. Може, все сталося якраз зовсім випадково. Але я зовсім з того не зловтішаюся, тим більше, що оті неприємні переміни зачепили і мене. Чи навіть мене у першу чергу.
Тільки от я ніколи не міг подумати, що покарою стане мій друг, який, здавалося, готовий ради мене віддати життя. Бо одного разу саме так і сталося. Він віддав багато крові, коли мені було потрібне термінове переливання після операції. Він не став чекати, чи появиться інший донор. І ні хвилини не роздумував. Тому навіть зараз, коли я його полеколи зневажаю, пригадую про цю його справжню доброту.
А іншого разу я ніс його десять кілометрів на плечах, коли він у лісі зламав ногу. Тож усе в нас було по-справжньому, по-людськи.
Я й досі не можу збагнути, як могло статися таке, що Віталій раптом став повною протилежністю самого себе. Невже це якийсь фатум? Невже він навіть сам цього не усвідомлює, а діє, як якийсь автомат. Так от, після того, як мама казково розбагатіла, мій друг почав за нею упадати. А моя матінка одразу і відгукнулася на залицяння молодого симпатичного чоловіка. Та й це б нічого. Мама давно розлучена. Випадкові коханці не могли дати їй повноти життя та захищеності, якої не давав їй навіть її бізнес. Все ніби можна зрозуміти. Я нікого не осуджую, в жодному разі.
Але Віталій раптом обернувся у справжнього хижака. У нього навіть хода, навіть погляд змінилися. Не кажучи вже про світогляд.
Його батьки теж були проти таких стосунків. Тому Віталій намагався їх уникати. І фактично поруйнувалася і ця родина. Шестеро нещасливих людей внаслідок однієї пристрасті – от що з нами трапилося. Адже у мого друга була ще й дівчина, з якою він мав побратися. Уже йшлося про обручки та весіллля.
Досить сказати, що поступово він перебрав на себе весь материн бізнес. Під приводом того, що хоче допомогти слабкій, коханій жінці звільнитися від такого тягаря. А я, в свою чергу, до того бізнесу ставав дедалі байдужішим, бо розумів, що робиться він фактично на людських злиднях.
І навіть підсвідомо був радий, що не маю до нього стосунку. Тому волів сам заробляти гроші, хай і не такі шалені.
Тепер навіть думаю, а що коли я теж підсвідомо хотів, щоб склалася саме така ситуація? Щоб хтось покарав мою матір, щоб хтось її зупинив.
А водночас, щоб я не мусів бути її постійним спільником у цій її підступній грі. Адже розумів, що, коли не я, біля матері, найвірогідніше, опиниться неабиякий шахрай, який може забрати все. Мало того, що все, а ще й запроторити матір до в*язниці і навіть, якщо виявиться спритним, відібрати житло. І ці мої похмурі прогнози якраз тепер чомусь і справдилися.
І що ви думаєте? В один чудовий літній день вони заявили, що одружуються. Я знизав плечами, не виявив ніяких емоцій. Але на їхнє дивне весілля прийшов. Мати, як-не-як! Мама виглядала щасливою та помолідою. А от Віталій кидав поглядами навколо, як ножами. Ану ж, у нього знайдеться кмітливіший суперник.
Я чудово розумів, що в його серці немає ані крихти любові до матері. Один тільки розрахунок. Він навіть не намагався чи не міг цього як слід приховати перед людьми, з усіма вів себе холодно, роздратовано. А згодом він почав витісняти із родинного життя мене. Знайшов мені нібито престижну роботу за кордоном. Але згодом я зрозумів, що це була пастка. Що там би у мене відібрали документи і, можливо, навіть вбили.
Я кілька разів намагався поговорити зі своєю матір*ю. Бо одна справа – засуджувати зовсім чужу тобі людину. А інша, коли це твоя мама, яку ти, попре все, не хочеш втратити і намагаєшся якимсь дивом оберегти.
Але мама тільки зачмелено посміхалася. Мовляв, я її ревную. І це буває із синами. А ще я ревную, нібито вона відібрала від мене товариша. Але все невдовзі владнається, намагася заспокоїти мене вона. При цьому вона обливалася сльозами, все більше впадала в сентиментальність, вже навіть і не сварилася, як то було раніше. а нібито жаліла мене, як тільки вміла.
Я жалів матір. Матір жаліла мене. Мені здавалося, що неможливо розірвати це зачароване коло. Тим більше, що справді відчувався зайвим у цих стосунках усе більше й більше. Але жити з ними під одним дахом мусів.
І от я вирішив поїхати від них.
- Най ся діє воля Божа! – вирішив я.
Я не скажу, де зараз знаходжуся. Бо нікому це непотрібно. Це принесе мені хіба неприємності. А що, коли Віталій та його наречена довідаються і будуть вносити нові тривоги в моє вже якимсь дивом налагоджене життя. Тим більше, що я збираюся одружитися.
Через друзів знаю, як складається життя моє матері. І це мене не втішає. Бо складається воно дуже кепсько.
Маму часто бачать підпилою. Якщо вона йде до когось на день народження із Віталієм, то неодмінно напивається. Мені дуже боляче про все це дізнаватися. Хоч знайомі намагаються мені про це казати якомога тактовніше. Тому я й підозрюю, що справи вдома ще набагато гірші насправді, як вони мені кажуть. Навіть боюся дізнатися цілковиту правду.
Один знайомий навіть повідомив, що Віталій має свій підступний план. Мовляв, дружина спилася, самі бачите. І запроторити її до пансіонату для алкоголіків. Але, може бути, туди її не візьмуть. То він не проти, щоб вона потрапила за грати. Напевно, вигадує такі ходи, щоб зробити її винною у якомусь серйозному злочині. Тим більше, що в бізнесі завжди можна знайти такі промахи.
Я цього не допущу. Звичайно, заберу її до себе. Або ж буду судитися з Віталієм. Але здогадуюся, в яке пекло будь-якої миті може перетворитися моє життя та життя моєї майбутньої дружини.
Я дуже ретельно вираховую час, коли Віталій не поруч із нею, і дзвоню їй. Благаю, застерігаю. Але вона не може повірити, що молодий чоловік її не кохає, а попросту використовує її довірливість.
- Та ж він – ще й твій друг. Хіба він може вчинити проти нас підлість? – щоразу сумнівається моя бідолашна мати.
Кілька разів намагався зателефонувати і Віталію Але, коли він дізнається, що це я, одразу кидає трубку.
Хоча, чесно кажучи, я навіть не знаю, що ж та як я маю сказати. Волати до його совісті? Закликати до того, щоб нарешті згадати минулі часи нашої дружби? Нічого не працює. Доведеться діяти юридичними методами. Бо здаватися я не збираюся. Та ще й чекати, поки він перетворить матір на злочинницю або просто якимсь способом позбудеться її, також.
Максим КОВАЛЬ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
Ужгородський район.
