Наталія ЗОТОВА: «Роки роботи «в телевізорі» залишили свій відбиток»
Журналіст, волонтер, педагог, держслужбовець… Вона різна і в кожній професії – чудовий фахівець. Про неї можна говорити і писати багато, на найкраще про себе розповість вона сама.
Сьогоднішнім гостем газети «МУКАЧЕВО EXPRESS» є начальник управління праці та соціальної політики Мукачівського міськвиконкому Наталія ЗОТОВА.
– Пані Наталю, про таких, як Ви кажуть: із корабля на бал, або з вогню в полум’я… одну роботу, що вимагає неабиякої відповідальності Ви замінили на іншу, хоч і зовсім іншого профілю, та не менш відповідальну. Зараз Ви обжилися в новому кріслі і можете підбити певні підсумки своєї діяльності. Тож розкажіть, скільки мукачівців протягом робочого дня доводиться вислухати і що найбільше непокоїть краян.
– На третій день після того, як приступила до виконання своїх обовязків, був мій перший офіційний прийом громадян. Довелося вислухати десь півсотні людей. Питання були найрізноманітніші: від консультацій з приводу подачі документів до скарг на бюрократію у призначення певних видів допомог і, власне, прохань про допомогу. А ще через два дні відбувся перший прийом громадян міським головою. Андрій Вікорович запровадив практику відкритих прийомів у сесійній залі, коли разом з мером присутні усі керівники управлінь та відділів. Зал був переповнений людьми і майже всі питання стосувалися соціальної сфери. Як і першого разу, мене дивувало те, наскільки несуттєві питання озвучували люди. Точніше те, чому саме з такими питаннями слід йти до вищого керівництва. Невже настільки не працює система управління, що люди не бачать іншого виходу, як прийти до «начальника»? Журналістика навчила мене мислити «синхронами», чітко і лаконічно формулювати думки і питання, тому для мене подібне спілкування було справжнім випробуванням. Я заходилася вивчати проблему і дуже швидко збагнула, що раніше «начальство» було недосяжним і «чолом бити» доводилося по кожній дрібниці. А й дійсно, прийом один раз на місяць і всього кілька годин. Система звернень громадян складна і заплутана: нема єдиного кабінету звернень, нема відділу, який опікується зверненнями, нема впорядкованих консультацій, тощо. Перше, що я зробила, – відмовилася від практики офіційного прийому. Ні, на папері він у мене є. А от на практиці – нема. Не приходять більше люди раз на місяць, бо двері мого кабінету відкриті завжди. Крім того, уже на другий місяць роботи була проведена реорганізація управління. Ми створили загальний відділ, виокремили сектор звернень громадян. Відкорегували графік прийому. Так, щодня кабінет звернень громадян працює без обідньої перерви з 9.00 до 16.00, а щосереди – день, вільний від прийому. Це дало можливість адміністраторам спокійно опрацьовувати прийняті документи, формувати особові справи, перевіряти достовірність вказаної у заявах інформації, писати запити до інших структур. Тобто, заяви не залежуються і не накопичуються. Також, за дорученням міського голови, розробили інформаційні та технологічні картки на кожен вид послуги і перевели прийом громадян з різних відділів і секторів управління до єдиного кабінету, де працюють універсальні адміністратори. Їх ми готуємо до роботи у майбутньому оновленому ЦНАПі. А от звернення по допомогу по місцевій програмі уже повністю передали до Центру надання адміністративних послуг. Оновили наші інформаційні стенди і вийшли з інформацією про нашу роботу на простори інтернету. Зажди радо спілкуємося з журналістами і маємо вже понад десяток сюжетів на центральних каналах. Усе це дало дуже позитивні результати: на офіційних прийомах людей з питаннями соціальної сфери практично нема.
– Шахраїв останнім часом стає все більше. Люди кажуть, що жити важко. Але ж під час одного з рейдів ви виявили стареньку жебрачку, яка мала цілком пристойні умови життя і навіть позичала гроші іншим. Розкажіть детальніше про цей випадок.
– На ці питання у мене завжди відповідь лаконічна: не давайте вуличним попрошайкам гроші – крапка! Це бізнес, де заплутано усе: і торгівля людьми, і рабство, і викрадення дітей, і різні види шахрайства. Не сприяйте цьому.
– Ще одна історія, яка не може нікого залишити байдужим. Молода жінка, яка виявилася аферисткою, збирала гроші нібито на операцію. Чи багато випадки в Мукачеві, коли до жебракування втягують дітей?
– Нам знадобився майже рік наполегливої роботи, щоб очистити місто від подібних шахраїв. Так, деякі зайди ще трапляються. Але в мене таке враження, що в них у папках разом зі світлинами дітей десь заховані мої світлини і світлини наших соцінспекторів. Бо коли ми йдемо містом і ще на відстані зустрічаємося поглядами з такими тітоньками чи дядечками, вони чомусь зразу втікають. Почали ми з того, що рік тому кожну обідню перерву робили такі собі незплановані рейди по середмісттю. Коли бачили попрошайок, які просять гроші на операцію для дітей, зупинялися і пропонували влаштувати дитину у лікарню і профінансувати її лікування. Адже у Мукачеві діє унікальна програма «Додаткового соціально-медичного захисту мукачівців». Це була одна з соціальних платформ, з якою команда мера прийшла до влади. З міського бюджету допомагають людям фінансувати складні операції, трансплантацію, тощо. Найбільша сума, яку місто заплатило по цій програмі – 867 тисяч гривень на пересадку печінки дитинці. Звісно, коли діє така програма – то чому нею не скористатися? Але наші пропозиції про допомогу вуличні попрошайки завжди сприймали вороже і втікали чимдуж. То ж ми запідозрили, що це шахраї і почали залучати поліцію. Їх затримували, штрафували. Зрештою, спільно з поліцейськими були розроблені рекомендації, як людям грамотно діяти, коли вони бачать жебраків, які просять гроші на лікування. Ці правила опублікували і роздавали їх. Зазвичай, нам траплялися особи, які прикривалися світлинами чужих дітей. І лише в одному випадку ми затримали чоловіка, який тримав на руках непритомну маленьку дитину (свого пасинка) і просив кошти на її лікування. Тоді поліція відкрила кримінальне провадження. Наразі, чоловікові загрожує реальний термін покарання.
– Ну і яка зараз доля паралізованого чоловіка, якого знайшли гуртожитку непритомним і в якого, як виявилося, є син.
– На жаль, ми дуже обмежені у своїх діях, якщо мова йде про немічну людину, у якої є спадкоємці. Адже в такому випадку, якщо говорити мовою юридичною, Сімейний кодекс зобов»язує дітей дбати про своїх батьків. Наше відділення соціальної допомоги вдома має право опікуватися винятково самотніми людьми. Тобто, надавати соціальний супровід, допомагати по господарству, тощо. Крім того, самотні мають право на безоплатне влаштування у будинки для літніх людей. Особи, у яких є діти, можуть бути влаштовані лише на платній умові. Але в таких от випадках, про який ви згадали, нам завжди доводиться маневрувати між законом і мораллю. Адже у покинутого напризволяще дідуся виявився син. Якась сімейна драма розвела цих людей і син не хоче визнавати батька. Нам вдалося відправити дідуся до лікарні, де його пролікували. Наразі, клопочимо про надання йому І групи інвалідності. Повернули дідусеві паспорт та пенсійну картку, яку вилучила жінка, що колись обіцялася за ним доглядти. Щомісяця перераховуватимемо кошти на підгузки. Знайшли доглядальницю, яка допомагатиме дідусеві по господарству. Поприбирали в кімнаті, подбали про матрац на ліжко і домовилися з благодійниками про забезпечення продуктовими наборами. На цьому наша місія, як посадових осіб, вичерпалася.
– Ви започаткували проведення благодійних заходів, під час яких збираєте речі нужденним. Такої практики в області більше немає. Як прийшла в голову така ідея і якими є результати подібних акцій?
– Вирішальним, мабуть, став волонтерський досвід. Тоді вдавалося ламати так звану бюрократичну систему і надавати допомогу напряму і одразу. Тепер, коли я вже, так би мовити, представник бюрократичної системи, мені тяжко їй коритися. Я не розумію, чому управління праці і соціального захисту населення не може бути ініціатором таких ярмарок? У кожного вдома накопичуються певні речі, якими вже не користуємося. Чому не принести і не віддати їх нужденним? Причому, через соцзахист. От ми якось за розмовою і дійшли до ідеї провести такий ярмарок. Заговорили про це у вівторок, а вже у п»ятницю стартували. Нас запитували, а як це буде, а що це буде, а які правила? А ми ризикнули піти у воду, не знаючи броду. Так, у нас це поки не дуже облаштовано, але ідея прижилася. Можна сказати, що наразі, ярмарок діє в тестовому режимі. Незабаром, ми надамо йому вже більш чітку форму. Скажімо, вже звернулися з проханням до нашої фірми «АВЕ» щодо встановлення у місті контейнерів для збору одягу. Також маємо на меті відновити роботу офіційного гуманітарного складу.
– Чи багато учасників АТО звертаються до вашої служби і з якими питаннями?
– У нас на обліку понад півтори тисячі учасників бойових дій. Слід розуміти, що учасники АТО окремо не обліковуються у державній програмі. Адже їм видавали посвідчення, які нічим не відрізняються від посвідчень «афганців», чи миротворців. Тому у нас є окрема база, в якій 656 учасників АТО. Посвідчення учасника бойових дій дає право на пільгу за комунальні послуги тим, хто бажає її отримуати. Саме через наше управління відбувається грошова компенсація комунальним підприємствам за надану пільгу. Проходять учасники Ато і професійну піготовку: курси водіїв користуються найбільшим попитом. Щодо гарантованого санаторно-курортного лікування, то тут учасники АТО мають певні привілеї перед іншими учасниками бойових дій. Фінансування путівок для них відбувається набагато краще. Мало того, учасникам АТО гарантована і психологічна реабілітація. Щоправда, тут також є певні зміни і зараз ми ще не знаємо, яким буде фінансування в майбутньому. Наразі, за дорученням міського голови готуємо зміни до нашої програми «Додаткового соціально-медичного захисту мукачівців», де передбачаємо видатки з міського бюджету на санаторно-курортне лікування учасників бойових дій та допомогу на ремонти їхніх помешкань, що також гарановано, але давно не фінансується державою. Загалом, у місті, де дислокується 128-ма бригада, до учасників АТО особливе ставлення. Наразі, Мукачево надало понад шістсот земельних ділянок атовцям, а через наше управління компенсовуються витрати на оформлення документів. Крім того, місто доплатило суттєві суми до державних грошей на придбання квартир сім»ям загиблих та поранених учасників АТО. Ми збільшили вартість житла з 9 тисяч за квадратний метр, що гарантувала держава, до майже 14 тисяч. Це дозволило придбати пристойне житло. Крім того, зусиллями міської влади десь з вересня у Мукачеві почне курсувати комунальний громадський транспорт і ми зможемо забезпечити пільговий проїзд. Наразі, відшкодування перевізникам йде з місцевого бюджету. Уже два роки поспіль держава не дає субвенцію. Комунальний транспорт допоможе чітко визначити потребу у пільгових перевезеннях і впорядкувати виплати.
– Скільком фізично обмеженим вдалося допомогти і чим?
– Комунальний транспорт, який почне курсувати по місту, обладнаний спеціальними пандусами для осіб, які пересуваються на візках. Безперечно, це сприятиме кращій соціалізації таких людей. У нас в програмі додаткового захисту була передбачена плата «соціального» таксі. Тобто, людина з інвалідністю могла користуватися послугами таксі і приносити нам чеки на відшкодування. Але цей пункт не дуже користувався попитом. Ми мали може з десяток заявників. Крім того, місто фінансує придбання підгузок для діточок з інвалідністю і дорослих лежачих осіб. По програмі маємо понад сотню таких заяв. Щомісяця таким сім»ям перераховуємо 400 гривень. Ну і маємо вже затверджену програму створення у Мукачеві соціальних майстерень. Мета – дати людям з інвалідністю можливість зайнятися творчістю, поспілкуватися, обговорити якісь спільні проблеми і вирішити їх. Наразі, завершуються проектні роботи. Будівлю, де будуть розміщені ці майстерні повністю реконструюють, врахувавши всі потреби інвалідів.
– А як справи з субсидіями? Хоч зараз і не сезон, але… закарпатці звикли готувати сани влітку.
–Найважче було наприкінці 2015-го, коли я тільки почала знайомитися з роботою управління. Меж моєму подиву не було, коли дізналася, що наші фахівці нараховують субсидію за допомогою калькулятора! Ну добре, коли мова йшла про тисячу сімей – це ще куди не йшло. Але ж черговий виток цін на комуналку спричинив масовий притік субсидіантів. За кілька тижнів – з тисячі до понад 13 тисяч! І це мова йде лише про домогосподарства. А в кожній оселі є по декілька осіб. І на кожного ми мусимо зібрати інформацію про доходи, все це підрахувати і вивести суму субсидії. Пекельна робота, якщо мова йде про роботу на калькуляторі у вкрай стислі терміни. То ж було негайно прийнято рішення про перехід на державну програму «Житлові субсидії». Спочатку нам довелося виконати всі умови, закупити нову комп»ютерну техніку, збільшити кількість працівників, які призначають субсидії, пройти відповідні курси. Відтак, ми мусили дочекатися так званого міжсезоння (перехід з зимових на літні субсидії) і лише тоді почати процес заповнення нової бази необхідними відомостями. Це все робилося вручну. Потрібно було заповнити картку понд 13 тисяч домогосподарств, де вказати не лише особові рахунки надавачів послуг і парметри помешань, а відомості про всіх членів родини, їхні паспорта, коди, дати народження, родинний зв»язок, тощо. Ми зразу встановили реальні терміни і зразу повідомляли, що цей процес займе кілька місяців. Тобто, не обнадіювали людей, які очікували призначення субсидії. Якщо у лютому 2016-го року ми почали призначати субсидії тих осіб, які звернулися із заявами у жовтні 2015 року, то вже у жовтні 2016-го розпочали призначення практично з місяця в місяць. Після того, як торік на селекторній нараді я мала змогу доповісти прем»єр-міністру про ті недоліки в державній програмі, які сповільнюють процес призначення субсидій, цьогоріч маємо оновлену програму, яка врахувала багато пропозицій, що їх озвучували керівники управлінь. Тому затримок таких, як мали торік, тепер нема. Але літній автоматичний перерахунок люди трактують, як щось миттєве: натис кнопку – і маєш результат. Це не так. Ми збираємо відомості про доходи, перепровіряємо майновий стан і лише після цього призначаємо субсидію. Нове програмне забезпечення, про яке я згадала, надійшло до нас місяць тому. За цей час ми призначили близько чотирьох тисяч субсидій. Тобто, плануємо впоратися до осені. Хочу також зауважити, що цьогоріч на нас не тиснуть і не змушують підвищувати показники. Ми подаємо до області реальний стан з призначень. Це також вважаю нашою маленькою перемогою над «совком».
– Чи співпрацюєте з якимось благодійними організаціями? Чи є в місті люди доброї волі, готові допомагати нужденним, бодай час від часу…
– Ми почали формувати базу благодійних фондів. Маємо на меті об»єднати наші зусилля в соціальній сфері міста. Бо якось діємо розрізнено. До нас часто звертаються люди доброї волі, які готові допомагати нужденним продуктами, забезпечувати їх речима першої необхідності. Є організації, де бідні люди можуть пообідати. Багато добрих срав роблять релігійні громади. До речі, наш мер ініціював щомісячі зустрічі працівників міськради і представників усіх релігійних конфесій, які діють у місті. На цих зустрічах обмінюємося важливою інформацією, спільно вирішуємо певні соціальні проблеми. Хочемо також впровадити таку систему соціального захисту, коли місто замовляє у відповідних громадських організацій соціальний супровід нужденних осіб. Наш фахівець вже пройшов підвищення кваліфікації по цій тематиці при Мінсоцполітики. Наразі, вивчаємо мехнізми реалізації.
– Пригадайте курйозний випадок з роботи, чи такий, який Вас сильно розчулив.
– Мене завжди розчулює позитивна реакція матусь, яким наші соцінспектори роблять так звані приписи про неналежне використання «дитячих» грошей. Що би хто не говорив, а якщо з ними проводити бесіди, вони дослухаються. Зазвичай, роблять ремонт, закуповують дітям ліжечка, тощо. А мали випадок, коли одна мамочка купила поросятко і облаштувала йому стайню. І хоча припису такого не було, нам довелося погодитися з нею, що це також спосіб турботи про дітей.
– Усі ми живі люди і потребуємо відпочинку. Як подобається проводити дозвілля Вам? Чи кудись мандруєте, їздите? Яка поїздка запам’яталася Вам найбільше з усіх? Можливо, ще з часів, коли Ви працювали в журналістиці.
– За майже двадцять років роботи у журналістиці я намандрувалася так без відпусток і вихідних днів, що сьогодні для мене найкращий відпочинок – це година обідньої перерви, яку я можу використати лише і лише для себе. На Закарпатті нема населного пунктту, де би я не бувала, жодної гори і полонини, на яку би не піднімалася. Я вже не кажу про відрядження в інші регіони країни та за кордон. Із закордонних найбільше запам»яталася поїздка до Бельгії і кілька днів у Брюселі. А ще дуже тримається в пам»яті відрядження до Польщі, де я провела кілька тижнів. Великий досвід – це три роки життя у Німеччині. Але, повторюся, сьогодні я насолоджуюся спокоєм і можливістю бути вдома.
Щодо не відряджень, а відпочинку, то найдивовіжнішою була несподівана поїздка до Швейцарії. Це був подарунок від людини, з якою ми познайомилися під час волонтерства. Людмила Метелешко – фаховий психіатр, кар»єру професійну зробила у Швейцарії. Коли в Україні почалася війна, Людмила зосередилася на темі посттравматичних синдромів і допомозі українським військовим. З лекціями про травму психіки під час війни, Людмила приїздила на Закарпаття. Мала лекції і в Мукачеві. Тоді й побачилися вперше після переписки в ФБ. Вже за місяць мені на пошту прийшли два авіаквитки і фраза: «Наталочко, тобі треба відпочити!». Не знаю, яким чуттям ця жінка відчула моє емоційне вигорання, та якби не той неймовірно дивовижний тиждень у Швейцарії, моє життя склалося би точно інакше. Прийнаймі, свої сили я би відновлювала набагато довше.
– Чи є в Україні таке місце, куди хочеться ще хоч раз повернутись, побувати?
– Таке місце не просто є. Я щороку туди повертаюся. Бодай на кілька годин, на день, але повертаюся. Це село мого диинства, село, де проживали дідусь з бабусею. Їх уже 15 років нема, хата пустує. Але мене це не зупиняє. Я мушу приїхати, напитися води з дідусевої криниці і прилягти на постіль, яка пахне сіном і прожитим життям. Ці миті додають наснаги жити.
– Якби існувала машина часу, куди б Ви перенеслись? І чому…
– Не знаю. Чесно не знаю. Колись мріяла побувати десь в Шотландії чи Ірландії в часи Середньовіччя. Тепер якось не дуже мріється про таке. Я дуже різко змінила свій ритм життя. Очевидно, це й стало таким собі екстрімом, який дарує відчуття ймовірних мандрівок часом.
– Розкажіть про рідних… Чи допомагають, підтримують, чим займаються?
– Ми – це наші рідні люди. Саме вони формують наш характер, наші звички, загартовують нас і дарують почуття захищеності. Безперечно, всім, що в мене є, я завдячую своїй сім»ї.
– Ваша улюблена страва, напій.
– Я не маю особливих вподобань у їжі. Єдине, до чого прискіпуюся – це щоб було все свіже і чистеньке. Якщо є вибір – зупинюся на традиційній українській кухні. Те, що їла у дитинстві, дотепер найсмачніше. З напоїв дуже люблю просту криничну воду.
– Чи багато у Вас друзів? Які риси подобаються в людях і які відштовхують?
– Роки роботи «в телевізорі» залишили свій відбиток на формуванні дружніх міцних і тривалих стосунків. Я весь час була в роз»їздах. Можу сказати, що теперішні мої друзі – це люди, які одними з перших стали у Мукачеві в ряди волонтерів. Ми тоді були разом і разом тепер. Таке собі випробування війною, коли дуже швидко відсіюються лицеміри, брехуни та ласі до наживи і особистого зиску. Це якраз найбільше дратує в людях. Таким не місце на моїй життєвій дорозі.
– За що найбільше любите Мукачево?
– За те, що у ньому вирує життя. За те, що воно не просто населений пункт на мапі України, а вир емоцій, який пульсує у наших серцях.
– Спасибі за розмову. Успіхів Вам у всіх починаннях!
Марина АЛДОН, газета «МУКАЧЕВО EXPRESS» ексклюзивно для zakarpatpost.net
